Чеченська чернетка
...Сталося так, що востаннє я був у Чечні десять років тому разом з австрійським журналістом Томасом Зейфертом, якому допомагав робити репортаж про війну. Це був жовтень 2000 року, закінчувалася вже друга чеченська війна.
...З Відня ми як туристи прилетіли до Москви, а звідти без журналістської акредитації, отримати яку надії не було, Томас на свій страх і ризик вирішив летіти у Мінводи. Там мені вдалось домовитися з літнім суворого вигляду чеченцем, щоб на своїх пошарпаних білих жигулях він відвіз нас за 250 кілометрів у забитий військами Грозний. Дорогу огортав холодний туман, у горах бродили загони бойовиків, у місті розповідали історії про взятих у заручники приїжджих. «Навіщо мені ця свобода, якщо всі мої діти й онуки загинули...» — монотонно бурмотів горець, крутячи кермо, а я щось із його розгублених, сказаних ніби в простір монологів, перекладав Томасу.
По-спортивному підтягнутий і відповідно до моменту екіпірований: не лише диктофон і фотоапарат, але й перев’язувальний матеріал у спеціальній сумці, пристебнутій до захисного кольору куртки, Зейферт був досвідченим військовим кореспондентом відомого австрійського журналу «Ньюс». Він говорив мені, що завжди намагається потрапити туди, де дме вітер історії. Тоді й потім я читав його репортажі з Іраку, Афганістану, Косово і, звичайно, про ту нашу поїздку, яка почалася, як він писав, у білій «ладі», керованій повстанцем.
...Мене тоді здивувало, що на цьому довгому шляху мого австрійця пропустили через усі блок-пости. Спочатку я з побоюванням думав, що, може, вони хочуть заманити нас якомога глибше. Але вони просто зупиняли, з похмурим виглядом дивилися в документи, кудись телефонували і, отримавши від нас 100 доларів хабара, відпускали.
У поселеннях уздовж доріг було видно сліди численних обстрілів. Заходячи в села, солдати завчасно довкола себе стріляють, спокійно поінформував наш водій. Робиться це не з якоїсь військової потреби, а просто зі страху. Потім уже молоді солдати-строковики мені розповідали, що найбільший жах тут від невизначеності: вдень ідеш селом і всі усміхаються, а вночі один із найбільш усмішливих візьме і переріже тобі горло... Зейферт ретельно заносив усі ці свідчення про звірства в блокнот.
Пізніше вже в облупленому військовому гуртожитку прифронтового Моздока ми слухали, як похмурий червонолиций офіцер важко кричав іншому про Єльцина, що цей пияка у всьому винен, навіщо він у Думі заявив усім неросіянам про свободу — що, мовляв, беріть її самі, скільки вам потрібно. А довгов’яза журналістка, здається, з «Комсомольской правды», почувши і завівшись, вийняла із сумки і почала тикати йому в обличчя фотографії з убитими і руйнуваннями: «Ні, скажіть, це ви зробили? Це ваша тут робота?..». Втім, окрім неї, з офіцерами ніхто не зв’язувався. У повітрі стояв страх.
...Уранці Зейферт був неприємно здивований, що під час сну (ми спали в коридорі) у нас вкрали фотоапарат, і окружною дорогою, об’їжджаючи загони військових, ми вирушили на нашій білій машині, що злилася з туманом, у розбомблений вщент Грозний. Дорогою туди ми бачили гори знівеченої зброї, а на залізничних коліях — потяги з біженцями, які жили у вагонах. У якомусь містечку неподалік Назрані, де не було туману, але сік дрібний злий дощ, Зейферт купив для них на 500 доларів медикаментів і акуратно роздав. Ми вже збиралися сісти в машину, коли над нами і натовпом, що скупчився довкола нас, чомусь завис великий вертоліт. Здавалося, що він ось-ось почне стріляти, і ми побігли ховатися під вагони. Пам’ятаю біле обличчя Томаса і свої тремтячі коліна.
Після цієї поїздки один із репортажів Зейферта був про місцевих лікарів, медсестер і біженців, які, особливо жінки, потребують не лише звичайних ліків, але й допомоги психологів...
