«З ким ви, майстри культури?»

...І знову — вже вкотре! — набирає гострої актуальності цей зазивально-мобілізаційний слоган майже столітньої давності: з ким ви?.. з ким?.. а все-таки: з ким?..

Коли проводився збір підписів під вимогою розпустити Верховну Раду й провести нові вибори, я свого підпису не поставив. Не тому, що мені подобалася ця Верховна Рада, звісно, — кому може подобатися ця арена для добре відомих політичних фокусників?! Тут інше: не вірив (і тепер не вірю), що склад її зміниться і стане якіснішим. І ще: уявив, що розпочнеться після указу Президента! І розпочалося... І кінця-краю йому не видно...

Виборчі кампанії в Україні характеризуються не тільки страшелезною концентрацією бруду в політичній тасканині, а й — ще гірше — містифікованим сприйняттям частиною, коли не більшістю громадян реальних проблем українського життя. То тут, то там з’являються колективні листи, звернення, вимоги до «політичних сил», здебільше інспіровані самими ж цими «силами», а тому далекі від адекватної реакції на реальність.

Ось у «Голосі України» 3 серпня ц.р. надруковано «Звернення представників творчої інтелігенції України до партій урядової коаліції». Саме так: до партій урядової коаліції. Це ж треба — аж так інтелігентно! Зібрано 250 підписів, «збирання підписів триває». Знаючи широкий спектр мобілізаційних та інших можливостей «партій урядової коаліції», можна не сумніватися, що буде зібрано будь-яку потрібну кількість підписів. Сумнів викликає інше: чи всі підписанти з різних регіонів України встигли вчитатися в те, що їм було запропоноване? Втім, це специфіка всіх колективних листів.

Як і слід було сподіватися, у відповідь на звернення до «партій урядової коаліції» з’явилося інше звернення, інших представників української інтелігенції — до Президента України («Літературна Україна», 23 серпня). Тираж незрівнянно менший, зате підписів незрівнянно більше: «понад три тисячі». І теж — «збір підписів триває».

Отже, до всіх зазвичай практикованих українських розколів — ще один, найнеприродніший, «найнекрасивіший» і найвіртуозніше створюваний: серед інтелігенції! Яка мала б консолідувати «українську політичну націю»!

Щоправда, у зверненні до Президента підписантів звернення до «партій урядової коаліції» хвацько означено «так званою інтелігенцією України». Якби ж то! Насправді серед них є люди достойні, відомі своїм внеском у науку й мистецтво. Особисто мені було дуже прикро, гірко, побачити імена осіб, яких я знаю, поважаю, а деким і захоплююсь.

А гірко було насамперед тому, що їхні імена опинилися в одному списку з іменами патентованих україноненависників і прохіндеїв. Також і тому, що вони дали втягнути себе в доволі цинічну передвиборну інтригу (невже самі запрагли?).

Але є річ ще важливіша. Відомо: напівправда — гірше, ніж неправда. У листі, підписаному 250 ма, є навіть не півправди, ачверть правди. Це — посилання на русофобські та ксенофобські голоси в Україні. Так, вони є, як є прояви ксенофобії в будь-якому сучасному суспільстві (та й завжди були). З ними справді негоже миритися. Але вже в цьому місці з тексту листа стирчать довгі вуха його інспіратора — вправного політичного інтриганта. «Відверто русофобські і ксенофобські висловлювання» приписуються... «лідерам опозиції»! Це в кого їх той політписарчук почув? У Юлії Тимошенко? У В’ячеслава Кириленка? У Юрія Луценка? У Бориса Тарасюка? Пробачте, але це чиїсь слухові галюцинації. Чи в «лідери опозиції» для простоти вже вписано когось іншого? (Мимоволі пригадується, що в часи Кучми й Медведчука частина російської преси оголошувала українську владу «бандерівською». Але те хоч робилося на деякій відстані від Києва і для людей з фантастичними уявленнями про нас з вами.)

