Злука

У п’ятницю у приміщенні Національної спілки художників відкрилася виставка конкурсних проектів монумента Соборності України в Києві. Попри знову ж таки жалюгідний «вибір» робіт, відсутність нових ідей та образного стрижня (а це підкреслювали і фахівці, і пересічна публіка), хотілося пересвідчитися: а чи став день 22 січня фактом суспільного життя в державі? Також запитайте хоча б на вулицях Києва: яке свято відзначатиме — вже вдруге на високому державному рівні з проведенням чергових засідань, конференцій, виставок — народ України? Прикро, але навіть мої добрі знайомі, люди досить обізнані з історією, плуталися з оцінкою й ідентифікацією цієї «синьо-жовтої дати» календаря.

По-перше, зазначимо, що у січні ми маємо дві дати. Цього року «круглу» — 85 років із дня проголошення IV Універсалу Української Народної Республіки (історики сперечаються й досі, вважаючи, що УНР на карті світу з’явилася 25, а не 22 січня); і саме 22 січня, 84 роки тому на Софійській площі Києва відбулося урочисте проголошення Акту Злуки українських земель — Західноукраїнська Народна Республіка входила у єдину державу (УНР) на правах автономії. Дослівно (за «Конституційними актами України. 1917— 1920») читаємо в Акті злуки: «Віднині український народ, звільнений могутнім поривом своїх власних сил, має змогу об’єднати всі зусилля своїх синів для створення нероздільної незалежної Української держави на добро і щастя українського народу».

Якщо уважніше придивитися до тогочасних подій, то сам факт прийняття IV Універсалу і Акту можна охарактеризувати лаконічно: нарешті. На жаль, неабиякий внутрішній потенціал Української революції, що йшла паралельним шляхом з Російською, поступово розпорошувався. Вже III Універсал Української Центральної Ради, виданий після жовтневого перевороту в Петрограді 20 листопада (за новим стилем) 1917 р., не враховував ситуацію, що склалася, і продовжував безглузду розмову про федералізм з Росією: «заклики Грушевського рятувати мертвий уже московський державний організм, що від Переяславської угоди руйнував український народ, його права і свободу, не лише не мали жодного впливу на українське громадянство, але й навпаки, дискредитували Грушевського в очах народу як державного мужа» (Іван Нагаєвський). Будь-які політичні течії Росії (від монархістів до більшовиків) боролися таки за «Единую и неделимую». Паралельно в цей час Українська Центральна Рада, в якій переважали соціалісти, роззброювала власними руками українізовані фронтові частини (а це сотні тисяч боєздатних вояків), вважаючи, що «народна міліція» є противагою армії, яка «була досі й буде надалі знаряддям пануючих класів у їхній боротьбі проти селянства і робітництва». Коли ж треба було боронити національну революцію (а вже 29 січня 1918 р. відбулися події під станцією Крути — 3000 більшовиків на чолі з полковником Муравйовим зламали опір 420 (!) вояків, з яких 300 були київськими студентами), то в Києві було лише 2-3 тисячі чоловік; інші відправилися по селах «ділити десятини».

Як бачимо, бажання поєднати непоєднуване: бути соціалістами і патріотами одночасно, прагнення відкласти «на потім» розв’язання найбільш пекучих соціальних проблем (передусім про землю, про мир), повне ігнорування конкретних реалій, коли на «українському полі» активно діяли сили, що аж ніяк не бажали незалежної України (більшовики, демократи, монархісти Росії; III Річ Посполита, Германська та Австро- Угорська імперії, країни Антанти, Румунія...), призвело вже у найближчі терміни до повалення уряду УНР. 26 січня червоні частини зламали опір захисників Києва і вдалися до масового терору — майже 5000 чоловік були закатованi просто на вулицях і в «чрезвычайках» у перші дні «тріумфальної ходи радянської влади» в Україні.

Події січня 1919 року багато в чому перегукуються з часом проголошення незалежної України: незважаючи на те, що Акт Злуки в ту добу не був реалізований (та й чи міг бути?) все ж таки на багато десятиліть уперед він залишився історичним дороговказом для нації. До справді реального об’єднання не дійшло. Якщо уряд Наддніпрянської республіки стояв на соціалістичній платформі, то галицький уряд, що вів запеклі бої з нововідродженою Польщею за Львів, сповідував ліберально-демократичні принципи у будівництві держави. «Різні ідеологічні та зовнішньополітичні орієнтації робили Соборність фікцією і далі поділяли Україну на Схід і Захід» (Сергій Литвин). Сам Симон Петлюра писав: «Фактично ідея Соборної України була фразою». Поразка національної революції стала справою часу. Трагедія України в тому, що не знайшлося у її керманичів технології побудови держави і об’єднання на ліберально-демократичних засадах із розумною соціальною політикою.

Тріщина між Заходом і Сходом, між багатьма регіонами України, про яку так хотілося забути сотням тисяч наших співгромадян під час грандіозного «живого ланцюга» 22 січня 1990 року, на жаль, існує й досі.

«День» неодноразово наголошував — країні, що перебуває у важкій системній кризі, конче потрібний мораторій на нові помпезні монументи. Потрібно працювати, щоб подолати пасивність і деградацію й почекати з їх зведенням; за відсутності об’єднавчої громадянської та національної роботи, показні, недешеві для суспільства монументи тільки дратують людей, що цілком зрозумiло. У нас і так вистачає символів, які насправді нічого не символізують, окрім поганого, або, щонайменше, спірного смаку.