Залежний незалежний Нацбанк
Глава НБУ Віктор Ющенко стверджує, що величина валютних резервів Нацбанку не знижувалася нижче від критеріїв, узгоджених із МВФ (експерти зазначають, що наприкінці минулого року міжнародні резерви України становили $685 млн.). На 10 березня рівень валютних резервів, за його словами, вищий від цих критеріїв на $77 млн. При цьому НБУ, як бачимо, не називає абсолютних цифр. І справа тут, напевно, не тільки в міркуваннях безпеки. Питання про валютні резерви, що різко скоротилися останнім часом, для Нацбанку завжди асоціювалося з головним болем. Тепер він підживлюється ще й негативними флюїдами, що йдуть від парламентської слідчої комісії на чолі з Віктором Сусловим, котра розслідує діяльність Нацбанку, і що явно не збирається підтримувати його пропозиції при обговоренні закону «Про Національний банк України».
У свій час один з ідеологів «наукового» соціалізму Микола Бухарін написав, що немає кращого способу зруйнувати «буржуазний режим», ніж той, який дозволяє підпорядкувати собі «закони грошового обігу», а потім їх скасувати. Загалом, сучасники Бухаріна майже досягли своєї мети. Зрозумівши, у чому їхня вигода, а саме те, що вони можуть друкувати стільки грошей, скільки захочуть, гроші як «пережиток капіталізму» були знищені шляхом їх повного знецінення.
З урахуванням сімдесятирічної історії існування грошових знаків замість грошей українські гроші ще просто не встигли стати справжніми грошима. Та й не все із власної історії незалежної України було просякнуте прагненням такі гроші знайти. Дії Національного банку в 1991 — 1993 роках, тобто жертвування грошима задля підтримки галузей збанкрутілої промисловості і відмова від економічних реформ ще до їх початку, нерідко пояснюється «браком знань про гроші». Проте в такому міркуванні є тільки частка істини.
Ось-ось Верховна Рада приступить до другого читання розгляду закону про Національний банк, у якому, фактично, міститься відповідь на запитання, чи будуть у країні справжні гроші. Однак, як можна здогадатися, відповідь на це запитання не зовсім повністю залежить від наявності якихось професійних знань про гроші. Як і все в цьому світі вона залежить від інтересів.
ІНТРИГА
Спробуємо розібратися, у чому полягає сенс інтриги, пов’язаної з прийняттям Закону про Національний банк. Отже, у новому проекті Закону передбачено, що основною метою Нацбанку стає «забезпечення стабільності національних грошей і цінової стабільності в Україні, розвиток і зміцнення банківської системи і безперебійне функціонування системи розрахунків». Одним словом, на НБУ покладається функція визначення і проведення державної грошово-кредитної політики, тобто те, чим нині займається Верховна Рада. Як вважають у Нацбанку, обтяженість ВР передвиборними обіцянками, а також обмеженість терміну депутатських повноважень утруднюють забезпечення стратегічних цілей грошової політики, спрямованих на підтримку стабільності національної валюти. Природно, це не означає, що ВР не має жодного впливу на Банк. Проектом передбачено, що НБУ підзвітний ВР. Верховна Рада призначає голову Нацбанку й половину складу Ради Національного банку. До речі, так само побудовані взаємостосунки Федеральної резервної системи з Конгресом США, який утримується від конкретних «цінних вказівок» центральному банку. З другого боку, Нацбанк узгоджує свої дії з урядом, що визначає економічну та фіскальну політику в країні. Власне, по-іншому й не може бути, оскільки грошова та фіскальна системи — це два боки однієї і тієї ж економіки. Однак за всієї уявної гармонійності розподілу функцій та обов’язків тут є і цілий ряд серйозних протиріч.
Справа в тому, що досі в Україні не існує єдиного (політичного) погляду на пріоритети економічної політики взагалі і грошової стратегії зокрема. Після гіперінфляції 1992 — 1993 років, мабуть, єдиним засобом боротьби проти зростання цін стало «стиснення» грошових мас. Тоді як створенням конкурентоспроможного виробництва ніхто не займався; скоріше навпаки: підприємства, що нагромаджують борги та збитки, в нас донині найбільш «пріоритетні». Про те, що це прискорило спад виробництва й посилило банківську кризу, вже знають усі. А в тому, що сильні гроші в перспективі створюють довгострокові стимули зростання, нам поки що не пощастило пересвідчитися. Таким чином, після номінального зміцнення грошей в економіці сформувалося два кола «обігу». В одному секторі, фінансово-експортному, сконцентрувалися «гарні гроші», у всій іншій економіці — «грошові замінники».
Зрозуміло, що так звані гарні гроші перебувають під контролем Нацбанку. Він піклується про те, щоб їх було саме стільки, скільки треба для підтримки прийнятних темпів зростання цін на товари, які продаються за гроші. Нагадаємо, що індекс інфляції, який визначає вартість грошей, залежить майже виключно від кількості вироблених товарів і послуг. Тому Нацбанк повністю має рацію, коли наполягає на тому, що його роль другорядна, оскільки тут тон задає політика уряду і ВР, котра стимулює чи не стимулює виробництво. Щоправда, у грошей є ще одна ціна — валютна. Проте й вона в нормальній економіці від центрального банку не залежить. Валютний курс гривні — це не що інше, як міра проданих за кордон українських товарів та ще кількість валюти, яку її власники побажали конвертувати у гривню.
