Засліпити Старшого брата
У минулому десятиріччі з Києва на Харків і Дніпро запустили два швидкісні потяги, назвавши їх експресами. Сидячі місця, перший і другий клас, ходять удвічі швидше за звичайні пасажирські тихоходи з їхніми перегрітими вагонами. Майже Європа.
Все б добре, якби не телевізори.
Невідомо від чиїх чиновницьких щедрот спала на думку ідея поставити в кожному вагоні другого класу по чотири телевізори під стелею. У першому класі я не їздив, але там стан речей, напевно, ще гірший: за додаткові гроші — додаткові тортури. Думки пасажирів, у кожного з яких удома вже стоїть ящик, який говорить, не запитали.
Гірше за все: вважається, що телевізори повинні працювати. З гучним, на весь вагон увімкненим звуком. Чи хочуть пасажири дивитися те, чим їх розважає бригада потяга, знову ж таки, нікого не обходить. Потяг рушає, провідник натискує кнопку, дбайливо збільшує гучність — і все.
І понеслося. Позбавлена смаку, нахабна реклама. Бездарні, другої свіжості співачки. Ідіотські, хамські шоу. Вульгарні, заяложені серіали, сотні разів бачені фільми. І порятунку ніякого немає.
Любителі дивитися на екран, хоч що б там показували, можуть заперечити: не подобається — не дивись. Дивися кіно в себе в ноутбуці. Слухай музику в себе в плеєрі. А мені все одно цікаво: якого, питається, біса мене позбавляють права на спокійну тиху поїздку, з якою, «перо» вам у бік, великою метою в мене забирають мій інтимний пасажирський простір?
У вищезазначеній Європі народ їздить у таких швидких сидячих потягах без якогось там телебачення і прекрасно себе почуває. Нікому на думку не спаде розважати пасажирів тим добровільно-примусовим чином, як це роблять у нас.
Чому роблять? Дивіться «1984» Джорджа Орвелла. Там усі члени насильницьки ощасливленого тоталітарного суспільства повинні були мати вдома ввімкнені «телекрани», які транслювали нехитрі централізовані розваги, а заразом слугували пристроями стеження.
Наш 1984-й начебто позаду, а начебто й ні. Розтягнута в часі пухлина з довгими, живучими метастазами, які тягнуться до нас обов’язковими телепузирями, напханими різною глупотою навпіл із наказами. Не має значення, чи є телевізор приймачем сигналу, чи ще й підглядає за глядачами, — нав’язаний поза нашою волею, він стає засобом контролю, пристроєм із Орвеллівського кошмару.
Що з цим робити — незрозуміло. Чи більш ніж зрозуміло. Сісти в потяг. Почекати, поки рушить. Дістати з валізи молоток. Завдати чотири сильних і точних удари. Стати пророком нової віри:
І зберуться всі добрі люди, і уб’ють вони всі погані телевізори;
І осиплються очі Старшого брата, і виявиться сам він усього лише порожнім, нікому не потрібним склом.
Оплески! Туш! Царство справедливості! Рівномірний, заколисуючий стукіт коліс.
Старший брат більше не дивиться на тебе.
