За півкроку від освітянського ринку Європи
Вчора розпочалися урочистості з нагоди 170-ї річниці одного з, без перебільшення, базових університетів України — Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Святкування триватиме до кінця тижня. Сьогодні — у Палаці «Україна» урочисте засідання та святковий концерт для ювілярів та численних гостей. Напередодні святкувань «День» запропонував першому проректору Київського університету імені Тараса Шевченка, професору, академіку АПНУ, доктору фізико-математичних наук Олегу ТРЕТЯКУ поділитися своїми думками стосовно розвитку сучасної вищої освіти країни.
— У чому проявляється «особливість» статусу університету імені Шевченка?
— Сьогодні він уже не такий особливий, як це було у 1994 році, коли національних вузів в нас було лише два. Зараз їх вже нараховується десь до шести десятків. Ми фінансуємось окремим рядком лише через Міносвіти. У цьому ніяких пільг немає і ми майже не відрізняємось від інших національних вузів, але як і в деяких інших навчальних закладах у нас виплачуються підвищені зарплати. Купуємо обладнання, щось ремонтуємо — все за рахунок зароблених коштів за навчання за контрактом...
— Скільки зараз контрактників має навчальний заклад?
— Десь відсотків двадцять — двадцять п’ять в цілому по нашому вузу від державного замовлення студентів. Державне замовлення протягом багатьох років лишається незмінним і дорівнює майже трьом тисячам студентів щорічно. Найбільше на контрактних засадах навчається студентів на спеціальностях з міжнародних відносин, з економічних та юридичних наук.
— Якими є, на вашу думку, найголовніші риси сучасного вищого навчального закладу?
— Будь-який сучасний університет не може існувати без роботи по розвитку науки. Класичний університет і відрізняється від новостворених закладів наявністю в ньому наукових шкіл. Цих шкіл у нас дуже багато, їх ведуть видатні професори, академіки. Вони працюють за багатьма напрямками (їх більше десятка). Ці напрямки в основному співпадають з пріоритетними напрямками розвитку науки в Україні. Кожен рік у нас когось з університету нагороджують Державними преміями за досягнення у розвитку науки і техніки.
— Як змінився університет за ті роки, які ви працюєте в ньому?
— Я закінчив радіофізичний факультет університету майже сорок років тому. Тоді існувала цільова підготовка студентів, яка була спрямована на підготовку спеціаліста під конкретне робоче місце. Випускник вузу повинен був за мінімальний проміжок часу адаптуватися на своєму робочому місці, бути підготовленим до його певної специфіки. Тоді скрізь панував план: скільки студентів прийняли на навчання, то й стільки обов’язково треба було випустити — народне господарство чекало кожного майбутнього фахівця. З двієчниками дуже возилися, боролися за те, щоб не було жодного невстигаючого студента. Це було образливо для студентів талановитих, бо їх обділяли увагою. Сьогодні я намагаюся зробити все, щоб викладачі приділяли якомога більше уваги талановитим, здібним студентам. У ринкових умовах ми повинні працювати так, щоб знання не старіли. І це можна зробити. Треба навчати фундаментальних наук, бо фундаментальна підготовка дозволяє потім вивчати й щось конкретне. Це вже не так складно, якщо є база. Вузькоспеціальна підготовка ж швидко змінюється в залежності від нових умов. Крім того, ми зараз робимо крен на збільшення самостійної роботи наших студентів.
— Щодо приєднання вищої школи України до Болонського процесу. Що переважає, ризики чи позитивні моменти?
— Все, що вимагає Болонський процес, у нас закладено ще наприкінці 80-х — початку 90-х років. Наше реформування освіти йде в руслі Болонського процесу. Чого не вистачає? Мобільності студентів. Треба, щоб кожен студент протягом навчання в університеті хоч один семестр повчився в іншому закладі, бажано за кордоном. Це сприятиме розширенню світогляду студента, навіть тоді, коли він просто змінить ВНЗ на півроку навіть і в своїй країні. Але це все вимагає відповідних витрат. Якщо наш уряд планує підписати Болонську угоду, то і в бюджеті країни треба буде передбачити кошти на забезпечення цієї мобільності для студента. Якщо ми будемо видавати такі дипломи, як, наприклад, видають у Сорбонні або інших відомих університетах, тоді вже не треба буде здійснювати процедуру нострифікації (визнання) дипломів. Після приєднання України до Болонського процесу стандартизуються й всі навчальні плани. Я не бачу проблем у вступі України у Болонський процес. Ми ще не ввійшли в єдиний освітянський ринок Європи, але приєднання до Болонського процесу — це нормальний демократичний процес, так воно повинно й бути в демократичному світі. І ми рухаємось у цьому напрямку.
— Чи не ризикуємо ми таким чином втратити інтелектуальний потенціал, коли кращі умови для роботи та життя за кордоном «потягнуть» до себе найталановитіших наших співвітчизників?
— Я думаю, що наш уряд, наша верховна влада все це розуміє. Бо коли наші дипломи за кордоном будуть визнаватися, звичайно, стане простіше емігрувати на Захід. Але потрібно створювати такі економічні умови, щоб емігрувати не було сенсу. Щоб навпаки — до нас приїжджали іноземні фахівці працювати. Є й інша сторона справи. Колись ми на цю тему розмовляли із віце-президентом Тайваню. Йшлося про те, що у них витрачають дуже великі гроші, щоб готувати фахівців, які потім їдуть працювати за кордон. Але у відповідь почув, що це зовсім непогана річ, бо попрацювавши, наприклад, у Сполучених Штатах, фахівець стає заможнішим, а потім повертається в рідну країну ще й з більш високою кваліфікацією, краще починає працювати на розвиток економіки своєї країни. Треба, щоб нашим випускникам було вигідно повертатися.
