Забутий ювілей
30 червня цього року виповнюється 70 років від часу відновлення Української держави, яку було проголошено бандерівським крилом ОУН у Львові. У країні, в якій еліта цінує свої державотворчі традиції, це мало би стати подією та широко відзначатися. На жаль, до таких ми не належимо... Бо часто цінуємо не конструктивне, а деструктивне в нашій історії. І продовжуємо жити в полоні радянських міфів.
Одним із них є те, що акт 30 червня 1941 р. — це вияв колабораціонізму бандерівців. Мовляв, вони, скориставшись поразкою Червоної армії на початку німецько-радянської війни, на догоду гітлерівцям проголосили відновлення Української держави. Насправді це було зовсім не так.
Так, у кінці червня 1941 р. німецька армія просувалася швидкими темпами по Україні. Під владою німців опинилися землі Західної України і Львів. Тоді існувала певна співпраця між німцями й українськими націоналістами. У складі німецьких військ були так звані Дружини українських націоналістів, власне батальйони «Роланд» і «Нахтігаль».
Однак чи було це колабораціонізмом? Бандерівці, які організували ці батальйони, сподівалися, що, спираючись на них, їм вдасться відновити Українську державу, а ці військові формування стануть зародком української армії. Тож з огляду на це українські націоналісти йшли на співпрацю з німцями. Але хіба не співпрацювали з гітлерівцями західні демократії після Мюнхенських домовленостей 1938 р. або Радянський Союз після укладення пакту Молотова — Ріббентропа 1939 р.? То були угоди, за якими кожна зі сторін мала власний інтерес.
Для українських націоналістів головною ідеєю було відновлення Української незалежної держави, яку було проголошено 1918 р. І ось 30 червня 1941 р. вони проголосили у Львові: «Волею Українського Народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали голови цілі покоління найкращих синів України». То був абсолютно незалежний чин бандерівців, без якоїсь санкції з боку німецької влади.
Щоправда, в цьому Акті були такі слова: «Відновлена Українська Держава буде тісно співпрацювати з Націонал-Соціалістичною Великонімеччиною, що під проводом Адольфа Гітлера творить новий лад в Європі й світі та допомагає українському народові визволитися з-під московської окупації». Як бачимо, тут немає славослів’я фюреру, а одне лише твердження: ми — союзники Великонімеччини, вона допомагає нам (саме так — допомагає) визволяти наші терени.
Зрозуміло, обійтися без цих словесних реверансів тоді не можна було. Адже у Львові, де проголосили Акт відновлення Української держави, стояли німецькі війська.
Після проголошення Української держави бандерівці створили уряд. При цьому слід зазначити, що цей уряд не був суто бандерівський, до його складу ввійшли представники інших політичних сил, також було чимало безпартійних фахівців.
Багато людей зустрічали проголошення Акта зі сльозами на очах. Нарешті вони отримали свою державу! Схвальне слово про Акт сказали високі церковні достойники. «Український народ, — писав у своєму пастирському листі митрополит Андрей Шептицький, — мусить у цій історичній хвилі показати, що має досить почуття авторитету й життєвої сили, щоби заслужити на таке положення серед народів Європи, в якім міг би розвинути всі Богом собі дані сили. Карністю, солідарністю, совісним сповненням обов’язків докажіть, що ви доросли до державного життя». Ще один пастир, православний єпископ Полікарп Сікорський, писав таке: «Любити Бога, любити батьківщину — це найбільша чеснота. Служба Батьківщині — найбільший обов’язок. Нехай Господь милосердний допомагає тобі, народе мій, і тобі, Уряде наш, будувати самостійну Українську Державу, а моя молитва за вас перед Престолом Всевишнього буде за вами. В цей великий час усі українці мусять об’єднатися, усі мусять працювати спільно, бо в єдності сила і ту єдність мусимо показати на ділі. Не треба нам партій, не треба нам боротьби між собою».
