З ким ви, «діти» Чорновола?
Дивлячись на ситуацію, в якій опинився перед черговими парламентськими виборами Народний Рух, хоч як це не парадоксально, власне, з точки зору політичної боротьби і боротьби за владу (так само, як і боротьби на правому фланзі), як кажуть, пожежа йде за планом. Знову для Народного Руху — й укотре драматично — настав момент істини, коли треба визначитися: чи буде Рух, чи ні.
ЗАПІЗНЕННЯ НА СТАРТІ
Для початку треба розвіяти роздуті міфи, які утворювалися довкола Руху і, ніде правди діти, утворювались і самим Рухом. Ми були найбільшими міфотворцями! Але одночасно були й Рухом від Провидіння. Партією, зробленою самою Історією. Чи пам’ятає хто, як складалася програма Руху взимку 1989? Із самого початку вона писалась як літературний твір на тему перебудови комуністичними письменниками й літературознавцями в Інституті літератури АН УРСР. У програмі Народного Руху України за перебудову було багато таких речей, які зараз можна було б брати комуністам на озброєння. Народний Рух за перебудову підтримав у 89-му всі процеси, які йшли в напрямку «соціалізму з людським обличчям». Через дванадцять років про це декому соромно й згадувати. Але той період пережито. І ніхто його не драматизує.
А коли перед Рухом виразно постала провідна ідея — здобути Україні самостійність, то навіть комуністи, які, будучи в Рухові, до останнього трималися за червоні партквитки, стали природними союзниками. Я абсолютно переконаний, що тоді багато хто з провідників ховався і вичікував за плечима на той час широкої народної підтримки, яку мав Народний Рух.
Кровопролиття, як у тодішніх Литві чи Азербайджані, Україна уникла. В цьому історична заслуга насамперед Народного Руху як явища. Заслуга Руху й у тому, що на початку 90-х він зробив величезний стрибок у своєму розвитку: відмовився від псевдогасел за перебудову і визначив конкретну ціль — домогтися у законний спосіб незалежності. Це вдалося, можна сказати, завдяки: а) обставинам, які склалися сприятливо (як тепер би сказали, ГКЧП треба було б добре заплатити, щоб він пішов на заколот проти законної російської влади на чолі з Єльциним); б) українським борцям, насамперед таким, як В’ячеслав Чорновіл, який відважився стати на чолі совітської влади, сповідуючи жорсткий антикомунізм і виводячи парткоми з підприємств і колгоспів; і в), звичайно, українському народові, який терпляче зносив знущання тодішньої й московської, й київської центральної влади.
Ось тоді в Народного Руху виникли перші проблеми — там, де й були закладені від самого початку. Рішучі дії зволікалися. На тих, хто проголошував радикальний курс змін, шокову терапію для економіки, дивились у Народному Рухові з підозрою, ліберали в Рухові постійно озиралися, чи бува хто не захопить владу в організації й не виведе народ на вулицю без попереднього узгодження.
«Ні, — казали спочатку наші ж соратники, носії нової ідеї, — достатньо Москві прибрати Щербицького, й суспільні зміни підуть самі». А коли прийшов Кравчук, то: «Давайте підтримаємо президента, бо маємо Україну, а демократія — це і є незалежність». Коли в той час суспільні зміни й зміни у свідомості можна було швидко провести, ці легкодухі заяви, мов пута, сковували розвиток країни і Руху. В підсумку, будинок ЦК перейменували, прапор змінили, а «утвердження» демократії майже по всій Україні передали в руки вчорашніх секретарів райкомів і обкомів, яких на догоду моді перейменували на представників Президента в районах і областях.
Після здобуття всіх атрибутів державності, за які боровся Рух, разом із визнанням законно обраного Президента, перед Рухом постало питання: а що далі? Обмежитися відщипнутими від влади шматочками державних посад і посольських призначень? Це абсолютно влаштовувало прибічників Кравчука у Рухові, але абсолютно не влаштовувало тих, хто в Макіївці піднімав національний прапор під час травневих демонстрацій, а за ними ганялася українська (!) міліція і віддавала під суд за спротив представникам правоохоронних органів. Патріот-шахтар з російським прізвищем не міг зрозуміти — а куди ж подівся Рух? Хто ж захистить його й ідею?
Саме тоді в Рухові на місцях зрозуміли, що за владу треба боротися.
