Земне життя протоієрея Петра Влодека

Він народився... в школі на станції Острог, де вчителював батько. Першу духовну освіту здобув під час війни у Почаєві. Пройшов фронти, брав Берлін. Був намісником Володимирського собору в Києві, а коли в Україні на церкву почалися гоніння, служив православним пастирем у Німеччині й Канаді. Однокурсник по духовній академії теперішнього патріарха Української Православної Церкви Київського патріархату Філарета, разом з ним відновлював роботу Київської семінарії і відкривав для людей Лаврські печери... Незмінний ректор Волинської духовної семінарії Української Православної Церкви...

Біографія протоієрея Петра ВЛОДЕКА, багата на події та повороти, могла б бути основою для захопливої книги. Проте за 80 літ (ювілей відзначив 10 січня) зміст буття визначив як «період удосконалення душі й підготовки до потойбічного...»

...У колишньому католицькому монастирі православній семінарії тісно. У невеликих келіях непросто зробити класи... Проте приміщення з високими склепінними стелями наповнене не лише тишею, а й благодатним настроєм, який охоплює тебе в «намолених» місцях. У житті отця Петра це третя семінарія, до становлення якої доклав своїх рук. Перша та, що біля луцького Свято-Троїцького собору, настоятелем якого свого часу був («І була вона в часи гонінь закрита останньою в Україні, якби проіснувала ще півтора місяця, до упаду Хрущова, діяла б і далі...»). Друга — київська, коли теж довелося починати з пошуку меблів і підручників. У третій, по теперішній луцькій вулиці Драгоманова, він ректором з 1991 року... І хоча приміщень все ж не вистачає, проте вже є хороша бібліотека, і це дуже радує.

У його кабінеті й не пахне розкішшю. Старий стіл і такі ж стільці. Невеликий іконостас і дуже багато книг. Автором чи упорядником багатьох є протоієрей Влодек — відомий історик-богослов. Він, як каже, найбільше «боліє» тим, що дуже мало духовної літератури українською мовою (а вже двадцять відсотків парафій Української Православної Церкви на Волині ведуть богослужіння українською). Тому перекладає з російської й церковнослов’янської сам, уклав і видав два «Закони Божих» (для школярів старшого й молодшого віку), книжку про небесних покровителів землі Волинської, читанку для дітей «Струмочок», «Пастирську етику» («Щоб молодь знала, як поводити себе за столом, в товаристві, у церкві...»). Одна з останніх робіт — конспект з історії України, оскільки Волинська духовна семінарія — єдина в Україні, де навчання ведеться українською мовою.

Він був останньою, п’ятою дитиною в сім’ї вчителя, яка й мешкала у невеликій квартирі при школі. Коли в школі ввели викладання польською мовою, батька звільнили, бо читав українською... Він став на довгі роки чорноробом, аби прогодувати сім’ю, але був і вчителем для своїх дітей. Викладав їм історію й географію, математику й мову... У сім’ї прагнули дати дітям освіту. Цінували книгу.

— Коли мені, малому, батьки передплатили дитячий журнал, його акуратно перечитали, переплели... Читав я, читали мої діти, читали внуки. І дасть Бог, ще й правнуки почитають!

Вдруге батько піде зі школи (в яку ненадовго повернувся після війни), коли Петро вступить до духовної семінарії й парторг у школі запропонує батькові: або відректися від сина, або піти з роботи...

Навчаючись у другому класі польської (бо іншої не було) школи, малий Петрусь на запитання вчительки: «А ким ви, дітки, хочете в майбутньому стати?» — відповість: «Єстем хце биць ксьондзем!» Діти з нього сміятимуться (і через багато років уже в Луцьку ровесники кричатимуть услід його синові: «Піп, піп!» Син не зразу зрозуміє й допитуватиметься в батька, чому його прозивають «біб»...).

— Батьки й діти духовенства страждали разом з духовенством, — констатує сьогодні отець Петро.

