ЗАПИТАННЯ «Дня»

Юрій ПОКАЛЬЧУК, письменник:

— На жаль, це сувора правда. Припустімо, наша література сьогодні стоїть перед важким випробуванням. Це випробування — ринок. Реальність цього ринку така: з одного боку, письменник, який є людиною небагатою і повинен просто виживати, а з другого — для того, щоб виживати, йому вигідніше писати у легких жанрах та ще й російською мовою, тоді лише окуповуватимуться великі тиражі, відповідно у великих тиражах кожна окрема книжка буде дешевшою, а отже, й доступнішою. Але такий ринок душить високу творчість. Для того щоб цього не сталося, потрібна продумана державна дотаційна політика.

До речі, в Європі давно відчули, що «література для бідних» — це життєва реальність, і я на власні очі бачив дотаційні видання (приблизно по 1 гривні, якщо переводити на українські гроші) не тільки Селінджера, Гессе, Камю, а й зовсім молодих, ніким ще не знаних письменників. Такого типу видання в досовєтській Західній Україні видавала «Просвіта» — продавалися копійчані книжки Ніцше, Шекспіра. Десь подібну практику необхідно запроваджувати й зараз, а не ховати голову в пісок і робити вигляд ніби у нас досі немає бідних і багатих.

Владлен КУЗНЕЦОВ, кінодраматург:

— Звичайно, не існує. Так узагалі не можна ставити питання, мовляв, для людей із рівнем прибутків від енної цифри — одне мистецтво, для інших — інше. А як же тоді бути з наскельним живописом, фольклором чи одним із найяскравіших феноменів культури — релігією? Вони що, також існують у двох варіантах? Потрібно вести мову не про мистецтво для багатих і бідних, а про доступність його для одних і інших. А те, що воно недоступне сьогодні для більшості,— факт. Одак тоді це питання потрібно ставити людям, яким ми, як громадяни демократичної держави, делегували свої повноваження. Утім, вони на нього вже відповіли, насильно відлучивши від культури мільйони людей.

Тетяна АНДРІЄНКО, директор галереї «Гончарі»:

— Загалом, такого поділу не має бути. Мистецтво існує як мистецтво. А можливість купити твір мистецтва — це вже інше питання. У нашому салоні немало багатих, заможних людей купують серйозні авторські речі, але ще більше народу приходить подивитися просто так, як у музей. Нам часто пропонують зробити, наприклад, платний вхід. Це означає — відлучити від відвідування салону дітей, студентів, пенсіонерів, випадкових перехожих. Однак ми свідомо цього не робимо. Людина повинна бути інформованою про мистецтво незалежно від достатку. Інша річ — відповідний культурний стартовий рівень. Звичайно, для цього треба піклуватися про освіту. Проте справжнє мистецтво створюється без знижок на освіченість або тугий гаманець. Адже будь-який талановитий твір — це можливе вираження художника, не більше і не менше. У споживача освітній рівень має значення настільки, наскільки він знає і любить прекрасне. Це лише питання світогляду, готовності прийняти нове, зрозуміти іншого.

Ірина КЛІЩЕВСЬКА, режисер, керівник театру «Колесо»:

— Мистецтво не має фінансової градації. Є, звичайно, необхідність підтримки, а хто і як підтримує — багаті чи бідні — вже залежить від середовища, в якому мистецтво існує. Адже геніальну річ можна зробити і з двох струганих палиць, і з шикарних ювелірних матеріалів. Над справжнім мистецтвом золотий телець не владний. Мені здається, що такі питання виникають від перекосу якихось початкових уявлень, від духовної зіпсованості. Багато які шедеври, якщо ви помічали, зроблено скупими засобами... Я хочу тепер зробити спектакль якомога багатшим, але не знаю, що вийде, і успіх або невдача цієї вистави, зрештою, від грошей залежати не буде. Гроші — всього лише засіб, не більше.