КОЛО ПЕРШЕ
Чому тоді спливла на політичній арені і досягла загрозливих для влади розмірів фігура В’ячеслава Чорновола? Бо тільки у його особі яскраво й доступно пропагувалась ідея — здобути незалежність замало, потрібні громадянські й економічні свободи в суспільстві. Ця боротьба полягала в усуненні від керівництва державними й економічними процесами партноменклатури, прихованих і відвертих сталіністів, україноненависників.
І це попри те, що позиція тодішнього керівництва Руху в особах Драча та Михайла Гориня зводилася до того, що Рух, мовляв, свою місію вже виконав і має прямувати курсом, за який проголосував український народ, обравши Президентом Кравчука. Рух, за їхнім задумом, мав стати базою для виникнення кількох, як з’ясувалося зрештою, лялькових політичних сил. Ті, хто залишиться в історії батьками Руху (Яворівський, Драч, Горинь, Павличко, Лавринович, решта), відверто намагалися роздерти його. Виглядало це так: а може створимо Демократичну партію? Це для Вас, Іване Федоровичу! Щоб не було самотньо Республіканській на чолі Левком Григоровичем. Питання ж із Народним Рухом їм здавалось уже вирішеним — хай опікується громадською роботою й розповідає школярикам, як «провідники нації» здобували Незалежність. Ось так і мала бути, за цим планом, вирішена проблема з демократією.
Та хрест на Рухові не дозволили поставити самі ж рухівці. На початку 1992 року в санаторії у Теребовлі на Тернопільщині голова обласної влади Богдан Бойко зібрав чотирнадцять голів крайових рухівських організацій, які протягом тижня фактично викричали майбутнє Руху. В ті історичні для Народного Руху дні було визначено два завдання: по-перше, як департизувати Рух (від «своїх» партій), щоб зберегти його як політичну силу з чіткою ідеологією та програмою (мета та ж — наступні вибори), і — головно — виразником цієї ідеї обрати В’ячеслава Чорновола, найпослідовнішого і найяскравішого борця за Незалежність і Демократію. Новий лідер пристав на пропозицію і за два дні до драматичного третього з’їзду дав згоду балотуватися на голову Народного Руху України. Почалася нова історія Руху.
РУХ ВНИЗ
На третьому з’їзді Руху Іван Драч і Михайло Горинь зрозуміли, що Народний Рух як самодостатня політична сила відбудеться. Розгорілася дискусія, що сягла критичної межі, коли над з’їздом нависла загроза провалу й продовження його двох частин у різних місцях. Хто пішов на компроміс? Сам В’ячеслав Чорновіл! Аби зберегти Рух і ідею, маючи в залі дев’яносто відсотків прибічників, він дав згоду обиратись у керівництво Руху як співголова, разом із Драчем і Горинем. Але вже за пару місяців усім стало ясно, хто справжній лідер. Навіть утворення за повної підтримки Кравчука структури з чудернацькою назвою КНДС (Конгрес національно-демократичних сил) мало смішний вигляд у порівнянні з тим, що Народний Рух за короткий той час устиг заявити про себе як класичну політичну опозицію, яка змушувала владу зважати на такі фундаментальні питання, як захист прав людини, прав громадян на протести й страйки, права на свободу слова й друку.
Рух на чолі з В’ячеславом Чорноволом поставив за мету через вибори довести переваги втілення власної програми державотворення невід’ємно від утвердження демократичних цінностей. На противагу опоненти, як правило вихідці з Руху, по-злому закидали Рухові, що цим самим він ледь не підриває засади Державності й Незалежності. Доходило до маразмів, коли один із найневдаліших конкурентів В’ячеслава Чорновола, Левко Лук’яненко, будучи першим послом України в Канаді, наказав не впускати В’ячеслава Максимовича до посольства, бо його, бачте, Лук’яненка, призначив президент, а Чорновола — опозиція, яка хоче взяти владу.
Довго так тривати не могло. Українська економіка висіла над такою прірвою, що якби впала, то вже ніколи не підвелася б. Це призвело до прискорення політичного розвитку. Страйки шахтарів (не такі, як сьогодні, а справжні), масові спалахи невдоволення 1993 року вивели Україну на дострокові й парламентські, й президентські вибори, що відбулися майже одночасно у 1994 році.
