ЗАПИТАННЯ «Дня»

Тиждень, що минув після рішення Ради національної безпеки і оборони щодо започаткування процесу, кінцевою метою якого має стати приєднання України до системи безпеки, базованій на НАТО, засвідчив, що консенсусу політичних еліт, необхідного для прийняття будь- якого дійсно стратегічно важливого рішення, в Україні поки що немає. Рішення РНБОУ, зокрема, вітають екс- міністри Тарасюк і Удовенко, окремі представники «Єдиної України», комуністи не проти співпраці з НАТО, але тільки після Росії, і так далі. Оскільки, крім політичної волі, стратегія розвитку нації вимагає й єдиного голосу політичних еліт, «День» звернувся до експертів з питанням: що і яким чином може сприяти консолідації політикуму?

Борис ПАРАХОНСЬКИЙ, завідувач відділом глобальної безпеки та європейської інтеграції Національного Інституту проблем міжнародної безпеки:

— Український політикум більше переймається поточними кон’юнктурними питаннями і не завжди готовий дивитися в майбутнє. Коли йдеться про такі важливі кроки, як рішення РНБОУ на днях, то багато хто виявляється не готовим до їх стратегічного осмислення. Різні політичні сили обмежуються осмисленням з погляду суто тактичних власних інтересів. Зрозуміло, що осмислення заяви України про намір стати членом НАТО потребує певного часу. Українським політикам важко ламати усталені стереотипи, тому ми спостерігаємо таку реакцію на несподівану для багатьох заяву РНБОУ (хоча експерти ще восени минулого року зрозуміли, що в наших відносинах з НАТО потрібні досить радикальні кроки). Рано чи пізно, всі зрозуміють, що це об’єктивний хід історії. Для того, щоб це сталося швидше, потрібна, безумовно, серйозна аналітична проробка, серйозна робота різних політичних центрів. Під час передвиборчої кампанії я не помітив, щоб якісь з українських політичних партій серйозно міркували над зовнішньою політикою України. З іншого боку, навіть комуністи вже не говорять відверто, що вони проти НАТО, що НАТО — «ворог номер один». Сьогодні проти НАТО ніхто серйозно не висловлюється. Але висловлюватись «за» перешкоджає внутрішній спротив. Думаю, що з часом, можливо, за півроку, українські політичні сили почнуть глибше осмислювати євроатлантичний курс країни. Значна роль тут належить і ЗМІ. В нас дуже мало висвітлюють питання відносин України з НАТО та Європейським Союзом.

Сергій ТОЛСТОВ,директор Інституту політичного аналізу і міжнародних досліджень:

— Для консолідації позиції українського політикуму щодо євроатлантичної інтеграції передусім необхідно забути про звичний нарцисизм і перейти до практичного трактування питань: що являє собою НАТО, що означає розширення Альянсу, яке становище України та можливості участі Києва в механізмах європейської безпеки. Необхідно підходити до цих питань не на рівні декларацій, менше думати про те, як сподобатися Заходу, і більше — про те, як зробити так, щоб Захід зважав на реальну вагу та інтереси української держави, української економіки, а не ототожнював ставлення до країни зі ставленням до окремих осіб — Кучми, Ющенка, Литвина чи будь-кого іншого.

Окрім цього, український політикум повинен перестати підходити до питань НАТО лише з погляду отримання популярності на вузькому сегменті виборчого спектра. Необхідно перестати ставитися до питань НАТО як до якихось абстрактних понять, оскільки всі вони значною мірою пов’язані з військовою безпекою. Варто, наприклад, спробувати отримати від Брюсселя чітку відповідь: чи дасть він за умов розширення НАТО який-небудь шанс українському ВПК, чи ні. Бо український ВПК — це не військова промисловість Верхньої Вольти, а все ж таки, незважаючи на 10 років простою, досить великий комплекс, який не помре сам собою.

Михайло ГОНЧАР, віце-президент фонду «Стратегія-1»:

— Відсутність консенсусу щодо основних засад зовнішньополітичного курсу України є хронічним явищем, і розробляючи стратегію зовнішньої політики не варто розраховувати на те, що такий консенсус колись, у близькому чи далекому майбутньому, буде віднайдено. Потрібно виходити з реалій: за 11 років незалежності цей консенсус не сформувався, і немає особливих підстав очікувати на його формування в майбутньому. На думку певної частини експертів і політиків, поки не буде такого консенсусу, нічого й робити не можна. Я не поділяю такий підхід, тому що він означатиме відсутність будь-якого руху в тих магістральних зовнішньополітичних сферах, де відбуваються основні процеси міжнародної політики, й тоді Україна ризикує стати аутсайдером цих процесів. Чекати консенсусу щодо приєднання України до НАТО не варто. Необхідно інше. Необхідно, щоб з’явилася стабільна й консолідована група політиків, які беруть на себе відповідальність за реалізацію цього курсу й реалізовують його на практиці.

В наших умовах відсутність консенсусу не є критичною. Буде певний політичний опір євроатлантичній інтеграції України, але якщо вищезгадана група зможе переконувати активну частину політикуму в перевагах цього курсу, він зможе реалізовуватись. Не можна говорити про стовідсотковий консенсус у ставленні до НАТО в країнах Центральної Європи, які зараз уже є членами Альянсу чи збираються такими стати. Так, переважна більшість суспільства там — за приєднання до Альянсу. Але, скажімо, в країнах Балтії теж є противники вступу до НАТО. В українському суспільстві ситуація інша — переважній більшості населення, власне кажучи, байдуже, чи вступатиме Україна до НАТО, чи ні. І цей стан суспільства буде ще тривалий час зберігатися. Тому аргументувати відмову від інтеграції до Альянсу тим, що в суспільстві немає загальної підтримки ідеї вступу до НАТО, не можна. Треба спиратися на активну частину політикуму й населення, яка реалізовує курс євроатлантичної інтеграції. ------------------------------