ЗАПИТАННЯ «Дня»

Чи хочемо ми бути заможними?

Мирослав ПОПОВИЧ, філософ, член-кореспондент НАН України:

— Є один негативний, але дуже показовий приклад. Cвого часу, коли в Албанії змінився режим, вся країна, як колись і жителі тепер уже пострадянського простору, так би мовити, цілком пішла в «МММ» — перетворилася на одну велику фінансову піраміду. До такої міри шаленого «очікування дива» у нас, на щастя, не було, однак бажання збагатитися швидко і не докладаючи зусиль опанувало багатьма. Мені здається, сталося це в основному з двох причин. З одного боку, тому, що повага до багатого не зникала, тим більше, що українці звикли до прямої залежності між багатством і наполегливою працею. З іншого, — піднесена до ідеології ненависть до багатих за роки радянської влади не могла не накласти свого відбитку. Сьогодні, на щастя, ми переживаємо період «прочумання». Але на швидкі зміни в нашій свідомості, а значить, і в рівні життя, гадаю, очікувати не треба. І пояснити це можна, відповівши на друге запитання: я не думаю, що зміна форм власності вплинула на наше ставлення до праці тому, що єдина, визнавана більшістю з нас форма власності — це крадіжка. Багато з тих, хто зрозумів, що отримати достаток можна легально, досі ходять здивовані.

Віктор НЕБОЖЕНКО, політолог, президент агенції корпоративної підтримки «Трайдент»:

— На мій погляд, українське суспільство особливу пристрасть до великого багатства ніколи не виявляло — ставлення до нього не помінялося навіть за радянських часів. Багатство асоціювалося з чужорідними елементами, тобто представниками інших національностей. Або ж стрімке збагачення пов’язувалося із захопленням — військовими операціями козаків. Загалом, володіти багатством у розумінні українця — це або небезпечно, або непристойно: недаремно «міцним» стандартом на українській землі завжди вважався «середняк». Що, загалом, виходячи з очевидного: «успішна держава — це держава з сильним середнім класом» — явище позитивне.

Олена ДОНЧЕНКО, доктор соціологічних наук Інституту соціальної та політичної психології:

— Теоретично багатими хочуть бути всі, однак бажання багатства, а також розуміння, що це таке, у різних націй різне. В українців «основа складання» не така, як, наприклад, у представника Європи. Ми — люди землі, які цю саму землю покидали лише в разі крайньої потреби, ми підпорядковані сезонним ритмам останньої, нас можна назвати «вкоріненими». Європеєць навіть фізично спроможний більше працювати, а це означає, що й заробляти. Ці особливості визначили й ставлення до багатства: для більшості це елементарний достаток, тобто наявність найнеобхіднішого, а не надбагатство. Звичайно, події останніх десятиріч, різкий перехід від одного ладу до іншого не могли не внести певних коректив до психофізіологічного портрету українця. Гадаю, однак, що перетворити за короткий час дикий капіталізм на цивілізований у нас не вийде — саме тому, що в нас інша ментальна ритміка. Не можна стверджувати, що нові форми власності щось змінили в плані ставлення до праці. За логікою, це, звичайно, мало статися. Однак у нас трапилося дещо інше: форма зникла зовсім, і «зміст» тепер просто нікуди вмістити. Доки в Україні не працюватимуть закони, тобто сутність змін не буде чітко сформульовано «вгорі», чекати на будь-які зміни не доводиться.

Ірина БЕКЕШКІНА, кандидат соціологічних наук, старший науковий працівник Інституту соціології:

— Скоріше за все, багатими ми бути не хочемо. Хоча, якщо запитати про це респондентів, кожен відповість, що, безперечно, хоче. У той же час, якщо розібратися в їхньому розумінні багатства, виявиться, що українці в більшості своїй просто хочуть жити краще. У будь-якому суспільстві знайдеться 10% тих, хто працюватиме за будь-яких умов, і стільки ж — хто знов-таки за будь-яких умов цього не робитиме. В інших ставлення до праці залежить виключно від умов. Довгий час у нас чітко існувала певна планка, вище за яку при всьому бажанні стрибнути було нереально. У зв’язку з цим у перші роки незалежності сформувався міф про те, що радянська система геть зовсім убила в нас зацікавленість у праці. Проте практика показала протилежне. Чому, наприклад, у неділю після чотирьох годин дня я повертаюся з дачі та бачу ятки з пресою, які працюють? Чому багато крамниць почало працювати без перерви й вихідних днів і, умовно кажучи, разом із дзвінком працівники не тікають? Зі зміною форм власності у нас з’явилася стійка мотивація до праці. Коли з’являється перспектива заробітку й усвідомлення залежності якості та кількості праці від винагороди, ми можемо працювати без вихідних і перерви.