Рух мав шанси. Але його бомбардували з усіх сторін. Намагалися затягти в якісь коаліції, КНДСи, десь взявся блок «Демократична Україна», який, краючи округи під кандидатів, розсипав божевільні ідеї, що без такого-то композитора чи етнографа Верховна Рада наступного скликання не матиме виразного національного обличчя. Хтось (не буду казати, хто, бо людина ця добра) поставив завдання, яке особливо навіжені «активісти» трансформували в гасло — давайте об’єднаємо всіх заради однієї ідеї. Але ідеї в усіх були різні! (Крім ідеї власного депутатства, звичайно).
Найбільшого удару, жахливого й підступного, Народний Рух України зазнав, коли в середині січня 1994 року з-під самих дверей будинку Секретаріату Руху на площі Перемоги викрали праву руку голови — глибоко порядну й віддану праці людину — Михайла Бойчишина. Саме він мав стати мотором виборчої кампанії 1994 року, головним організатором і відповідальним за функціонування рухівських структур по всій Україні.
Не дивлячись на дуже активно проведену виборчу роботу, набутий внутрішній і міжнародний авторитет, Рухові все ж таки не вистачало Михайла Бойчишина. До того ж боротися доводилося за старими виборчими правилами, дуже жорсткими для нових політичних утворень — вибори вважалися дійсними, якщо на виборчі дільниці приходили 50%+1 виборець. У пошуках заробітку тоді відбувалися такі внутрішні міграційні процеси, що на день виборів за місцем прописки ледь набиралася необхідна кількість виборців.
Влада знову зберегла владу. Головою Верховної Ради обрали Мороза, але і в цих жахливих умовах Народний Рух все ж таки нараховував у своєму активові з п’ятдесят про- і рухівських депутатів. Однак, якщо брати всі голоси, що були віддані за кандидатів від Руху чи підтримуваних Рухом (разом з тими, що не виграли вибори), все одно нараховувалося знову ж таки сім «чорноволівських» (як і в 1991 році) мільйонів.
Підсумовуючи 1994 рік, треба визнати, що Рух тоді програв президентські вибори. Рух не встиг оклигати після парламентських, тому на президентських визначився суто формально, підтримавши (аби когось підтримати з демократів) Ланового. Але хай інші оцінюють його місце і роль в українській історії.
СПРОБА ВІДРОДЖЕННЯ
Після 1994 року Народний Рух України змужнів. Поруч з’являлися партії і партійки, назви яких зовсім непогано звучали. Але коли доходило до суті, то виявлялося, що там, крім голів і однієї-двох секретарочок, нічого більш і нема. Зате які дискусії й суперечки ці партійки розгортали! І хто найрозумніший, і хто ідейніший, і хто під ким і як «лежить» — все вони знали. А головно, як на вибори йти, щоб виграти. Всі вони були добрі хлопці, проте коли справа доходила до того, щоб об’єднатися, — то зась. Бо жодного разу історія не об’єднувала необ’єднуване.
Насправді об’єднатись із ними було просто неможливо, бо в багатьох моментах вони переходили на маргінеси, а то й в атаку на демократію. Наприклад, соціальна справедливість, контроль над засобами виробництва — домінанта комуністів — є ідеологією конгресу, який всі називають правим лише через те, що в назві присутнє слово «націоналісти». УРП відкидала демократію тільки тому, що та, на їхню думку, загрожує Незалежності. Згаданий тут один із героїв навіть шокував був усіх заявою: «Нам усе одно, яка Україна, червона чи коричнева, аби незалежна!» То навіщо Рухові було самому під себе підкладати міну, яка під час виборів могла та-а-к рвонути, що аж пір’я полетіло б?! У тих суперечках Рух гартувався.
Рух прислужився Україні. Ідеї Руху продовжують утілюватися. Приклад? Ось — рухівська «Програма боротьби з бідністю в Україні», ухвалена 15 грудня 1996 року, (з подібною назвою є тепер і урядова програма) обґрунтовано довела, що за бажання влади пенсії можна протягом наступних двох років підвищити втричі, а зарплати вдвічі. Програма боротьби з корупцією розроблялася також Рухом і знайшла народну підтримку, коли у трамваях і на ринках повторювалось гасло «Бандитам — тюрми!». Дехто й сів — хто в Каліфорнії, хто в Ганновері, хто в Україні. Щоправда, ще не всі, хто мав би.