Олег ФІАЛКО, режисер:

— Безперечно. Така градація, з мого погляду, обов’язкова. Що я маю на увазі? Коли, скажімо, кінорежисер має намір знімати фільм, він завжди орієнтується на певну соціальну аудиторію, перед ним постає питання, кому призначена ця картина, якщо він, звичайно, не планує знімати кіно тільки для себе коханого. Природно, що в кожної із соціальних груп свої проблеми, запити й потреби. Виходячи з цього художник і вирішує, яким буде його твір, починаючи від теми, закінчуючи технічними прийомами. Звісно, є твори універсальні, адресовані всім. Скажімо, фільм «Ганді» або той же «Титанік». Але це здебільшого трапляється тоді, коли мова йде про межові ситуації, наприклад, про життя і смерть, перед якою, як відомо, рівні й багаті, й бідні.

Ольга ТАУКАЧ, генеральний директор ТК «Гравіс»:

— Ні. Існує мистецтво для розумних і нерозумних, освічених і неуків. Іншими словами, існує мистецтво й ширвжиток від мистецтва, розрахований на невибагливий смак, який не залежить від матеріального становища. Кількість грошей в гаманці дає змогу купити квиток на концерт Монсеррат Кабальє, але не може навчити людину думати, відчувати, співпереживати. Звичайно, ширвжиток коштує дешевше, але тільки тому, що він ширвжиток, а не тому, що розрахований на бідних. Українське телебачення нині часто віддає перевагу саме йому (я маю на увазі якість кінопоказу на багатьох каналах), а не штучному товарові. Але це не привід говорити про мистецтво для багатих і бідних, а лише — про тотальну бідність нашого телебачення взагалі, яке є дзеркальним відображенням загальної економічної ситуації. Зміниться вона, і ТБ зможе надати телеглядачам право вибору, що дивитися: якісний кінопродукт чи сурогат. Але глядач повинен визначитися сам, що йому більше до душі.

Богдан БЕНЮК, актор:

— Ні, і мені здається, що не треба цього поділу робити. Якщо прекрасне всіх вабить до себе, то говорити про гроші вже є нонсенс. Головна і найважливіша умова — це якщо зроблене художником проникає в душу і в серце. Тоді це сприймають і багатий, і бідний. Головне — якщо це творіння чисте й щире. Звичайно, що можуть бути розбіжності в якості виконання залежно від вкладених коштів... Ні для кого не секрет, що держава просто не в змозі достойно підтримати національну культуру. Для цього в усі часи існував інститут меценатства. Мені здається, що скоро він відродиться й у нас. Все одно прийде розуміння, що «не хлібом єдиним...», і потяг до прекрасного, бажання витрачати гроші на мистецтво все одно з’явиться.

Марія БУРМАКА, співачка:

— Багатство не критерій. Мистецтво не може мати конкретний, зовнішньо об’єднаний статус. Воно буває проcто або хорошим, або поганим. Звичайно, засоби, якими воно твориться, вимагають матеріальних витрат. Але все ж гроші тут — не мірило. У центрі мистецтва — завжди конкретна людина, творець. Мені здається, що тут найголовніший чинник — щирість. Якщо це є, то твір проникає рівною мірою і в душі бідних, і в душі багатих людей. Інше питання, звичайно, в тому, що завжди є культура для широких верств і для обраного, більш вузького кола. Тут вже вступають певні соціальні фактори: деякі речі створюються для посвячених, обізнаних, інтелігентних людей. Тут ідеться про смаки, а вони, точно, від грошей не залежать.

З листа до редакції:

«День видався сирим і холодним, але концерт Олени Образцової зібрав біля входу в Національну оперу палких поціновувачів оперного мистецтва. Але ані студентам (у яких 9-10 грн. стипендії), ані пенсіонерам (50-60 грн. пенсії) не по кишені навіть найдешевші — за 20 грн. — вхідні квитки. Тому ми просили тих, хто охороняв вхід у театр, пропустити нас (як це робиться, вельми шляхетно, на звичайні вистави). Тим більше, що на початок концерту нас залишалося усього чоловік 20. Але ви б подивилися, як ці «правоохоронці» розправлялися з нами. Одного старого інтелігента величезний здоровань схопив за груди, немов пропащого злочинця. Жінку з паличкою штовхнули так, що вона ледь не впала. Мало того, охорона викликала підмогу і примчалось два «бобики» з міліцією. Але подивившись на жалюгідну купку людей, міліціонери присоромлено поїхали. Постояли ми під мокрим снігом до кінця антракту, сподіваючись, що впустять хоч на друге відділення. Тим більше, що дорогі квитки залишалися в касах. Але, на жаль!..»

Г. РУДЕНКО, Київ