«За кого» чи «за що»

ПОЧАТКОВА ПОМИЛКА

Під час перших у нашій сучасній історії «виборів з вибором» кандидати умовно ділилися на «нових» і «старих». Не складало жодної проблеми визначити серед кандидатів «номенклатурника» чи «комуняку» з одного боку і «неформала» чи «демократа» з іншого. Прихильники змін голосували за других, всі інші — за перших. Майже всюди тоді перемогли перші, що свідчило про небажання більшості народу щось серйозно змінювати. Проте зміни все одно відбулися, незалежно від того, кого ми обрали. Чи свідчить це про те, що ми тоді помилялися? Зовсім ні. Просто зміни були настільки невідворотними, що зупинити їх не було можливості жодним голосуванням. «Старі» очолили «нових» і разом повели нас до «оспівуваних» нині всіма без винятку партіями та блоками розвалу виробництва та втрати народних заощаджень.

Чи то навмисне, чи стихійно, що, власне, тепер уже не має значення, ті перші реформи із їхніми наслідками зруйнували елементарну структурованість суспільства, яка зароджувалась під час перших виборів. Швидкість, з якою вчорашні ленінці стали прихильниками незалежності, демократії та приватизації, заплутала всіх. Тим більше, що ленінцями до 1989 року були практично всі, окрім купки дисидентів. Які були (або виявились) «більшовиками».

Певний шанс був у 1994-му, коли обидва кандидати у президенти були і не те щоб «новими», і не те щоб «старими». Якби після програшу Леоніда Кравчука вся його команда пішла разом з ним в опозицію, ми вже мали б сьогодні демократично структуровану державу. Цього, як відомо, не сталося. Переможені швидко змішалися із переможцями у владний коктейль, який ганебно програв у 1998-му комуністам та рухівцям. І знову в країни був шанс об’єднатися навколо цих двох сил, аби можна було зробити вибір між минулим та майбутнім. І знову шанс було втрачено через звичну вже післявиборну депутатську дифузію, якої не уникнути і цього разу.

ГАРНИЙ КАНДИДАТ ЧИ ТУМАННА ПЕРСПЕКТИВА

Як відомо, «чистих» комуністів, так само як і «чистих» рухівців, у країні перед нинішніми виборами не залишилось. Партія Симоненка за інерцією дограє свою передостанню політичну партію, а під маркою Руху об’єднались аж занадто підозрілі особи. У прагненні здобути успіх вже зараз партійні вивіски терміново замінили іменами вождів та вождинь, сподіваючись, що виборець не встигне запитати, що стоїть за тим чи іншим іменем на чолі блоку.

Звісно і Олександр Мороз, і Юлія Тимошенко, і Віктор Ющенко, і Наталія Вітренко є яскравими особистостями, здатними привернути виборця. Яскравості традиційно додає відсутність реальної влади. І навпаки, наявність такої влади робить обличчя лідерів блоку «За ЄдУ!» тьмяними, а посмішки натягнутими. Чи обираємо ми нове, голосуючи за Мороза, Тимошенко, Ющенка чи Вітренко? Чи схиляємось до старого, голосуючи за блок «єдунів»? Поки що добровільне голосування за блок Литвина уявити важко. Хіба тільки з відчаю. Може тому, що «єдуни» і не нові, і не старі. Так само, як і опоненти із «іменних» блоків, партія влади репрезентує нам нашу сучасність і не дає хоч якогось уявлення про перспективу.

У що має вірити виборець? У те, що ще когось із високих посадовців після виборів посадять (не в парламент звичайно), а когось випустять? У те, що хтось віддасть бабусям заощаджені рублі? В те, що закордон в особі Росії чи Заходу нам допоможе? Де продуктивна ідея, яку виборець має сприйняти як свою і терпіти заради неї певний час незручності у вигляді реформ? Хто цю ідею представляє і тлумачить? Практично ніхто, бо сьогодні це справа невдячна. Краще зайвий раз показати публіці свій рішучий анфас або профіль. Для надійності.

ЗАВТРА ЧИ КОЛИСЬ

Те, що і цього разу український виборець не зможе визначити шлях держави у певному політичному напрямку, сумнівів не викликає. Нас очікує повторення пройденого чотири роки тому у оновлених декораціях і практично з тими ж учасниками. Ми не зможемо заявити ні собі, ні світу, що нами керують праві чи ліві. Нами знову правитиме ВЛАДА, яку будуть, в залежності від ситуації, або підтримувати, або навпаки. Майже напевно кандидати на президентських виборах також не представлятимуть конкретної політичної сили із конкретною програмою і відповідальністю за її виконання. І так буде доти, поки така сила не з’явиться. Чи це буде щось нове, чи масами оволодіють ідеї нинішніх політиків, сказати зараз важко. Так само, як не можна буде сказати, хто нами править і хто веде до чергової кризи чи стабілізації. І так буде до того часу, поки нам не запропонують проголосувати не за когось, а за щось, пояснивши, що це таке і навівши приклади. А поки що приклад у нас усіх один — це наше життя, яке у всіх перед очима. За нього і проголосуємо, обираючи новий парламент. І точно не помилимось.