За яким критерієм оцінювати реформи?
Знаковим для України стало слово «реформи»; на устах нинішнього покоління воно звучить уже принаймні понад півтора десятиліття. Його магія допомогла продовжити термін президентських повноважень Леонідові Кучмі, який зумів запевнити електорат, що за попередні 5 років він уже «дозрів» до реальних революційних перетворень в Україні.
Проте «Революція 2000 року», як назвав нещодавні дії Президента В.Чемерис в газеті «День» (№43, 11.02.2000), звелася тільки до реформування іншої гілки влади, процес «дозрівання» якої надто затягнувся. Звичайно, видано Укази про реформи аграрної та адміністративної систем. Рефреном (чи заклинанням?) звучало знакове слово й у Посланні Президента.
Втім, реформи не йдуть. Не йдуть — і край. ЗМІ, звичайно, навперебій знаходять абсолютно об’єктивні причини, чому, на жаль, позитивні зміни в економіці, держуправлінні, на селі гальмуються, блокуються або взагалі йдуть не туди.
Фізики в таких випадках кажуть, що при моделюванні закралася систематична помилка. Щось не враховується, і це «щось» є принциповим для досліджуваної системи. А може, й укази та послання змодельовані не для реальної нинішньої України, а для якоїсь там спрощеної або й зовсім віртуальної держави — з віртуальними людьми, яким приписано такі параметри, які гарантують отримання бажаних результатів?
Проте проблема в тому, чи насправді наші громадяни відповідають тим параметрам і чи ситуація в Україні залежить тільки від самої України; грубо кажучи, чи є наша сьогоднішня держава самодостатньою системою, щоб у ній можна було застосовувати запропоновані Президентом та урядом економічні моделі.
У грунтовній статті Є. Марчука «Стратегічна орієнтація суспільства — рух на випередження» («День, №42, 10.03.2000 ), останній і найповнішій з подібних публікацій, акцентується: ХХI століття буде століттям домінування інтелектуального фактора в усьому житті світового суспільства. Відповідно до цього трансформується структура світового соціуму та змінюється — звісно, зростає — рівень його колективної свідомості. А завдяки технологічній революції в комунікаційній та інформаційній площинах світ стає єдиним. Ці два фактори — інтелектуалізація та глобалізація суспільного простору — кардинально змінюють ситуацію і в Україні, байдуже, наскільки ми відстала держава чи куди направлений вектор нашої зовнішньої політики.
На практиці це може означати, що перестають спрацьовувати класичні схеми та закономірності політичного, економічного, культурного розвитку. Наприклад, нині в Україні навряд чи можна розраховувати, що рано чи пізно настане момент, коли наші «нові українці» чи, мовою політекономії, нові власники перерозподіленої колишньої «всенародної» власності відчують потребу в легітимізації надбаного багатства. Саме так історично відбувалося, коли держави були закритими (економічно) системами, а гроші — малорухливими: там подібний крок був просто неминучий.
Сьогодні ж, у принципово інших умовах акумулювання й динаміки капіталів, нових українських власників, з цієї точки зору, вже навряд чи можна вважати громадянами українського суспільства; напевно, що самі вони розглядають себе громадянами більш широкого суспільства. Технічних перешкод для цього тепер практично не існує.
Певна аналогія тут може бути з американськими індіанцями в період їх колонізації пасіонарними вихідцями із Західної Європи. Західноєвропейська цивілізація, технологічно на порядок вища, просто «накрила» геопростір північноамериканської корінної цивілізації, яка давно вже втратила власну динаміку й перебувала в стадії гомеостатичної рівноваги з навколишнім середовищем. Внаслідок безпосереднього зіткнення з вищою цивілізацією в індіанському суспільстві почалися кардинальні й незворотні процеси. Саме внаслідок зіткнення, а не внаслідок внутрішньої еволюції. Адже навряд чи в самих індіанців були які-небудь стимули до реформування власної економічної бази чи власної суспільної структури. Як окрема цивілізація чи як один з варіантів розвитку загальнолюдського суспільства вони вичерпали себе в тодішньому світі. Динаміку мала інша цивілізація, в якій були закладені передумови для майбутнього переходу на вищий щабель і всього людського суспільства. Динамічна цивілізація закономірно мусила «охопити» й ті народи, чия суспільна структура втратила здатність до еволюції.
Процес жорстокий — що й казати. І навряд чи можна вживати до нього наші людські визначення: «добре» чи «погано», «гуманно» чи навпаки. Подібні процеси просто треба враховувати і, виходячи з цього, планувати свої дії та відповідно розраховувати свої ресурси.
Те, як особливості певних історичних умов будуть враховані, визначальним чином залежить від рівня та рядових носіїв колективної свідомості і тих, кому вони делегують свої права вирішувати державні справи.
Внаслідок зіткнення західноєвропейської та корінної північноамериканської цивілізацій у індіанців виникли свої «нувориші» — «нові ірокези», «гурони», «делавари». Хоча шамани й запевняли від імені свого бога Маніту, що бізони ще повернуться, а вожді для опору не вважали за гріх використати й зброю завойовників, бо у військовому сенсі ті обігнали їх на цілу епоху, проте піднести рівень своєї цивілізації не вдалося. Та й бізони не повернулися. А тим часом найспритніші з індіанців пішли іншим шляхом: продавали багатства племені (землю, золото) і фактично випадали зі складу свого суспільства, вливаючись до нового.