...І ось через десять років я з чеченським підлітком Адамом знову лечу з Відня до Москви, а потім до Грозного. Адаму 14 років, але ту війну він усе-таки запам’ятав. Я зрозумів це три роки тому, коли ходив із ним у російське консульство, і тоді ще тоненький одинадцятирічний хлопчик Адам, увійшовши зі мною до приймальні з віконцями для подачі й отримання віз та інших документів, побачив на стіні під склом пропагандистську фотовиставку про грузинську війну, яка щойно закінчилась. Вказавши на серію знімків із Цхінвала, він голосно, як про саме собою зрозуміле запитав: «Це Грозний?». Відвідувачів, серед яких було багато росіян, таке порівняння з вуст дитини помітно збентежило і стривожило.
Адама вивезли до Відня восьмирічним, і весь час відтоді він прожив тут у багатодітній родині своєї біженки-тітки. Тепер цей високий, спритний, незалежно поблажливий підліток говорить по-німецьки краще, ніж по-чеченськи, і зовсім не знає російської. Він і про Грозний запитав у мене по-німецьки.
Три роки тому ми просто отримували для Адама в консульстві довідку, а зараз на прохання австрійського МВС я повинен був відвезти хлопця на батьківщину до його батьків. Причиною стала заява тітки, яка вже давно перестала справлятися з вихованням підлітка. Незважаючи на матеріальне благополуччя, тут важко прищепити дітям правильні поняття про «можна і не можна», скаржилась мені вона. Та й навчати дітей запотиличниками теж не дозволяється. Якщо дізнаються, матір потягнуть на опрацювання в інспекцію у справах неповнолітніх. Можуть навіть дитину відібрати і поселити з місцевими в інтернат. Адама вже поміщали туди.
За словами тітки, він здібний, але розпущений і абсолютно не вміє підкорятися. Але проблема, як я її розумію, звичайно, набагато ширша. Хлопець потрапив із суворого суспільства з патріархальним домашнім вихованням у країну, де треба бути толерантним, вільним і нікого, навіть дітей, не повчати. Підлітки тут ростуть автономними і абсолютно незацикленими на цінностях і поняттях дорослих. Вони їх якось не помічають, однак більшість тримає себе в рамках, навчається і не хуліганить. Та у Адама переходу із чеченського суспільства, де виховують на трепеті перед старшими, в австрійське суспільство, де повага виховується не на страху, не вийшло. Поступово він практично перестав навчатися, бродив містом там і з тими, з ким хотів, почав потрапляти до поліції і перетворився на важковиховуваного.
Тітка з дядьком переживали, писали і телефонували в Чечню його батькам і, нарешті, щоб Адам не потрапив до в’язниці, було прийнято рішення відправляти хлопця на батьківщину. Стати строгим чеченським мужчиною, а не «підором» — важливіше, ніж здобути на Заході освіту. Та й чи дотягне Адам до якогось диплома?
У віденському аеропорту перед відльотом тітка з дядьком давали Адаму останні інструкції. Наприклад, коли, приїхавши в рідне село, він побачить дідуся і батька, до них не можна кидатися з обіймами й поцілунками. Обійняти можна лише матір...
...Через три години ми були в Москві, а наступного дня без особливих пригод приземлилися в Грозному. Сусідами по кріслах у літаку з нами летіли оформляти нову резиденцію чеченського президента голландські фахівці з ландшафтної архітектури, з якими можна було побазікати звичною німецькою, а далі відчинилися двері аеровокзалу — і перед нами в мареві 30-градусної спеки відкрилося просторе, незнайоме місто.
Різнокольорові будинки абсолютно різних і невідповідних один щодо одного архітектурних стилів. По-західноєвропейськи круті черепичні дахи одних не поєднувалися з обштукатуреними і відновленими після бомбардувань радянськими будинками 1950-х років із башточками, багаті вілли змінювалися по-східному вибіленими двоповерховими садибами. Навпроти нового аеровокзалу стояв остов нової, ще не добудованої мечеті, а в центрі ми побачили найбільшу в Європі мечеть із мармуру та дорогих порід каменю.
