Забрати та поділити

Серед останніх вражаючих новин не лише різке падіння «українського» долара, а й ще дві, на перший погляд, менш публічні події. Найбагатша людина в Україні, президент компанії СКМ і футбольного клубу «Шахтар» Ринат Ахметов залишив країну та перебуває чи то в Москві, чи то в Іспанії. А народний депутат України та співвласник корпорації «Інтерпайп» Віктор Пінчук, широко відомий ще й тим, що є зятем екс-президента Леоніда Кучми, запропонував, за даними московських «Ведомостей», російським металургійним підприємствам за $1 мільярд придбати свої активи. Це повідомлення газеті підтвердили деякі потенційні покупці. Але, схоже, за такі гроші власність в Україні ніхто вже не купить. Один із російських банкірів зауважив, що придбання активів у нашій країні пов'язане зі значними ризиками. Реприватизація, обвал долара, зниження мита на імпорт — усе це схоже на політику руйнування вітчизняних ФПГ. Гроші, як відомо, географії не мають, і на місце «наших» ФПГ прийдуть транснаціональні.

Раніше голова правління корпорації «Інтерпайп» Ігор Ярославцев заявляв, що вбачає ризики для неї, «пов'язані з політичною ситуацією в Україні». Головним із них він назвав «невизначеність із розмірами та перебігом процесів реприватизації, що сьогодні тривають в Україні», що вже призвело до серйозних ускладнень із діяльністю великих підприємств на зовнішніх ринках. «Горезвісна «революційна доцільність», та, що переважає над правовими підходами та принципами верховенства права, може стати небезпечним інструментом при вирішенні питань бізнесу в Україні», — вважає керівник корпорації. «Його (цього інструмента. — Авт. ) використання не тільки негативно вплине на інвестиційний клімат у країні, а й поставить під загрозу ведення бізнесу в Україні як таке, — наголосив Ярославцев і додав: — Ми вважаємо, що сьогоднішня ситуація невизначеності — це тимчасовий аспект, пов'язаний зі становленням нової системи влади, та віримо, що керівництво країни не допустить необдуманих дій щодо бізнесу, які в результаті можуть призвести до безповоротних процесів в економіці країни».

Чесно кажучи, автор особисто не знайомий із жодним олігархом, у тому числі й із паном Пінчуком. І не має наміру відстоювати їхні інтереси. Тим паче, що ці громадяни, безумовно, в фінансовому плані не пропадуть. Питання в тому, що вони є великими роботодавцями, і від стану їхніх справ і фінансів багато в чому залежить життя економічно активних громадян. Як тих, хто безпосередньо працює на підприємствах, що їм належать, так і тих, хто залежить від стану державного бюджету. Більш того, російський приклад (знищення «ЮКОСа» та засудження Ходорковського) свідчить, що від того, як ставиться до великого бізнесу держава, залежить також й інвестиційний клімат у країні. А його відсутність — це, як відомо, застій у промисловості, розвал інфраструктури, безнадійне відставання в інформаційних технологіях, що визначають сьогодні обличчя всіх передових країн. До того ж, як відомо, Україна не Росія, з її ресурсами.

«Величезне зростання промисловості та чудово швидкий процес зосередження виробництва в дедалі більших підприємствах є однією з найхарактерніших особливостей капіталізму». Цими словами почав Володимир Ленін — хороший дослідник капіталізму і невдалий його могильник — свою книжку «Імперіалізм як вища стадія капіталізму». Сьогоднішня Росія багата на «працівників сфери ритуальних послуг», про що може свідчити та сама справа «ЮКОСа». Україна стає на цей шлях? Це те спыльне, що знайшов Петро Порошенко у нашої нової «партії влади» і «Єдиної Росії» Путіна та Гризлова?

За всіх зовнішніх відмінностей у розвитку України та Росії і, відповідно, в розвитку капіталізму в обох країнах, у русі нашої вітчизни також без великих особливих зусиль можна побачити деякі елементи легкої ленінської ходи та важкої руки Фелікса Едмундовича. В Україні явних жертв ще немає, але певну тенденцію у висловлюваннях керівництва країни вже можна без великих зусиль відстежити. А те, що «норматив» жорсткості в Україні коливається від «забрати та поділити» до «доплатити й залишити», може свідчити тільки про розкид ролей. Факт у тому, що й пітерські «чекісти», й українські «революціонери» однаково погано переносять тих, хто якимсь чином став багатшим за них і навіть примудрився видертися на поріг, що веде до світової когорти транснаціонального капіталу.