Завдяки чому Рух досягав успіхів? Рух завжди був дуже прозорою організацією. В Народному Русі не могло відбутися нічого такого, що б не стало надбанням засобів масової інформації. На відміну від партій закритого штибу, як наприклад, комуністичної. Це йшло від рухівської ідеології: Рух — партія народу. Діяв принцип: болі народу є нашими болями. Спокуси, а не без того, — людськими спокусами. Всі проблеми широко обговорювалися, виносилися на загал. Комусь це подобалось, комусь ні. Але Рух показував себе живим організмом, і ніхто не ставився до його дій байдуже. Тому не маючи адмінресурсів, телефонних важелів, зрештою, достатньо грошей, Рух здобував прихильників здебільшого за рахунок відкритості й щирості. В університетських колах популярність В’ячеслава Максимовича сягала 99 відсотків. Його знали не гірше, ніж президента Клінтона. Любили й у доброму настрої називали вождем.
Аналітики ще повинні добре поміркувати, що Рух (хай буде, Рухи) «зробв» з президентськими виборами 1999 року після вбивства В’ячеслава Чорновола. Очевидно, усі ми про себе думаємо, що президентська кампанія виглядала б зовсім по-іншому, якби В’ячеслав Максимович був живий. Принаймні по-іншому склалася б для долі Народного Руху. Чи готовий був В’ячеслав Чорновіл віддати себе на самопожертву заради цілісності партії, чи був би інший план? Чітко зараз можу сказати тільки одне: не було б у 1999 році президентських виборів, не було б зради фракції свого лідера у Верховній Раді й партії. Й навпаки — Народний Рух України був би все одне, навіть якби фракція складалася з одного В’ячеслава Чорновола. Бо ідея залишалася з Ним.
МОМЕНТ ІСТИНИ
Уже через півроку від 7 березня 1999 року (останнього з’їзду Руху під проводом В’ячеслава Чорновола), коли були розставлені всі крапки над «і», повірте, було б смішно чути про існування двох, трьох Рухів. Як смішно й безглуздо це виглядає сьогодні. Але не можна повернути історії назад, тому кожен має взяти на себе стільки відповідальності, наскільки має мужності й самопожертви. Мужніх не видно. Мужність не полягає в тому, щоб вперто йти за відсотком, який тобі скинуть з висоти високого рейтингу. Мужність у тому, щоб учинити інакше, щоб, зазирнувши в історію, яку я спробував викласти зараз, підвестися з колін і знову лупати ту скалу, яку Рух щодуху лупав у 1989, 1991, 1994, 1998 рр.
Сьогодні вибори перетворилися на технократичну роботу, де обов’язково будуть різні політичні сценарії, задіяні шалені кошти, вимучені вкрай виборці, а наслідками обов’язково скористаються інші, залаштункові діячі, які ненавидять Народний Рух тільки тому, що він Народний Рух, а не «гоп-стоп». Ми всі свідки тому, що найкращими здобутками, як Народного Руху, так і влади користалися найдрібніші люди. Над цим слід задуматися.
Щоб відбивати інтереси суспільства, його болі й мрії, треба показати суспільству, як ти сам можеш діяти й чинити після важких втрат і розчарувань. Народний Рух через втрату Лідера поки що не продемонстрував українському суспільству, як можна вийти переможцем із ситуації, коли з трьох однодумців двоє тебе продають. Він би це показав. Я абсолютно впевнений. І багато було б прощено…
Після втрат, яких зазнав Рух, не варто повертатися на позиції, з яких починалися нові рухівські партії. До суперечок про первинність і вторинність, більшу чи меншу канонічність, до того, що краще — 2,11% чи 1,22% на виборах у 1999 році.
Треба працювати на випередження, як це було 9 червня нинішнього року, коли голови Рухів несподівано для політичного загалу привселюдно підписали Декларацію про об’єднання Руху. Ця демонстрація єдності в цілому справила позитивне враження, але невже важко було здогадатися, що наступним кроком мали б бути аналогічні дії щодо третього Руху, нічим не гіршого, зрештою, від другого. І не тільки тому, що в Бойка партквиток Руху за № 000002. Ідея ж дорожча!
Якщо подивитися на заслуги Ющенка (в бік якого кивають майже всі, кому не ліньки) об’єктивно, то мені особисто не знати, чи ставитися до цих заслуг усерйоз, чи брати в лапки. Ну, не могла держава не платити пенсій і стипендій своїм громадянам до безкінечності! Ну, прикрив уряд бартер, що грошей у бюджет не приносить, і нарешті щось люди отримали. Не можна було Україні в економіці впасти нижче дна, справді пішло певне зростання. Але як це стосується майбутнього Руху?
