Де вулиці безіменні

Насправді «Міста і місця» мали би розпочатися саме з Венеції. З неї почалося моє відкриття планети за межами колишнього СРСР. Відтоді минуло 18 років. Багато змінилося в мені, в світі. Тому, мабуть, найкраще організувати ці нотатки як діалог з самим собою 37-річним.

37: Якщо вже вам пощастить потрапити туди, будьте готові до того, що ваші уявлення, одержані з книжок та розповідей мандрівників, виявляться помилковими, розвіються ще з ревом літака. Перше, що протвережує: вокзал. Важко навіть пригадати більш стандартну, просту бетонну коробку, здається, будь-який сільський полустанок на пострадянській батьківщині набагато кращий.

55: Типова реакція неофіта, занадто приголомшеного першими враженнями: зачепитися за щось неосвіченим розумом і радісно вигукнути: «ось, а в них так само, навіть гірше!»

Насправді, в архітектурно надмірному місті з безперервною історичною забудовою саме такий вокзал і потрібен — мінімалістичний, непомітний. Якби автори проекту надумали стилізувати нову будівлю під ренесанс або бароко — оце й була би справжня дикість. Якої і в Україні повнісінько.

37: Ще більше Венеція спантеличує неймовірною обдертістю. Таке пошарпане місто треба ще пошукати. Мох та руїни, статуї, втомлені від самих себе, фарба, що обсипається. Будинок, стіна якого вигнулася горбом — не рідкість. Тому в першу хвилину — жодного запаморочення. Ось набережна, ось юрба людей, ось зеленкувата вода в каналі, на воді — катерок на зразок звичайної моторки, трохи вдалині — чорний, з обох боків заломлений, небачений раніше човен, а на тому березі темний, з пузатою банею собор.

55: Ну, звісно, ти не був тоді в захваті, Десятериче, бо перебував глибоко всередині чергового депресивного епізоду, коли небо з копійку і нічого не вражає, і хай би воно згоріло.

Згодом до мене, на щастя, дійшло, що обідраність європейська — не рівня обідраності нашій, радянській. І на тих будівлях вона сидить, як добре пошита сукня на професійній моделі.

37: Тут нічого не будували останні сто, а то й двісті років.

55: Будували. Вокзал :)

37: Невеликі, важкодоступні істини Венеції відкриваються в русі. Пересуватися можна двома способами: або пішки, або водою, жодних автомобілів немає і бути не може. Насправді тутешній пейзаж з його непрямими кутами, заколоченими поверхами й мотузками для білизни не схожий на жодний інший у світі (і точно не на Амстердам чи Петербург — 55). Перша ж спроба пересування в повільному водному трамваї, що перевозить гулящий народ Гранд-каналом, дає разючий результат. У монотонному ритмі палацових фасадів відкривається стіна, яку прикрашає, оточений геральдичними знаками пошани, величезний, весело усміхнений череп. Це явно чийсь герб, але чий, хто жив у цьому будинку, що там коїлося? Наступного дня череп знову гіпнотизує спостерігача.

А третього ранку герб веселої смерті зник. Разом зі стіною. Марно я щоранку і щовечора займав місце то біля одного, то біля іншого борту; марно мусолив у руках фотоапарат з небезпекою впустити у воду, без користі розпитував різномовних попутників. Навколо були ті ж фасади, ті ж вікна. Я впізнавав їх, співвідносив із зупинками трамвая. Але тієї стіни саме з тим гербом не було. Потонула? Випарувалася? А коли моєму перебуванню у Венеції виповнився тиждень, я зрозумів, що, можливо, ця прикраса існує як міський привид, являючись лише тим, хто тут уперше, дає їм зрозуміти, де вони знаходяться.

55: «Водні трамваї» називаються вапорето. Це єдиний вид муніципального транспорту у Венеції, решта — гондоли, моторні човни тощо — приватне й дуже дороге. Тобто моє зауваження про гулящий народ некоректне: на вапорето якраз плавають зайнятий працюючий люд і малобюджетні туристи.

«Невеликі, важкодоступні істини» — що це за пишномовність? Ще й неточно. Венеція — не про істину.

37: Проте Венецію, всупереч усьому, не можна назвати містом смерті. Просто життя тут розгортається в особливих координатах. У місцевих жителів, чи то виходять вони на вулицю, чи то виглядають із вікон, завжди підкреслено незалежний вигляд. Яскравий приклад: хлопчик років дев’яти на ходу лупцює футбольний м’яч — усе б нічого, так він іде вздовж каналу, вузенькою бруківкою, а потім — містком. Самий процес переживання за те, щоб він, боронь Боже, не впустив м’яча у воду, становить головну турботу очевидців. Хлопчисько жонглює з майстерно-навмисною недбалістю, і хоча б раз схибив, і ось уже на «суходільній» вулиці Гарібальді стоїть біля рекламного штандарта і ганяє м’яч вгору-вниз з такою ж байдужістю. Та подорожньому вже не до цього аса, бо з перспективи вулиці впевненою ходою вступає вбивча, невідпорна чорношкіра синьйора, справжнісінька африканська королева, а наввипередки за нею ескорт — зграйка пуделів, настільки ж кучерявих, дрібних і білих, наскільки вона чорна, велика і кучерява.

