Знайте «своє місце»!

Настає час, коли поняття «прописка» не тільки ущемляє права людини, але й стає недоцільним з точки зору «блага держави», навіть у вульгарному совковому розумінні цього терміну. А звідси витікає, що термін її існування закінчується, а прописка кожним днем свого існування наносить додаткової шкоди державі.

Всі стикалися з процедурою «прописки- виписки» під час зміни місця проживання. Найпопулярніший варіант — навчання в іншому місті. Ця процедура сприймалася як пуста формальність — ну треба на облік у військкоматі стати — стали, до профспілки табуном загнали — зайшли. Потім, проходячи повз паспортиста гуртожитку, заносили паспорт і через тиждень забирали назад. Смутне відчуття незаконності цієї операції (адже всі читали Конституцію або просто, з міркувань здорового глузду, розуміли, що людина має право сама вибирати місце проживання) ще не оформилося й не призводило до якихось дій. Доти, поки людина перебувала «в струмені» держустанов, а у них є як мінімум гуртожитки, проблем з пропискою не виникало.

Подивимося, що відбувається, коли молодий фахівець знаходить роботу в комерційній структурі, орендує квартиру й починає працювати на благо себе й країни. Через деякий час з'ясовується, що тимчасова студентська прописка закінчується, і дільничний, перевіряючи документи, штрафує за порушення паспортного режиму. Вочевидь, державі, представником якої є вказаний перевіряючий, треба, щоб людина була прописана за місцем проживання. В принципі, зрозуміле прагнення держави знати про те, де громадянин живе. «Будь ласка, — говорить законослухняний громадянин, — я вибрав собі місце проживання (можливість такого вибору гарантується статтею 33 Конституції України), маю роботу (це я не зобов'язаний, але ось знайте, який я хороший) — реєструйте». Ось тут і починається найцікавіше. Паспортний стіл відмовляє реєструвати (прописувати) і ще разок штрафує порушника. Так, саме так — людина вже порушник. Виявляється, для реєстрації потрібно, щоб підприємство надало житло. Але воно цього робити не зобов'язане, це зрозуміло й через здоровий глузд, і внаслідок відсутності такого закону.

В результаті у громадянина відчуття, що держава настирливо зобов'язує робити те, що не виписано в законах, переростає в упевненість. Але всі ми, цивілізовані люди, розуміємо, що така поведінка органів не є відсебеньками даного конкретного чиновника, й, напевно, є закон, у відповідності з яким проводиться робота. Після недовгих пошуків виявляється, що поняття «прописка» взагалі немає в нормативній базі, доступній для пересічного «прописуваного».

Адвокати, з якими можна проконсультуватися, люди практики кажуть, що є секретна (!) інструкція МВС ледве чи не тридцять сьомого року, яка все це й регулює.