Жорстоке... дитинство

Підлітки вкрали, підлітки побили, підлітки вбили... Дев’ятирічне хлопчисько, яке тикає ножем у однолітка (був і такий випадок!), чомусь викликає подив дорослих, які звикли, здавалося б, останніми роками до тотальної жорстокості, що охопила суспільство.

Тих самих дорослих уже не дивують перманентні страйки та акції протесту убогих вчителів, що перебувають на межі голоду, які домагаються виплати їм багатомісячної затримки із зарплати (тільки в Новій Каховці на Херсонщині три школи з початку нового учбового року продовжують страйк), повідомляє кореспондент «Дня» Василь ПІДДУБНЯК. «Безпритульні» у вітчизні вчителі, безпритульні учні. Діти... За роки незалежності держава так і не навчилася дивитися на дитину як на майбутнє свого народу. Жорстокість майбутніх поколінь закладена в самій політичній волі керівництва країни, котре не визнає розвитку дитини пріоритетним. На це ж вказує катастрофічна ситуація в освіті — коли державу влаштовує, що через десять років вона отримає безграмотних членів суспільства — можна нічого не міняти. Діти ростуть щодня, і завтра щось міняти може бути пізно. Про проблеми правового захисту дитинства розповідає голова Всеукраїнського комітету захисту дітей, адвокат Наталя Петрова.

— Які, на ваш погляд, основні причини жорстокості дітей?

— Вибірковий аналіз показує: 90% дітей, які скоїли злочини, самі були в минулому об’єктами насильства, фізичного чи сексуального. Або зростали без нагляду. Такі діти жодного разу не відчули до себе чуйного ставлення і тому самі не знають цього почуття. Біль, приниження постійно живуть у дитині, яка зазнала насильства. Вона потребує реабілітації, тобто звільнення від них. Допомогти їй забути страждання можуть лише кваліфіковані психологи. Окрім реабілітації, ці діти потребують передачі позитивних установок. Буває, що їм просто ніхто ніколи в житті не казав, що можна робити, а що не можна. Та й іншим дітям у звичайних школах цього теж не кажуть. Шкільні психологи є далеко не скрізь, та й працюють вони лише з тими дітьми, які до них самі приходять. Профілактична робота фактично не проводиться. Прокуратуру та міліцію у справах неповнолітніх ця проблема цікавить лише в розрізі злочину та покарання, а не профілактичної роботи. Цікаво, що більшість із дітей-злочинців — неординарні особистості, здібні, із загостреним

почуттям власної гідності.

Я не за виправдання дітей, які скоїли злочини. Я за розуміння причин, які спонукали їх до цього. Дослідження психологів (не наших!) показують, що розвиток дитини, яка зазнала насильства, але не реабілітувалася, може йти у двох напрямках. Одні діти вважають тільки себе винними в тому, що сталося, в них розвивається низька самооцінка, байдужість, безвільність, вони піддаються впливові. У інших дітей розвивається озлобленість і бажання помститися. До того ж, не знаючи до себе хорошого ставлення, ці діти злі на весь світ і мстять при першій-ліпшій нагоді, причому не обов’язково тим, хто заподіяв біль їм.

— Конституція України традиційно наголошує: «Усе найкраще — дітям!» Як це підкріпляється нашим законодавством?

— Біда нашої країни: в нас ніхто не знає своїх прав, особливо діти. Про Конвенцію ООН «Про права дитини» не чула більшість із них. Бідність, у якій живе величезна кількість дітей і яка, до речі, є прямою причиною більшості дитячих крадіжок, також є, згідно з документами ООН, порушенням прав дитини.

У Кримінальному кодексі є стаття, котра передбачає відповідальність за жорстоке поводження з тваринами, та нема такої статті за жорстоке ставлення до людей, не кажучи вже про дітей. Хоча в Конституції є декларативні заяви про права дітей, наприклад, стаття 52 про переслідування згідно із законом насильства над дітьми. Не передбачена відповідальність за тортури, за експлуатацію дитячої праці. У статтях 122 КК і 117 КК, наприклад, взагалі не згадується, що об’єктами мужеложства або згвалтування можуть бути хлопчики, а відбувається це дуже часто. Немає статистики випадків жорстокого поводження з дітьми. Міліція вважає, що в неї інші завдання, і такими питаннями займається тільки у разі скоєння дітьми чи проти дітей кримінальних злочинів.

— Розкажіть, будь ласка, про «світові стандарти» охорони прав дитини.

— Основні «світові стандарти» чітко викладені в Конвенції ООН «Про права дитини». У розвинених країнах чітко дотримуються принципу невтручання держави у внутрішнє життя сім’ї. Однак існує цілий ряд інших механізмів виявлення жорстокості стосовно дітей. Це і цілодобові «гарячі лінії», телефони яких легко запам’ятовуються і відомі кожному. Це й широка мережа соціальних працівників, які проводять профілактичну роботу серед кризових сімей. Сусіди, вчителі, лікарі, виявивши факти чи сліди побоїв, зобов’язані повідомити про це в поліцію. За неповідомлення вчитель або лікар може бути позбавлений ліцензії на професійну діяльність. Поліція ж зобов’язана за двадцять чотири години встановити картину того, що відбулося, і в разі потреби передати справу до суду. Кожен нещасний випадок із дітьми, який спричинив тяжкі наслідки, мусить бути розслідуваний, а винні — покараними. Відповідальність перед законом несуть навіть батьки, чия дитина у їх відсутність отримала незначну травму, а за загибель дитини батьки несуть кримінал

ьну відповідальність! Так на практиці виглядає захист державою прав дітей на життя і безпечне дитинство.

— Чи є в нашій країні хоч хто-небудь, зацікавлений у захисті дітей?

— У нас контролювати дотримання законодавства стосовно дітей повинна прокуратура. Та її діяльність має, на жаль, лише звинувачувальний нахил. Практика показує, що для розгляду справ неповнолітніх потрібні спеціальні суди, яких також нема. Соціальна служба у справах дітей, яка в розвинених країнах є основою захисту їхніх прав (щось на зразок якої регламентовано Законом України «Про органи і служби у справах неповнолітніх») знаходиться на етапі становлення. Простий приклад — ані в міліції, ані в прокуратурі немає статистики, скільки карних справ порушено за фактами загибелі дітей. Такі справи, як правило, не порушуються або ж розслідуються поверхово. Схоже, що зацікавлених у відновленні істини в таких випадках немає — держава на практиці інертна і продекларувавши права дитини, не створила механізмів контролю їх дотримання. Батьки часто самі можуть потрапити в число звинувачених за цією категорією, тому не поспішають домагатися цього. Напрошується висновок, що елементарне право дитини на життя у нас належно не гарантовано. Або, висловлюючись юридично, у нашій країні відсутній пріоритет прав дітей — маленьких громадян, які самі себе захистити поки що не в змозі.

— Кажуть, що діти обходяться нам занадто дорого...

— Для того щоб відновити нормальну ситуацію, держава передусім має почати дивитися на дитину як на майбутнє свого народу. Це питання не фінансів, а політичної волі керівництва країни — визнати дитину пріоритетом чи ні. До речі, на це ж вказує катастрофічна ситуація в освіті — коли державу влаштовує, що через десять років воно отримає безграмотних членів суспільства, можна нічого не міняти. Діти ростуть кожного дня, і завтра щось міняти може бути пізно.

№203 23.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»