Зірка грудня
В останньому фільмі Тарковського є епізод, де один із героїв, чутливий поштар, промовляє біля копії «Поклоніння волхвів» Леонардо да Вінчі: «Я завжди боявся Леонардо», і, прикривши очі рукою, відходить. Мені ця сцена завжди здавалася надто манірною, певним проявом авторського кокетства — чого у Тарковського завжди вистачало, як, втім, у кожного режисера з надто вираженим власним стилем. Думку свою я не змінив і зараз, проте, здається, знайшов можливу відповідь. Через багато років, коли вже і той фрагмент майже забувся, довелося побувати у Флоренції.
«Поклоніння волхвів» висить там у багатолюдній глибині галереї Уффіці, на стіні однієї з кімнат нескінченної анфілади, виснажливої як для ніг, так і для очей. Трохи дивує розмір — погляд звик до невеликих репродукцій. Потім твір починає диктувати власну оптику.
Так, звичайно, його знаменита незавершеність перетворилася вже на якість; перший рівень розуміння: це картина руїн і привидів, жовтавий океан, в якому розчиняються будь-які тлумачення. Тому далі з визначеннями і описами складно. Навіть не знаю, як про це сказати... Ліворуч, наприклад, знаходиться також леонардова, не менш знаменита, Марія з ангелом. Там усе більш-менш зрозуміло, розмова двох рівновеликих сил, а тут…
Чим довше дивишся на полотно, тим більше посилюється враження зростаючої — нелюдської — напруги. Здається, що всі персонажі цього начерку неначе засліплені... — засліплює їх те, що переважає можливості їхнього розуму; ці обличчя, особливо лики старих, виражають не радість, не захват; скоріше, відчуття небезпеки.
Але головне тут — організація руху, його напрям і інтенсивність. Починаючи з арок і сходів, постатей вершників на задньому плані, через ущільнення контурів, людське сум’яття, підсилене жестами, мімікою, і так до максимуму, до центру, — до матері з немовлям — це схоже на спіраль, вир, вихор безумства, хоровод, що втягує і людей, і предметну реальність. Це найбільш неймовірний танок із колись бачених; ритуал, космічно далекий від церковного благочестя, переповнений нетутешньою (неважливо навіть — «темною» чи світлою») енергією, його можна було б назвати оргією, чи, точніше, жертвоприношенням. І він триває і триває. Тому на нього не вистачає слів. Принаймні, моїх, власних — бо вони застарівають в ту ж мить, коли виходять з вуст чи лягають на папір.
Тому — лишаються рядки російського поета, який, здається, інколи наближався до подібних вершин:
«Горит бессмыслицы звезда,
Она одна без дна.
Вбегает мертвый господин
И молча удаляет время».