Вулицями цього міста рухалося багато людей у європейському одязі з місцевим відтінком: черкески, круглі шапочки, чоботи на людях похилого віку, а жінки поголовно у спідницях і косинках. Адаму все це, очевидно, не подобалось, і він почав повторювати, що невдовзі повернеться до Австрії. Тітка йому потихеньку обіцяла...
А мене найбільше вразила навіть не ця напівсхідна різноманітність і різнокаліберна пишність швидко відбудованого міста Грозного, який десять років тому стояв у мене перед очима в руїнах. На вулицях передусім впадали у вічі не будинки і люди, а портрети: просто на стінах будинків, прикрашені з висловами і гаслами на спеціальних дорожніх стендах або на величезних кам’яних постаментах. І скрізь на них були Кадирови. Найчастіше президент Рамзан Кадиров, дещо рідше його вбитий батько Ахмат Кадиров і, звичайно, Путін. Утім, Путіна було значно менше. У готелі, а пізніше — вийшовши ще раз погуляти, на вулиці і в кафе (у селище до батьків Адама ми поїхали наступного дня) я, розповідаючи, що за час прогулянки нарахував 64 таких портрети, запитував у місцевих жителів, як їм це подобається?
Багато хто говорив, що портрети їх дратують — головний, мовляв, насолоджується собою. Один літній чеченець сказав, що Кадиров перетворює республіку на Північну Корею, адже тут у кожному населеному пункті головна вулиця носить ім’я Кадирова. Інший, середніх років, пожартував, що портрети — це грозненський цирк, а президент Кадиров вважає себе в ньому молодим тигром. Були й такі, хто президента виправдовував. Він, мовляв, ще молодий, а йому лестять, і він на це піддається. І практично всі скаржилися на страшенну корупцію. У Росії, в Україні, пояснював мені один чеченець, який працював і там, і там тренером з гімнастики, корупції дуже багато, але її все-таки хоча б приховують, а тут, якщо у людини є можливість брати хабарі — це, як звання професора або директора, прославляє його в очах оточуючих. Велика людина, хороші хабарі бере, розумна... І я зрозумів, чому це заново відбудоване місто має такий еклектичний вигляд, а будинки в ньому абсолютно не поєднуються один з одним. Давши шанованій людині, міському архітектору за таксою відому суму, тут, мабуть, можна побудувати що завгодно.
Моїх розмов російською мовою Адам не розумів, для нього ми з ним довго шукали інтернет-кафе, щоб можна було надіслати імейли друзям, які залишились у Відні. На відміну, скажімо, від аптек, інтернет-кафе тут дуже мало, а знайдене нами було у підвалі і мало вельми непрезентабельний вигляд.
Увечері Адам з відчуженим автоматизмом грав в електронну гру, що була в його телефоні й одночасно слухав музику у своєму плеєрі. А я вирішив записати кілька глибокодумних висловів, що запам’яталися мені, які були під портретами чеченського вождя. Наприклад, таке: «Єдиним свідченням патріотизму є вчинок. Р. Кадиров.». Або під подвійним портретом Кадирова з Путіним: «Чечня довела, що вона надійний захисник Росії. В. Путін»...
Враження цього довгого дня не давали заснути. Побродивши сьогодні містом і поспілкувавшись із людьми, я знову, як і десять років тому, відчув розлитий у повітрі страх. Він проявлявся, скажімо, в тому, як, говорячи про Кадирова, багато хто м’явся, озирався або вимучено жартував, пояснюючи, що ніякого вибору у людини тут немає: або ти з Рамзаном, або тебе взагалі більше не буде. Невдоволені люди просто зникають...
Пізніше, вже відвізши Адама в його рідне село і там із ним попрощавшись, я дорогою в грозненський аеропорт вирішив ще раз уже з рюкзаком за плечима пройтися містом. Усе було нормально, і раптом біля будівлі лікарні мене, використовуючи силові прийоми, затримала кадировська міліція, тобто наряд із спецчастин правоохоронців, що підпорядковувались особисто президенту. Виявляється, їм не сподобався мій рюкзак, і вони вимагали, щоб я сам тут же на місці по дрібничці випатрав увесь його вміст. Чинити опір було безглуздо...
