Закон, який був потрібен позавчора

Верховна Рада з конституційною одностайністю (за — 339 голосів) прийняла допрацьований закон про основи розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2006—2016 роки й ухвалила відповідні заходи.

На жаль, тексту нового документа на сайті Верховної Ради відшукати не вдалося (мабуть, він зараз проходить додаткову юридичну «цензуру» в надрах парламентського апарату й поки не вивішується для очей громадськості). Парламентський сайт подає про цей закон вельми обмежену інформацію, взяту з якоїсь прикладеної довідки. «Основним завданням розвитку інформаційного суспільства в Україні є сприяння кожній людині на засадах широкого використання сучасних ІКТ можливостей створювати інформацію й знання, користуватися й обмінюватися ними, виробляти товари й надавати послуги, повною мірою реалізовуючи свій потенціал, підвищуючи якість свого життя й сприяючи постійному розвитку країни на підставі цілей і принципів Статуту Організації Об’єднаних Націй, Декларації принципів і Плану дій, які напрацьовані на Всесвітніх зустрічах на вищому рівні з питань інформаційного суспільства (Женева, грудень 2003 року; Туніс, листопад 2005 року) й Постанови Верховної Ради України від 1 грудня 2005 року «Про Рекомендації парламентських слухань з питань розвитку інформаційного суспільства в Україні».

Сказано, природно, не надто багато. І, схоже, так трапилося через те, що в нашій країні ще не дуже-то добре й розуміють, а що ж це таке насправді — інформаційне суспільство. І дійсно, досить сказати, що на вищезазначеному саміті в Тунісі офіційна українська делегація скромно... була відсутня, викликавши цим невдоволення проінформованої, а по-сучасному — продвинутої вітчизняної IT-громадськості. Та й такий незначний факт, як відсутність на сайті Верховної Ради згаданого закону, також багато про що свідчить... Проте значно менше, ніж відсутність у країні так званого електронного уряду, за допомогою якого в країнах інформаційного суспільства підтримується постійний зворотний зв’язок між простими, але інформаційно озброєними людьми і найнятими ними для керівництва країною міністрами. В ідеалі така система повинна призводити до того, що члени уряду відчувають себе не начальниками країни, а чиновниками, найнятими для служби їй.

Це, так би мовити, дуже спрощений, але водночас більш ніж справедливий політичний аспект інформаційного суспільства, про яке (суспільство), отримавши закон, що обговорюється тут, ми маємо тепер говорити ледь як не про факт, що здійснився (нехтуючи, звичайно, реаліями нашого життя, в якому бідність, поряд із широким розповсюдженням мобільних телефонів, є масовим явищем). Більше того, інформаційне суспільство, вже побудоване в розвинених країнах, яке, проте, в нас усе ще знаходиться у сфері маловідомих для громадськості законів і декларацій, може озброїти нас відмінними ідеями для прориву в сучасний глобальний світ, що спирається в своєму багатстві на економіку знань. У книзі відомого українського вченого Анатолія Гальчинського «Глобальні трансформації: концептуальні альтернативи», де глибоко досліджуються проблеми й досягнення посткапіталістичних суспільств, інформаційне суспільство, інформаційні технології розглядаються як могутній важіль прискорення суспільного розвитку. «Прискорення мультиплікується. Базуючись на відповідних узагальненнях, — пише доктор наук, у нещодавньому минулому голова ради Нацбанку України, — можна вести мову про закон мультиплікації прискорення, який рельєфно висловлює свою сутність в інформаційну епоху, а отже, може вважатися специфічним законом саме цієї епохи». Гальчинський далі наводить слова Білла Гейтса про те, що «найнадійніший спосіб виділити свою компанію серед конкурентів, відірватися від натовпу переслідувачів — це добре організувати роботу з інформацією». Чи з’явилися під час читання цих рядків у вас які-небудь асоціації з українським законом про інформаційне суспільство? Хотілося б сподіватися...

Коментуючи значення згаданого закону, один із відомих українських економістів, у минулому топ-менеджер Європейського банку реконструкції й розвитку, а нині фундатор Ради конкурентоспроможності України й автор проекту відповідної об’єднуючої національної ідеї, за допомогою якої країна може здійснити прорив у сучасність, Юрій Полунеєв сказав у розмові з «Днем»: «Сам факт прийняття такого закону — дуже великий і важливий крок уперед. Але це ще не прорив. У результаті прориву ми повинні отримати економічне зростання, що триватиме в часі. Але рух у напрямі інформаційного суспільства — це дуже ефективний шлях для зміцнення конкурентоспроможності країни. Тож цей закон потрібно було приймати давно, навіть не вчора, а позавчора».