Чому надуману проблему, як будувати стосунки з новим «ідеалом», прирівняли до історичного питання: бути чи не бути Руху? Хто бачив цю людину попереду подій, хоч одного разу почув від неї геніальні ідеї задля блага народу й України. Балачки одні... Й дуже їх щось багато.
Народному Руху треба відновити діалог із суспільством. Подумати, як жити спільно далі. Це мають зробити всі три розрізнені наразі Рухи спільно. Не в усіх є відвага слухати те, чого не хочеться, але варто.
Багато від кого я чув (особливо, як кажуть, на місцях), що слід починати з канонічного Руху станом на початок 1999 року й зробити поправки станом на сьогодні. Що ж, можна почати й із цього. 7 мільйонів голосів 1991 року, 7 мільйонів 1994 і друге парламентське місце 1998 дають можливості оцінити правий потенціал, і, не кажу, що з великими набутками, але з найменшими втратами, вийти на парламентські вибори самодостатньою політичною силою.
А в Україні — так склалося! — Народний Рух може відродити бодай одна людина, яка має пам’ять і бачить у Рухові майбутнє.
АВТОР «Дня»
Дмитро ПОНАМАРЧУК — росіянин, народився в Донецьку, заочно закінчив факультет журналістики Київського університету. Трудовий шлях починав у 1981 році механіком на телецентрі, адміністратором на телебаченні й радіорепортером у спортивній редакції Держтелерадіо УРСР. В часи Андропова опинився без роботи (проти ночі 8 березня влаштував на роботі бенкет для дівчат — на ті часи страшна крамола). Плюнув на все і поїхав на рік у Сибір, де в Ачинську одразу працював у газеті, на радіо та завлітом у театрі.
Прийшов у Народний Рух з редакції інформації радіомовлення на зарубіжні країни перед установчими зборами Руху як фахівець в організації прес-центрів... спортивних змагань. Доля спортивного журналіста (у «Спортивній газеті» та «Київській правді») складалася вдало, бо в середині вісімдесятих його запрошували організовувати прес- центри для найбільших міжнародних і всесоюзних змагань у Києві. У 1989 році спортивний коментатор Валентин Щербачов запропонував Дмитрові зробити прес-центр для першого з’їзду Руху. Разом з друзями й зробили, взявши в оренду шафи й техніку в Палаці спорту. Затим на громадських засадах утворив і очолив спільний прес-центр Народного Руху і Народної Ради (першої опозиції у Верховній Раді).
Коли Рух улітку 1991 року висунув кандидата у президенти, Дмитро погодився стати прес-секретарем В’ячеслава Чорновола. З того часу вони завжди були разом. Аж до трагічної хвилини: Дмитро розбився в машині, будучи за спиною В’ячеслава Чорновола.
У 1993 році Рух став партією, і Дмитро сам покинув високу посаду на Держтелерадіо і вийшов з УКРП (з 90-го року він був членом УРП, але під час її розколу підтримав Степана Хмару. До речі, це Дмитро влітку 1991 року привів із собою найсміливіших журналістів у номер Хмари в готелі «Україна», який спецназ узяв приступом, щоб заарештувати депутата. Дмитро прикрив собою журналіста Володимира Скачка, на якого омоновець замахнувся кийком).
З 1993 року Дмитро очолив отой легендарний «РУХ-ПРЕС», що вдень і вночі безперестанку «бомбив» заявами, викриттями й скандальними повідомленнями всі редакції України й зарубіжжя. Кажуть, Вячеслав Чорновіл був у захопленні, але з посади свого прес-секретаря Дмитра не відпускав. Запросив, однак, до того ж і редактором відділу «Час/Тіме».
Дмитро особисто знайомий із Лехом Валенсою (був у нього в Гданську), з Вітаутасом Ландсбергісом, у 1989 році пив пиво в Будапешті з молодим угорським політиком Віктором Орбаном, нинішнім прем’єром Угорщини, головою «Мусавату» Ісою Гамбаром, мав справи з Мовладі Удуговим, коли організував поїздку українських журналістів на інавгурацію Аслана Масхадова. У 1996 році з-під носа тамтешнього КГБ вивіз iз Білорусі лідера Білоруського Народного Фронту Зянона Пазьняка.
Всі журналісти знають, що в Рухові Дмитро — це більше, ніж прес-служба. Це жива легенда і кладезь знань, але каже, що... просто прес-секретар.
З 1998 року є також головним консультантом Руху у Верховній Раді.
У 1999 році заснував і очолив Фонд підтримки вільних журналістів і преси України імені В’ячеслава Чорновола.