Усі ці кілька днів у Чечні я згадував, порівнював свої враження десятирічної давності з новими і паралельно постійно повертався до долі довіреного мені австрійськими чиновниками підлітка. Тітка говорила, що вони їй радили ще раз спробувати впоратися з хлопцем у Відні. Але чоловіки в Чечні вже прийняли рішення.
І я повинен був везти до них — до дідуся і батька непокірного віденського підлітка Адама. Що з ним у цій країні буде?
...Селище, в якому живуть батьки Адама, розташоване неподалік кордону з Дагестаном. У сім’ї ще четверо дітей: двоє хлопчиків і дві дівчинки. Сім’я тримає шість молочних корів і продає перекупникам дуже смачну сметану. Підсобне господарство і ці корови — основа добробуту. Чим тут зможе займатись Адам, сказати було важко.
На автостанції нас зустріло все сімейство. Адам кинувся до матері, обійняв її, а дідусь і батько суворо стояли за кілька кроків. Усе виглядало так, як і мало бути за словами тітки, а потім ми вирушили на вулицю Кадирова у чисто вибілену простору двоповерхову батьківську домівку. Мій літак відлітав лише наступного дня, і господарі запросили мене переночувати.
Поки тривали приготування на кухні, батько і дядько Адама запропонували мені з’їздити на їхній «тойоті» в дагестанське місто Хасавюрт. Там можна купити щось спиртне. На відміну від Чечні, в Дагестані досить вільно торгують вино-горілчаними виробами. Проте робити висновок, що мусульмани там не такі міцні у вірі, чоловіки не бралися. Справа тут не в релігії, а в Кадирові. У селищі, до речі, як і скрізь, були його портрети з висловами, а в невеликому магазинчику зі всякою всячиною були, як і в Грозному, майки з його зображенням. Але цікаво, за всю цю поїздку я не бачив у такій майці жодної людини.
Після ситного плову, що танув у роті, і кавказької різноманітної їжі та зелені з помірною кількістю вина та чаєм я трохи розімлів і впівуха слухав звичайні в таких випадках розмови: жарти, випадки зі знайомими й родичами, скарги на несправедливість або крадіжки начальників. І раптом приголомшливе запитання Адама, який підійшов до нас: «А де тут можна прийняти душ?». Він уже обстежив весь будинок, але ванної кімнати або душової не знайшов. Кімнат було багато, на стінах висіли килими і великі фотографії живих і померлих родичів, стояли меблі і глеки, але водопроводу не було. Не було й туалетного паперу в нужнику — замість нього, на подив Адама, стояв простий білий глек і тазок із водою...
Увечері Адам знову сказав мені, що невдовзі повернеться до Відня. І, звичайно, не лише через відсутність душу, подумав я. Там він міг спокійно ходити з компанією таких самих підлітків на дискотеки, пляжі, спортмайданчики і навіть потинятися Віднем із якось ровесницею-австрійкою, а тут за такі речі не лише її, але і його можуть до невпізнання побити або примусити одружитись...
Повернувшись до Відня, я зателефонував батькові Адама, щоб іще раз дізнатись, як у них справи, і він розповів, що в Хасав’юрті вбили начальника податкової інспекції — того самого, з яким я там випадково познайомився й обмінявся парою слів.
ДОВІДКА «Дня»
Володимир БРОДЗІНСЬКИЙ народився в Україні. Закінчив Київський педінститут іноземних мов. Протягом останніх 15 років живе в Австрії, де працює консультантом в одній із недержавних організацій, яка займається проблемами міграції. Основне хобі — парапланеризм. Іноді пише. Друкувався в австрійських газетах Der Standard, Die Bunte, а також в українських виданнях: «Киевские ведомости», «Експрес», мав кілька виступів на Радио «Свобода».
