ЗАПИТАННЯ «Дня»
Володимир БОНДАРЕНКО, виконавчий директор Міжнародного центру політичного консалтингу:
— Для деяких парламентських партій так звані непарламентські методи є єдиним способом самореклами. Які цілі ставила опозиція 16 вересня? Головна з них — відставка нинішнього Президента. Чи реально досягнути цього силами кількох десятків депутатів разом із кількома десятками тисяч демонстрантів, в ідейності більшості з яких можна сумніватися? Я думаю, опозиціонери не настільки дурні люди, щоб не розуміти, що сподіватися на здійснення задуманого просто смішно. Проте людям запропонували залишитися на площі, поки це не станеться. Опозиція не могла пропустити такий зручний випадок нагадати виборцю про себе, як річниця зникнення журналіста Георгія Гонгадзе. Але зауважте — ні на мітингу на Європейській площі, ні тим більше у численних заявах Віктора Ющенка, Юлії Тимошенко, Олександра Мороза і Петра Симоненка про долю Георгія майже не згадувалося. Головне, що їх цікавить, — це влада. Я далекий від ідеалізації нинішньої влади. І проте, в нинішній ситуації керівництву країни не можна не віддати належне — у нього вистачило розуму не перешкоджати проведенню мітингів і маніфестацій. Дії правоохоронців були більш професіональними, ніж 9 березня 2001 року, коли картинка з вуличними битвами транслювалася на всіх телеканалах світу і стала причиною для обвинувачень у недемократичності Президента та його оточення, при цьому буквально зробивши ім’я, а надалі й непогану політичну кар’єру кільком радикалам. Нинішні акції я назвав би поразкою тих, хто їх задумав. Спокійні зібрання людей, які нехай навіть і викрикують радикальні лозунги, — аж ніяк не те, що можна назвати інформаційною мотивацією, особливо для західних ЗМІ. Отже, великого політичного капіталу на них не заробиш.
Михайло ПОГРЕБИНСЬКИЙ, директор Київського центру політичних досліджень і конфліктології:
— У кожного учасника є своя мотивація. Не можна сказати, що є якась спільна причина. У Юлії Тимошенко зі своїм блоком є мотивація на загострення політичної ситуації з метою висунення на першу роль в опозиційному середовищі, що дає хороші перспективи у боротьбі з Генпрокуратурою. Про перспективу вибитися в національні лідери пані Тимошенко також, треба думати, не забуває. Комуністи діють за традиційною тактикою позначення своєї присутності на політичному просторі. Це цілком відповідає стандартам пострадянської соціалістичної активності. Для Олександра Мороза участь в акції є логічним продовженням його антипрезидентської лінії. Найбільш проблематичною з погляду мотивації є участь в акціях протесту «Нашої України». З одного боку, вона нібито бере участь, з другого — не бере участь у всьому цьому. Найімовірніше, головним мотивом для них є політична боротьба за владу сьогодні. Блок Віктора Ющенка є єдиною із опозиційних сил, у кого є реальні шанси отримати владу — ні у Мороза, ні у Тимошенко, ні у Симоненка таких шансів на сьогодні немає. Оскільки парламентським шляхом «Нашій Україні» цю владу отримати не вдалося, використовують методи непарламентського тиску. Я не вважаю це чимось безпрецедентним. Це використання політичними силами всього наявного інструментарію для досягнення своїх політичних цілей. Якщо все це не вийде за рамки закону, то такий метод також має право на життя.
Георгій ПОЧЕПЦОВ, професор, керівник Управління стратегічних ініціатив Адміністрації Президента України:
— Боротьба, якщо зупинитися саме на даному понятті, якраз і передбачає всі види впливу — «правильні» і «неправильні». Відчуваючи недостатність свого впливу в інформаційному полі (як, до речі, і в законодавчому), ряд опозиційних партій змістилися в інше поле дій. Одночасно «вулиця» також легітимізує опозиціонерів, дозволяючи їм спиратися на даний вид підтримки і вимагаючи у відповідь переходу на новий рівень.