Сподівань на те, що німці визнають Українську державу, було небагато. Свого часу Адольф Гітлер сприяв загибелі Карпатської України. Не хотіли гітлерівці визнавати Литовської держави. (До речі, міжвоєнна Литва була чи не єдиною державою в Європі, яка активно підтримувала українських націоналістів). Литовці після того, як їх «визволили» німці від «радянських визволителів», вчинили майже так само, як українці. Не питаючи згоди, проголосили свою державу. Гітлерівці її не визнали. Так само сталося й з Українською державою.
Зберігся дуже цікавий стенографічний запис розмови державного секретаря Кундта, який представляв німецьку владу, і Бандери та його прибічників від 3 липня 1941 р.
На початку цієї розмови Кундт заявив: «Панове. Я запросив вас прийти... як приватних осіб». Тобто для нього Бандера та його прихильники були лише приватними особами, які нікого не представляли. Далі державний секретар заявив, що Акт відновлення Української держави «зовсім не відповідає фактам». Німці не дали згоди на творення українського уряду. «...фюрер, — повчав Кундт, — єдиний, хто керує боротьбою... Можливо, українці особисто відчувають велике піднесення і почувають себе нашими союзниками, але, за смислом державної термінології, ми не є союзниками, ми є завойовниками російсько-радянських регіонів...»
Далі Кундт вирішив поставити Бандері кілька запитань: «Пане Бандеро, вас запитували наперед, чи погоджуєтеся ви бути головою Української держави?..» Ще хотів він знати, чи є Бандера ініціатором проголошення Акта.
Відповідь Бандери була такою: «Ми вступили в бій, що розгортається зараз, щоб боротися за незалежну і вільну Україну. Ми боремося за українські ідеї і цілі. Коли цей останній бій почався, я віддав наказ моїм людям здійснити все можливе, щоб взяти участь у боротьбі разом з німецьким військом. Я дав розпорядження негайно організувати в окупованих німецькими військами районах адміністрацію та уряд країни. Я дав цей наказ до початку війни».
Наступне запитання від Кундта було таким: «Чи ваші люди проголосили вас тимчасовим головою першого українського уряду на Західній Україні згідно з вашим наказом?»
Відповідь Бандери: «Я віддав наказ, будучи головою Організації Українських Націоналістів, оскільки ця організація знаходиться на чолі українського народу. Я говорю тут від імені ОУН, як голова українського народу. ОУН — єдина організація, що веде боротьбу, і, як наслідок, вона має право, в силу теперішньої боротьби, створювати уряд».
Кундт так реагував на ці слова: «Це право належить німецькому Верхмату і фюреру, який завоював цю країну. Тільки він має право встановлювати уряд».
Однак Бандера правив своє: «Хотів би ще раз сформулювати й наголосити, що... віддаючи свої накази, я не спирався на жодні угоди з німецькою владою, а тільки на мандат, який я мав від українців... Розбудова й організація життя в Україні неможливі без українців, жителів своєї етнічної території; не може, звичайно, бути створення уряду, якщо не звертатися до українських елементів».
Фактично Акт відновлення Української держави став актом непокори українських націоналістів німецькій окупаційній владі. Керівники бандерівської ОУН, у тому числі сам Бандера, опинилися в німецьких тюрмах і концтаборах. До речі, двох братів Степана Бандери, Олександра і Василя, за їхню націоналістичну діяльність було закатовано в концтаборі Аушвіц (Освєнцім).
У певному сенсі наслідком Акту відновлення Української держави стало створення Української повстанської армії — цієї армії без держави. Акт засвідчив, що для українців, принаймні їхньої свідомої та активної частини, незалежна держава є великою цінністю і що вони готові боротися за неї.
...Звісно, сучасна Українська держава постала внаслідок дії різних чинників. Це і економічний розвал СРСР, і боротьба за владу в Москві, і несміливі кроки радянських зверхників України в плані унезалежнення... Однак чи якби не було активної боротьби з боку національно свідомих українців за незалежність у минулому і за часів перебудови, чи відбулася б ця держава? Мабуть, це варто пам’ятати очільникам нинішньої України. Якщо вони, звісно, не прагнуть перетворити її на чергову губернію Російської Федерації.