Результат, безумовно, трагічний для корінних народів. Чи могло бути інакше? А якщо могло, то як саме? Чи може хто-небудь сьогодні припустити, що, наприклад, ірокези еволюціонували б і на кінець XX століття досягли б того рівня, який мають Сполучені Штати? Скоріше навпаки, вони й надалі полювали б на своїх бізонів, а для того, щоб не зростала кількість ротів (бо ж розводити бізонів їм, звісно, й на думку не спадало), кожний з індіанців, кому закортіло обзавестися сім’єю й народжувати дітей, мусив би й надалі заскакувати — відкрито чи поночі — у сусіднє плем’я і приносити звідти ліцензію, себто скальп, як підтвердження, що в життєвому просторі створено вакансію. Що другий шлях більш ймовірний, підтверджують хоча б ті 30 тисяч ірокезів, котрі живуть у резервації й, незважаючи на всі надані їм блага цивілізації, так і залишилися на племінному рівні свого розвитку; вони просто випали із загальнолюдської еволюції.
Тож при зіткненні цивілізацій, коли утворюється соціум вищого порядку, найперша й найголовніша проблема полягає аж ніяк не в проведенні локальних реформ всередині власного суспільного простору (подібні реформи дають бажаний ефект тільки в закритій системі), а в інтегруванні в новий, більш широкий, світ, який найчастіше має зовсім інші закони, принципово інші погляди на місце людини в суспільній системі та на способи забезпечення власного благополуччя.
Насамперед інтегруватися. Щоб не бути асимільованими. А власні реформи фактично повинні бути регіональними реформами в новому просторі, звісно, з урахуваннями, що ми — провінція чи хутірець. Але хутірець — це сьогодні. А думати треба про день завтрашній. Щоб з українським, та й взагалі східноєвропейським суспільством не сталося тієї ж трагедії, що спіткала американських індіанців. Адже історія знає й значно м’якші наслідки цивілізаційних зіткнень.
Взаємопроникнення чи навіть інкорпорація цивілізацій — неминучий процес у глобалізації людського суспільства на всіх історичних етапах. Для зближення локальних суспільств потрібна і комунікаційна база, і військове забезпечення, а отже, й спільна ідеологія, релігія, культурні цінності. Кожна з локальних цивілізацій дати одночасно всі складові не в змозі; одна дає одне, інша — своє. Коли історія кинула виклик: об’єднання Середньоземноморського геопростору та Близького Сходу, то спочатку Олександр Македонський і римські імператори дали необхідну військову базу для підкорення численних народів і об’єднання їх в єдиний соціум; відтак грецькі філософи дали базу для елінізації, і, нарешті, з Іудеї прийшла світова релігія. Потім, впродовж століть, все це, сплавившись і переплавившись, разом дало те, на основі чого створилася та цивілізація, яку ми сьогодні називаємо західною.
Мабуть, пасіонарний імпульс під час завоювань виявився аж надто потужним, бо згодом втримати цілісним завойований геопростір не вдалося, і християнський світ розпався надвоє. Нині, як з усього видно, почався зворотний процес: зближення народів, менталітет і структура суспільства яких грунтуються на спільних загальнохристиянських цінностях, на еліністичних джерелах культури та на римському праві.
Процес, безумовно, непростий, для когось несподіваний, для багатьох болісний і навіть небажаний. Завдяки революції в інформаційних технологіях, чужа нам цивілізація увірвалася в наше життя, мов грізний потік із зірваної повінню греблі. І те, що нині відбувається в українському суспільстві, диктується, в першу чергу, саме цим потоком, його потужністю. А тому ті реформи, про які щоденно йде мова в Україні, нагадують пропозиції ставити так чи інакше вітрила на нашому човні.
Не вітрил потребує наша економіка нині, в час зіткнення з більш високою цивілізацією, й не бурхливих дискусій, до якого берега нам плисти — лівого чи правого. Сьогодні стоїть проблема вмілого кермування, щоб наш човен не перекинувся, а таки виплив у те широке море, куди рано чи пізно зійдуться всі повноводні ріки різних цивілізацій. Та ще, щоб не пропасти в тому морі «аки обри», варто добре задуматися, а з чим ми припливемо в той новий і більш широкий світ.
Подібні статті за традицією, звичайно, завершуються чимось на зразок рекомендацій «що робити», адресованих Президентові, прем’єр- міністрові, а то й комусь анонімному, від кого, на думку автора, залежить ситуація в Україні, й кому тільки й бракує, що почути найрозумнішу пораду. Але, як сказав ще понад півстоліття тому видатний німецький філософ Мартін Хайдеггер, немає проблеми «Що робити?» є проблема «Як почати думати». Це, між іншим, і є відповідь на запитання Сергія Удовика: «Чи здатна Україна здійснювати реформи?», яке винесено в заголовок статті, присвяченій аналізу Послання Президента (в контексті тенденцій розвитку постіндустріального суспільства) («День», №31, 22.02.2000).
XXI століття опиратиметься, як підкреслив Є. Марчук, на думку, на інтелект. І Україна, якщо хоче інтегруватися в новий геопростір, а не перетворитися на велику резервацію в центрі Європи, теж мусить робити ставку на людський інтелект, на людей, що думають. Звідси й найкращий тест на діяльність нашої влади: чи сприяють її дії підвищенню інтелектуального рівня українського суспільства чи й надалі сприяють процесові деінтелектуалізації нашого народу.
Щоправда, це також особиста справа кожного громадянина: прислухатися до слів німецького мудреця чи обізвати його чужим псевдофілософом і надалі традиційно покладатися тільки на державу.