Для налагодження цивілізованого діалогу між різними блоками в парламенті всі представлені в суспільстві сили повинні мати простір для своєї активності (виконавчий, законодавчий, інформаційний), повинні мати свою чітку представленiсть у цьому просторі. Але тоді (за повної представленості, враховуючи виконавчу владу) зникає саме поняття опозиції. Щоб змінити модель боротьби на модель діалогу, необхідні, з одного боку, певні поступки з двох сторін, з другого — чітке розуміння наявних рівнозначних інтересів. Від точки збігу можна перейти до точок неспівпадання, працюючи з ними. При цьому є певні наукові методи, наприклад, конфронтаційний аналіз, запропонований британськими військовими, що дозволяють вести цей процес цивілізовано, з урахуванням думки всіх сторін.
Віктор РИБАЧЕНКО, Віце-президент Асоціації політичних психологів України:
— Опозиційні сили вдаються до нецивілізованих методів боротьби, оскільки розклад парламентських сил не дозволяє їм вирішувати питання парламентськими методами. Сьогодні вже зрозуміло, що вони залишаться у тій меншості, яка не дозволить їм голосувати бажаним чином за жодне питання. Це перша причина застосування «вуличних» методів боротьби. Наступна передумова — соціально-психологічна, оскільки акції 16 вересня носять психологічно-демонстративний характер. Організатори масових виступів (передусім Юлія Володимирівна), показують владi, на що вони здатні. І чим більше, мовляв, людей буде виведено на вулиці, тим більше з ними повинні рахуватися, а отже тим кращі їхні позиції при можливих переговорах із застосуванням політичного торгу.
Однак масові акції показали, що ніякого політичного перелому опозиція сьогодні не в силах організувати, тому що в більшості міст України ці демонстрації пройшли у спокійному настрої й за відсутності політичної енергетики. Очевидним є те, що не було того масового відчаю, за якого вулична стихія загрожує перейти рамки і здійснити переворот (як це було в Румунії чи Югославії).
Не зважаючи на це, опозиція, безумовно, спробує перенести це питання в парламент у жанрі мітингів, демонстрацій чи пікетувань. Не виключено, що у стінах Верховної Ради будуть блокування трибуни, демонстративний вихід із залу та інші відпрацьовані форми. Думаю, президентська частина залу, центристи та спікер парламенту намагатимуться перенести обговорення цього питання у більш раціональні форми. Проте навряд чи опозиція буде готова запропонувати ряд законопроектів, які б окреслили цілі цього політичного року.
Як політичний психолог хочу підсумувати, що в опозиції недостатня «енергетика перевороту». Таким чином, сьогодні всі ці заворушення виглядають відпрацьованими і ремісницькими.
Сергій МАКЕЄВ , директор Центру політичного аналізу і консультування:
— На мою думку, існує принаймні дві причини того, чому опозиція вдалася до непарламентських методів боротьби. Перша причина, яка примушує парламентську меншість виходити за стіни парламенту, полягає в тому, що її не влаштовують правила і способи ведення парламентської роботи, яка практикується у Верховній Раді. Друга, і основна, на мій погляд, причина зумовлена тим, що опозиція вичерпала наявні в неї можливості проведення парламентської роботи, а тому звертається за підтримкою до своїх виборців (зрештою, їй ні до кого більше звертатися). Власне це звернення, як на мене, цілком законне. В тезі ж про непарламентські методи вирішення питань звучить мотив, який можна інтерпретувати таким чином: пересічний виборець, який одного разу проголосував, повинен після цього спокійно сидіти й сприймати оцінки з екрану телевізора. Я думаю, що це неправильне трактування політичних прав та обов’язків будь-якого громадянина. Врешті-решт, народ — повноправний учасник тієї ж парламентської роботи, оскільки висловив свої політичні уподобання і хоче, щоб його точка зору була представлена в політичному процесі. Тому сам по собі докір в непарламентських методах боротьби істотно обмежує рядових громадян в їх бажанні виказати своє відношення до тих чи інших подій.
