ЗАПИТАННЯ «Дня»

Віктор НЕБОЖЕНКО, президент агентства корпоративної підтримки Трайдент:

— Будь-яка реформа супроводжується колосальними ризиками, тим більше, коли немає єдиного суб’єкта реформування. Для ефективного реформування необхідна наявність двох моментів: цілісність країни і цілісність суб’єктів прийняття рішень. Перший чинник в Україні є. Ситуація з Тузлою яскраво продемонструвала, що населення дуже гостро реагує на територіальний імператив. Друга складова, яка необхідна для будь-якої модернізації, в тому числі й політичної, — це єдиний суб’єкт. Потрібна єдина політична група, значення якої визнавалося б іншими. Вона має бути більш ініціативною і відповідальною. Саме такої політичної сили нам і не вистачає.

Всі політичні групи нинi намагаються менше вкласти в політреформу і більше від неї отримати. Це чисто комерційний, бізнесовий підхід. У політиці він не працює, тому що в цій сфері треба враховувати такі чинники, як історію країни, стратегію, масштаб і багато інших обставин, які не дозволяють перетворювати політику в політичний торг, навіть якщо два торговці — професіонали своєї справи. В нашій ситуації торговців багато...

Але сама політична реформа необхідна, тому що ми повністю вичерпали потенціал демократичних очікувань і реформ 1991—1995 років, коли все легко давалося, коли будь- який новий законопроект сприймався як рух уперед. Зараз все робити треба кваліфіковано, сьогодні кожний крок дається важче. Крім того, без політичної реформи неможлива реформа соціальна. Стало ясно, що чисто абстрактний капіталізм, який нам нав’язали, не працює, відносини між бізнесом і політиками надто ускладнені. Ці зв’язки повинні конституціолізуватися, повинні бути встановлені прозорі правила гри. Політреформа в цьому плані — це формалізація нашого публічного політичного договору.

Будь-який, навіть довершений, варіант політреформы принесе з собою «хворобу», коли порушуються політичні та соціальні комунікації. Обрання в 2004 році проміжного президента внесе велике сум’яття на кілька років у країні. Оточення в будь-якому разi змусить його змінювати правила гри під себе. Президент, вибраний навіть на півтора року, має більш високий рівень легітимності стосовно будь-якої чинної структури влади. Крім того, є могутній спосіб виживання українського політикума — зрада: як тільки з’являється новий президент, відразу змінюється поведінка ведучих ЗМІ. Такі зміни дуже впливають на ставлення регіонів до влади. А через півроку це почне відбиватися на депутатах. Хоч кого б обрали, на другий же день він ставить своїм радникам завдання — як укріпити владу і зробити її довголітньою.

А зниження прохідного бар’єра для партій — це хабар мажоритарникам. Великі партії стануть джерелом появи політичних піраній, які відкушуватимуть у них по 1,5%.

Вікторія ПОДГОРНА, політолог, Центр соціально-політичного проектування:

— Політична реформа підійшла до завершальної фази. Ініціатори реформи дуже поспішають. Проте в такому поспіху цілком очевидно, що припустяться колосальної кількості помилок. І в результаті ми можемо отримати не ту систему, за яку виступали навіть самі ініціатори реформування.

Річ у тім, що доля політреформи та політична система, яка постане у результаті внесення змін до Конституції, багато в чому залежатиме від того, яку виборчу формулу приймуть найближчим часом.

На сьогодні є кілька законопроектів щодо виборчої системи. Комуністи заявляли, що вони готові розглядати питання про зниження виборчого порога. Але, якщо чесно, то незначна зміна на 1% може призвести до збільшення кількості фракцій у парламенті, що, звісно, небажано, оскільки політична практика давно довела, що найефективніша кількість партій у парламенті — 4—6. Більша кількість фракцій гальмуватиме нормальний законодавчий процес, оскільки зростає ймовірність виникнення внутрішньополітичних конфліктів. Тим більше це має враховувати Україна, де не склалася стабільна партійна система.

Ті зміни, які намагаються провести, — сильний прем’єр, коаліційний уряд — навряд чи будуть ефективні. Європейські парламентські моделі грунтуються фактично на біпартійній чи «двох з половиною» партійній системі. Справді, в Німеччині й у Франції так само велика кількість партій, але, зверніть увагу, які партії є основою коаліції. Кількість гравців там давно відома як виборцям, так і політикам. Наперед зрозуміло, хто ці люди, як вони управлятимуть країною та чого взагалі від них можна чекати. В Україні немає парламентських партій, які стабільно і регулярно формують уряд. Це абсолютно нова практика. І, не випробовувавши всього цього, запускати безповоротний механізм конституційних змін — це колосальний ризик, який не прорахувала жодна політична сила. Натиск, під яким здійснюється реформа, пояснюється дуже просто — проблема спадкоємності влади, що є основною практично для всіх пострадянських країн. У цій ситуації дуже важливо зберегти певну розумність позиції основних політичних гравців. Слід виробити модель компромісів. Про це не потурбувалася ані більшість, ані опозиція, адже такі глобальні речі потрібно вирішувати тільки на компромісній основі. Тоді подібні зміни гарантують прогнозовані наслідки для більшості політиків. У теперішній ситуації й ініціатори, і противники будуть в однаковому становищі, бо запропонована система надто ризикована.

Василь СТОЯКІН, Центр ринкових і соціальних технологій PRovider:

— Річ у тім, що в контексті політреформи існує проблема підтримки проекту навіть не з боку опозиції, а з боку частини більшості. Як відомо, існує міжфракційне об’єднання «Мажоритарник», яке вимагає врахувати інтереси одномандатників та інтереси громадян України, які хочуть голосувати за конкретного депутата від конкретної території, а не за абстрактний список політичної партії. Протягом тривалого часу обговорювали питання: яким чином врахувати інтереси депутатів-мажоритарників та одночасно запровадити пропорційні вибори? Як варіант компромісу, — істотне зниження виборчого бар’єра. Таким чином, виникає можливість створення більш регіональних партійних списків, наближених до інтересів конкретних виборців. За рахунок цього, ймовірно, вдасться провести політреформу загалом. Така система мені здається не більш невдалою, ніж аналогічна, але з чотиривідсотковим бар’єром.

Що стосується ідеї «проміжного президента», то це чудова ідея. Сенс обирати наступного президента на два роки полягає в тім, що на сьогодні більшість громадян України вважають, що президента, незалежно від його повноважень, слід обирати всенародно. І ця формула — перехідний етап. У принципі, доцільно б провести в 2004 році дострокові перевибори парламенту або продовжити повноваження нинішнього президента до 2006 року. Але, зважаючи на існуючу політичну ситуацію, ні те ні інше неможливе. «Перехідний президент» допоможе суспільству оцінити, які нові повноваження має глава держави, та змиритися з тим, що президента із такими повноваженням можуть обирати і в парламенті.