Першою духовною школою для нього стане Почаїв. Під час війни тут були короткотермінові пастирські курси, на яких готували священиків для східних областей України, де через люті переслідування церкви пастирів не вистачало. На запитання, як навчаються теперішні учні семінарії, ректор дипломатично відказує, що коли людина сита, то їсть без апетиту... Якщо він ішов до Почаєва пішки сто кілометрів і стільки ж ішла пішки мама, несучи синові торбину сухарів, то більше цінував можливість вчитися того, до чого прагнув...

Живим на війні залишився завдяки молитвам матері й чуду.

— На кінець війни роти були маленькі, у нашій — 80 чоловік... З них до Ельби живими й неушкодженими дійшло шестеро. Безумовно, я молився, але молилися і безбожники... Кажуть, що бомба чи снаряд два рази в одне місце не падають. Неправда, падають! Утомлені (наступ на Берлін тривав без перерви), ми, солдати, вже й не мали сил окопуватися, тому використовували вирви від бомб. У одну я заліг, та раптом чомусь вирішив перебігти в іншу. Відбіг — і в ту, де щойно був, впав снаряд... Вважаю, що мене Бог урятував, тому й вирішив своє життя йому присвятити...

«У 1950 році я, будучи вже студентом Духовної академії (яку закінчив кандидатом богослов’я. — Авт. ) у Троїце-Сергієвій Лаврі, їхав з Луцька на навчання. У купе поїзда нас було четверо: троє офіцерів їхали в Москву у Військову академію. До їхніх розмов на військові теми не долучався. Але згодом змушений був втрутитися, причому дещо різко, «по-фронтовому». Вони, як зрозумів, «пороху не нюхали», на передовій не були. А втрутився у розмову після того, як один похвалився, що бореться з новобранцями, які носять хрестики. Він примушував, щоб самі солдати викидали хрестики через вікно казарми. А вони, каже, хитрують: ланцюжок викине, а хрестик затискає й залишає в долоні. Тут я не витримав і сказав: «Мені, як простому солдату-фронтовику, соромно, що ви носите офіцерські погони. Нас, православних солдатів, під час війни справжні офіцери не ділили на віруючих і невіруючих, і кулі не вибирали, хто віруючий, а хто атеїст. Православна Церква має великі історичні заслуги перед державою». Тут я розказав, що православна церква поширювала освіту серед нашого народу, бо й азбуку створили ченці Кирило й Мефодій. І не тільки писемність, а й живопис, спів, архітектура — уся наша культура народилася завдяки православній церкві. «Мені соромно, що тепер маємо таких необізнаних в історії офіцерів, як ви», — зауважив я. Жоден з моїх супутників нічого не заперечив, і до Москви ми їхали мовчки...»

(Читанка для дітей «Струмочок», упорядкована протоієреєм Петром Влодеком).

На нинішні різдвяні свята семінаристи й учні недільної школи наколядували серед прихожан аж п’ять «виварок» солодощів. Їх самі ж діти розвезли в сиротинці й будинки престарілих. Так, на думку протоієрея Петра Влодека, виховується милосердя. А воно разом з чесним життям, терпінням, пошаною до Бога є підготовкою до життя потойбічного... Людина ж не бур’ян, який зів’яне й загине безплідно. Вмирає тіло, а не душа... Колись на запитання, чи ж є життя потойбічне, отець Петро розказав особисте... Він молився за загиблого брата, а якось забув помолитися. І брат приснився: в могилі, з якої виглядав лише до половини тіла. Брат питав, чому він його не спасає, не молиться за нього?..

Тому й сподівається старий священик на «порядних дітей, чесних хлопців, глибоко віруючих», які після закінчення духовної семінарії нестимуть людям високу мораль і духовність. Нині в семінарії навчається 140 чоловік (з них 40 — дівчата, майбутні регенти церковних хорів). У час посту в семінарії дотримуються суворого посту, щоб майбутні священики, які будуть кликати до духовності, самі дотримувалися церковних законів.

«Вірю й надіюся, що чим вищою буде духовність серед нашого підростаючого покоління, тим, при Божій допомозі, щасливішою в майбутньому стане християнська сім’я й міцнішою буде наша Українська держава» (з передмови автора до «Закону Божого»).