Нагадаємо, що великий капітал в Україні у своєму розвитку пройшов кілька фаз. Дослідники економічних процесів зазначають, що спочатку наші фінансово-промислові групи в умовах економічної кризи та слабкості державної системи мали тіньовий характер. Вони виникли на базі трейдерської діяльності (нееквівалентної торгівлі енергоресурсами та металом) і в банківському капіталі (фінансові спекуляції) та набули ознак корупційних кланів. Але, попри такий характер, ФПГ об'єктивно сприяли відтворенню технологічних зв'язків, накопиченню національних інвестиційних ресурсів. У другій фазі, внаслідок того, що посилився державний контроль, побільшало порядку в податковій і фінансовій системах, з'явилися стимули для легалізації діяльності ФПГ. Третя фаза почалася для них приблизно з 2002 року, коли почався процес «цивілізації». Він був зумовлений, зокрема, необхідністю залучення іноземних інвестицій і виходом українських ФПГ на світовий ринок. (До речі, в Україні, мабуть, всього двічі відчувалася повна консолідація населення: перший раз під час подій навколо острова Тузла та другий — за несправедливої відмови Польщі в приватизації її металургійного комбінату корпорацією ІСД.) Чи варто давити та знищувати цих «курей»? Пригадується, в США говорили: все, що вигідне «Дженерал електрик», вигідне Америці.

Ми, очевидно, до подібного розуміння ролі великого капіталу в нашій країні ще не доросли. Перше запитання до нашого капіталіста: вкрав і все ще на свободі? Найдивніше, що і в Україні, і в Росії подібні запитувачі складають люди з публічними замашками лібералів. Результат — гроші біжать в офшори.

Можливо, протизаконно знати, скільки грошей лежить на вашому банківському рахунку, сказав «Дню» більш ніж солідний іноземний фахівець у сфері свободи ринкових відносин. Але цілком законно відстежувати вхідні та вихідні операції, що належать до категорії міжнародних — на них поширюється дія міжнародних законів. І привів гнітючий приклад Павла Лазаренка. Так що, на думку цього експерта, існують дуже великі ризики для грошей, які раптово покидають країну. Тим паче, що люди, про яких може йтися, відомі, і їхня діяльність постійно відстежується по обидва боки українського кордону. Чи треба примушувати прошарок, що такий важливий для країни, яка проживає в умовах капіталізму, до еміграції? Хто від цього виграє?

Відповідь на це запитання могли б дати, скажімо, у «Донгорбанку», якби розповіли, скільки грошей залишило його останнім часом. Але банкіри не поспішають відкривати карти. Лише один із них інкогніто повідомив, що відповідні суми вже обчислюються сотнями мільйонів доларів... «Свій капітал піде, а чужого можемо і не дочекатися», — сказав «Дню» глава наглядацької ради банку «NRB-Україна» В'ячеслав Юткін, акцентуючи увагу на тому, що нинішній несприятливий інвестиційний клімат, у принципі, однаково сприймається як вітчизняним, так і іноземним капіталом.

Міжнародні, зокрема європейські корпорації, судячи з логіки подій, готові до того, що саме їм дозволять зайняти вивільнені внаслідок задуманої націоналізації (проект закону про неї вже в парламенті) місця на українському ринку, і, природно, взяти участь у всіх приватизаційних процесах. Чи добре це для України? Чи варто віддавати пріоритет іноземним покупцям стратегічних об'єктів перед вітчизняними, які, зрозуміло, не такі багаті? Приклад приватизації наших нафтопереробних заводів і, головне, виниклі після цього перманентні кризи на відповідному українському ринку дають на це запитання абсолютно однозначну відповідь. Президент каже, що географія, походження грошей для нього не мають значення. Думається, що такий досвідчений фінансист мав би знати одну особливість фінансових потоків: там, де вони концентруються, виникають центри прийняття рішень. А там, де їх немає, ці рішення виконують. Ми хочемо стати рядовими виконавцями.