Далі в листі читаємо: «Нам далеко не байдуже, в якій Україні ми житимемо й працюватимемо. Скільки отруйних випарів виявиться в повітрі, яким доведеться дихати нашим дітям та онукам». І мені не байдуже. І мільйонам громадян України не байдуже. Отож поясніть, будь ласка, чи належать до «отруйних випарів»:

— систематичні українофобські випади в «Крымской правде»;

— такі ж — у деяких донецьких газетах; ігнорування більшістю донецьких ЗМІ або глузливе коментування Світового конгресу україністів (науковців, дослідників історії, економіки, культури України), на якому виступали відомі вчені різних національностей з десятків країн світу; спроби перешкодити в хуліганський спосіб проведенню нещодавно в тому ж таки Донецьку ради директорів Всесвітнього конгресу українців, на якому були представлені керівники громадських організацій українців з 40 країн, від Торонто до Владивостока;

— систематичне викривлення української історії та нахабне паплюження українських історичних і культурних діячів, від Сковороди до Грушевського, в київській газеті «Сегодня»;

— осквернення пам’ятників жертвам сталінського терору та героям Крут;

— відновлення чи встановлення пам’ятників Сталіну й Катерині II, «заслуги» якої в перетворенні мільйонів селян у «живий товар» для фаворитів добре відомі і яку український народ «увічнив» у словах пісні: «Катерино, вража бабо, //Що ти наробила? Степ широкий, край веселий //Ти занапастила»...

І т.д., і т.п.

Щось у всіх цих і безлічі аналогічних випадків не чути було ваших голосів, як і голосів «партій урядової коаліції». Не спостерігається й великого інтересу до, скажімо, становища кримських татарів, захисту їхньої культури й мови, не кажучи вже про повернення їм їхніх земель, або компенсацію їхніх втрат, або відновлення історичних назв десятків «Солнечных», «Счастливых», «Радостных» та інших соцмістечок на місцях стародавніх поселень кримських татарів. Це, звісно, не входить у поняття «поваги до історії». Як і пам’ять про революційних матросів з «Потьомкіна», пам’ятник яким демонтовано в Одесі на очах усього українського «політикуму»...

Дуже слушний заклик «протистояти всім курсив мій. — І.Дз. ) проявам етнічного шовінізму, націонал-екстремізму та ксенофобії». Але чи справді всім таким проявам ви готові «протистояти»? Ось вам цілий фронт бажаного протистояння. Прочитайте газету «Кримська світлиця» — єдину україномовну в Криму, — там ви мало не в кожному числі знайдете точно описані конкретні факти печерного антиукраїнства, аж до сакраментального: «Говорите на человеческом языке». Що скаже на це совість інтелігентів? Чи їх уражає тільки та ксенофобія — реальна або примислена, — яка може стосуватися саме їх? Це було б дуже вибіркове розуміння «європейських стандартів»...

Ще одна добра думка — про бажаність формування «української нації як єдиного мультикультурного співтоваритства вільних громадян». Її право, це ж ідеал, гідний правити за національну ідею! Отож, для початку, — конкретна пропозиція: звернімося до «партій правлячої коаліції» (або майбутньої «правлячої коаліції») з вимогою створити нарешті потужне видавництво книг, журналів, газет мовами національних меншин; запровадити радіо- й телепрограми їхніми мовами; облаштувати музеї історії та культури кримських татарів, греків Приазов’я, болгарів Півдня України та ін., забезпечити гідним приміщенням кримсько-татарський національний театр — роботи вистачить для всіх «політичних сил». Та й чи в’яжуться з «мультикультурністю» за «європейськими стандартами» — одна україномовна газета в Донецьку (на кілька сот російськомовних), мізерія україномовних телепрограм; параліч українського кіновиробництва; занедбаність українського книжкового ринку і т.д.? Добра буде «мультикультурність» з однією барвою! Все ж таки мультикультурність — це альтернатива культур-імперіалізму, а не його псевдонім, панове! (Чи є потреба нагадувати представникам творчої інтелігенції про те, як «історично складалися» глибокі корені драматичної колізії навколо української культури, власне, як і якою кров’ю їх «складали»? Чи варто апелювати до почуття справедливості — нерву сумління всякого справжнього інтелігента, творчого й не творчого?)

Тож, може, час припинити агресію інтелектуалізованих риторик і звернутися до адекватного бачення реальних проблем, «отруйними випарами» яких нам усім доводиться дихати вже сьогодні?