Ювілей одного кроку,
або Чому нога тринадцятої людини ніяк не ступить на Місяць
Початок на 1-й стор.
В четвер позаминулого тижня загинув у автокатастрофі Чарльз Конрад — третій землянин, який ступив на поверхню Місяця. Згідно з офіційними повідомленнями, 69-річний екс-астронавт на великій швидкості не справився з керуванням власного мотоцикла «Харлей-Девідсон». Він помер у госпіталі, не доживши трохи більше тижня до 30 річниці того самого першого кроку на Місяці його колеги.
Нейл Армстронг, командир американського космічного корабля «Апполон-11», вийшов на поверхню нічного світила 20 липня 1969 року в супроводі Едвіна Олдріна, який став таким чином другою людиною, яка ступила на місячний грунт. До речі, про грунт: кожний американець із дитинства знає знамениту фразу Армстронга, сказану безпосередньо під час першого кроку по Місяцю — «це маленький крок для людини й величезний стрибок для людства». Однак злі язики з НАСА (Національне Агентство космічних досліджень, США) стверджують, що здивований надзвичайною піддатливістю місячного грунту — реголіту — астронавт спочатку висловився в тому сенсі, що «в цьому піску можна плавати» (за іншими відомостями, навіть «потонути»), й лише потім пригадав про необхідність сказати щось розумне й, головне, вічне. Чи так це — залишається таємницею, та воно й на краще: раптом і Гагарін замість свого «Поїхали!» якось не так висловився?
З Армстронгом же взагалі пов'язано немало припущень. Цьому явно сприяє те, що сам герой вельми відлюдкуватий, неговіркий, а про своє підкорення Місяця якщо й розповідає, то із зовсім уже невеликим бажанням. І відвідати бенкет, що відбувся минулої п'ятниці в Космічному центрі Кеннеді з нагоди ювілею «місячного кроку», погодився лише за умови: ніяких інтерв'ю, автографів, прес- конференцій тощо. Думається, подібну рису характеру складно назвати незвичайною для кадрового військового льотчика, до того ж ветерана війни в Кореї. Проте замкненість містера Армстронга регулярно дає грунт для різного роду домислів. Геніальною в своїй простоті здається ідея, що американці на Місяць взагалі не літали, а все так чи інакше інсценували. Вже не знаю, чи то американські журналісти у вільний час перечитують «Омон Ра» В. Пелевіна, чи то культовий російський письменник «покоління «Пепсі» запозичив ідею в заокеанських, бульварних і не дуже, видань. Будують також гіпотези про те, що астронавти бачили на Місяці щось таке, про що простим смертним знати не варто. Приміром, інопланетян.
Зрозуміло, про зустріч із мешканцями Місяця — селенітами — вже років сто п'ятдесят ніхто всерйоз не думає. Однак сліди цивілізацій з інших планет (або з інших зоряних систем) на Місяці бути, в принципі, можуть. В Україні цим займаються ентузіасти — наприклад, професійний астронавт Олексій Архипов (див. «Зеркало недели», № 2 за 1999 рік). У тих же США такі дослідження проводяться солідніше — як у рамках відомої програми з пошуку неземних цивілізацій SETI, так і за іншими проектами НАСА. Це природно — Місяць до нас ближчий за інші небесні тіла, а його поверхня, всупереч численним зйомкам, ми знаємо явно недостатньо для того, щоб помітити, скажімо, ангар для літаючих тарілок. Особливо, якщо гіпотетичні прибульці постаралися його від нас же сховати. Однак тоді зовсім уже неймовірно, щоб Нейл Армстронг і товариші, ледве вийшовши з посадочного блоку, побачили на теренах Моря Спокою ті чи інші артефакти, що й занесли б у бортжурнал із позначкою «X-files»...
До речі, сліди неземних цивілізацій шукають не лише на Місяці, але й... у самому факті його існування. Є чи була гіпотеза, що Місяць створено штучно, або кимось «прибуксирувано», щоб зайняти те місце, де він і знаходиться. На користь цієї гіпотези ніби свідчить і те, що Місяць видно з будь-якої точки земної поверхні, й співвідношення періодів обертання Місяця навколо Землі й Землі навколо Сонця, та практично однакові кутові розміри видимих із нашої планети дисків Місяця і Сонця. Завдяки останньому можливі сонячні й місячні затемнення, які можуть бути свого роду сигналом, дуже розтягнутим у часі... Однак це тема занадто широка.
Що ж до таємниць, явних і надуманих, у історії підкорення Місяця людством, то не останню роль тут грала і грає сувора секретність розробок такого рівня в усьому світі.
«Холодна війна», що дала, з одного боку, потужний імпульс розвитку космоплавання, примусила заплатити за це благо цивілізації вельми високу ціну. Протистояння, слава Богу, начебто згасло, в роботі перебуває безліч спільних проектів за участю країн пострадянського простору, а свята — в кожного свої. Американцям гагарінське 12 квітня навряд чи говорить більше, ніж нам 16—20 липня 1969 року. Тоді дві наддержави з останніх сил напружувалися в не такій уже необхідній, але надто принциповій для них гонці. Запуску першого радянського супутника в США навіть трохи злякалися, тому згадують нечасто. Зате в присвячених тридцятиріччю висадки на Місяць матеріалах про минуле суперництво згадується регулярно й, звісно, не без гордості. Нашим же (в тому числі й російським) фахівцям досі, що б там не казали, шкода упущеного. Багато хто намагається пояснити відставання смертю 1966 року академіка Корольова, невірним розподілом коштів і сили, їх нестачею в порівнянні з багатою Америкою, що практично не зазнала втрат від війни (хоча кошти в нас знаходити вміли). Можливо, всі ці пояснення невірні, більш імовірно, зіграло роль усе відразу. Проте радянська місячна програма існувала й принесла результати: перший місячний зонд (1959), перше м'яке примісячення автоматичної станції (1966), перше досягнення орбіти Місяця апаратом із живими організмами на борту й перші фотографії зворотної сторони Місяця. Існував і цікавий, суто імперського розмаху проект, про який розповів «Рейтер» Борис Черток, один із керівників радянських космічних програм. Ідея полягала в тому, щоб доставити на поверхню Місяця ядерний заряд, вибух якого зняли б астрономи всього світу. Однак теоретики розрахували, що через відсутність на Місяці атмосфери вибух буде дуже короткочасним, щоб зняти його. Тож оспіваному поетами королю ночі поки не довелося в повній мірі ознайомитися з «досягненнями» прогресу.