СПОКУСИ
Щодо іншої економіки (котра працює не за гроші), то тут усе значно заплутаніше. Існуючі в ній стимули до виробництва вимірюються не прибутком, що виражений у грошах. Тут діє ціла система грошових замінників від товарів і неплатежів до торгівлі власними повноваженнями. Чи може Нацбанк «відволіктися» від такої економіки? Звісно, може. Але те, як він до неї ставиться, «негрошовій» економіці не подобається. В цілому, грошово-кредитна політика Нацбанку, наскільки це можливо при кон’юнктурі, яка складається, спрямована на поступове витіснення «негрошей» грошима. НБУ це здійснює за допомогою розширення простору грошових розрахунків, завоювання довіри до національних грошей і до банківської системи, здешевлення грошових розрахунків, нарешті, шляхом протидії сьогочасним вимогам галузевих лобістів із уряду і ВР. У принципі, підготовлений проект Закону про Нацбанк трансформує те, що за останні 2—3 роки склалося de facto у режим функціонування de jure.
Однак повернімося до «гарних» і «поганих» грошей. З підручників нам відомо, що справжня ціна грошей визначається попитом з боку всієї економіки. Іншими словами, ціна «гарних грошей», циркулюючих по дуже короткому колу лічених власників ліквідних активів — бюджету та десятка банків, не може переноситися на всю економіку. Тому навряд чи варто дивуватися, що суб’єкти, котрі з різних причин випали з «короткого кола», будуть усе голосніше виявляти свій інтерес до «грошових знаків». Наприклад, підприємства, виручка яких не покриває їхніх витрат, банки, що видали безповоротні кредити, бюджетники, що не заплановані до фінансування, — всім їм нині вкрай потрібні якщо не гроші, то хоч би грошові знаки. (Зазначимо, згадані структури у своїх домаганнях не самотні: у них багато делегатів у всіх «гілках» влади).
Зрозуміло, що цей попит виражається в найхимерніших формах, з якими читач так чи інакше знайомий. Однак у нашій історії цей інтерес нетрадиційний: він завуальований процедурою підготовки в надрах Верховної Ради паралельного законопроекту про Раду Національного банку. Фундаментальна ідея його така. Рада НБУ розробляє основи грошово-кредитної політики, а Нацбанк їх виконує. Оскільки Рада НБУ формується з представників «кваліфікованої» парламентської і пропрезидентської громадськості, то можна тільки здогадуватися, якою виявиться остання версія «основ». Але те, що вона буде мало відрізнятися від «концепцій», що вже побачили світ, і «програм», які в концентрованому вигляді подають бізнес-інтерес їхніх авторів, можна навіть не сумніватися. Примітно, що за своє напрацювання така рада не несе жодної відповідальності. За виконання, нехай і нісенітних ідей, буде відповідати Рада директорів НБУ. Проте така паралельна законотворчість має не тільки суб’єктивні передумови.
РЕАЛІЇ
По суті ми тепер стали свідками парадоксальної ситуації. Експерти Німецької консультативної групи звертають увагу на те, що «ринкова система може ефективно й успішно функціонувати тільки за однієї умови: якщо існує добре налагоджений грошовий обіг, тобто такий, що полегшує економічну діяльність, а не заважає їй. У той же час сьогодні справа вже не в підтримці реформ коштами грошово-кредитної системи, а в загрозі стабільності грошей (внутрішній і зовнішній) внаслідок неадекватного розвитку політики реформ».
Що ж у цих умовах залишається робити інституту, відповідальному за стабільність гривні? Ймовірно, в нього є всього два способи реакції на згадану проблему. Один із них — провести монетарну політику, адекватну політиці псевдореформ (не виключено, що паралельний Закон про Раду НБУ і ставить приховано перед собою таку мету). Альтернатива, до речі, також не безперечна. Колишній російський держчиновник, а нині бізнесмен Петро Мостовий дав таку оцінку ролі російського Центробанку (ЦБ), яка багато в чому схожа з нашою: «В умовах, коли уряд не управляє економікою, а Дума хотіла б, але не може цього зробити, основні параметри економічної політики визначає Центральний банк… З одного боку, діючий ЦБ — це краще, аніж недіючий уряд. Із другого боку, в ЦБ свої специфічні цілі й інтереси. Коли в регулюванні економіки головну роль грає ЦБ, то підлеглі йому інститути закономірно отримають переваги перед іншими економічними суб’єктами».
То що ж вибрати — залежний чи незалежний Нацбанк? Якій же із цих альтернатив віддати перевагу? Можливо, тій, що є меншим злом, якщо нічого кращого нам поки що не світить.