Любов тутешніх молодих до футболу, правда, вражає. На вузеньких вуличках, де й розмахнутись як слід неможливо, їм удається ганяти м’яча, не влучаючи ані в канали, ані по вітринах. Також вони курять, базікають і зачіпають перехожих. Ще місцеву дітлашню можна відрізнити за зручним і простим вбранням, а поводяться вони набагато жвавіше, аніж туристи, що в німому замилуванні плентаються вулицями.

55: Якось ми з друзями надибали ресторанчик, де збираються саме місцеві і про який туристи не знають. Там було напівтемно, затишно, грала тарантела. Відвідувачі дивилися на нас з непідробним здивуванням. Ми замовили рибу. Чудова.

Називався заклад, звісно, «Втрачений рай».

37: Субота й неділя — ритуальні дні. Суботу віддано туристам і жебракам. Перші стають неймовірно численними й активними, другі з’являються немовби нізвідки i поважно сидять на кожному людному мосту з класичними капелюхами. Алкоголіки не жебракують, просто пробігають з дуже стурбованим виглядом. А в неділю не працює абсолютно ніхто, навіть місцевий дуже скромний «Макдональдс». На вулицях напівпорожньо. І всі співають — дівчата в церквах, гондольєри, бомжі.

Дрібне вуличне підприємництво сягає максимального розмаїття на набережній Гранд-каналу. Є навіть сумнозвісні «наперстки». На клаптику червоного оксамиту — три жовті коробочки та пінопластова кулька. Наперсточник безперервно переміщує все це хазяйство й сипле макаронічною сумішшю німецької, італійської, англійської, жонглює іменами й слівцями, запам’ятовується езотеричне «Марадона джоб». У команді з ним то «виграють», то «програють» дівчина й парубок досить міцної статури. Кілька потенційних жертв стоять тут-таки й дивляться з цікавістю. Загалом вулична торгівля чітко корпоративна. Африканці продають сумочки, в’єтнамці — дрібнички штибу підроблених СD-плеєрів та запальничок. Індуси бігають з букетами і нав’язливо пропонують іноземкам похилого віку червоні троянди, а кілька, ймовірно, пакистанців із вибіленим волоссям займаються татуюванням. Досить химерне видовище — темнолиці блондини розмальовують білі кінцівки.

А на площі Сан-Марко головний бізнес роблять голуби і продавці корма для них. Голуби безкарністю подібні до священних корів у Індії. Їм можна лазити й паскудити де завгодно. Вони позують з туристами, які їх годують, а корм треба звідкись узяти. Тут як тут стоять із яткою поважна опасиста пані або бувалого вигляду мужичок у темних окулярах і продають насіння — по 2000 лір (трохи більше ніж один євро — 55) за пакетик. З метою реклами такий добродійник інколи робить чарівний рух порожньою рукою і вмить виявляється буквально обгорнутим хмарою голубів. Туристи мліють і віддають 2000, аби їх теж обкутали і обкакали. Безпрограшний варіант.

До тварин ставлення не просто любовне, а шанобливе. Одного разу, проходячи повз крихітну кав’ярню, побачив на її порозі дуже смішного собаку. Пес, явно дворянського-дворового походження, віддавався вечірній меланхолії. На його шиї була акуратно пов’язана блакитна хустинка. У вітрині виднівся великий почесний фотопортрет вухатого в рамі з написом, з якого слідувало, що пса звуть Чіко і що він є справжнім господарем закладу. Горобці ще більш нелякані, аніж голуби, запросто підлітають до столиків у кафе і, якщо їм простягнути крихту сиру, перетворюються на колібрі. А в фонтані перед вулицею Гарібальді — резервація дзеркальних коропів та черепах. Стереже їх кам’яний лев — найулюбленіший венеціанський звір.

55: Згодом бачив на вулицях котів. Не безхатьків — цілком домашніх. Вони неквапно йдуть уздовж тротуару, подзвякуючи дзвіночками на шиях, охоче дають себе погладити й потім чимчикують далі. Не відчувають жодної загрози. Від імені котів українських — заздрю.

37: Кожна церква у Венеції — особливий, окремий світ. Там краще опинитися випадково, непроханим гостем. Найкраще вдати, нібито шукаєш кав’ярню, зробити кілька ненавмисних поворотів — і ось ти вже у храмі, свого часу розписаному Тінторетто. Але місце, куди треба відразу йти з візитом ввічливості — собор Сан-Марко. Він дивний, неправильний. Зовні, на вигляд, викінчена мечеть. Усередині, на золотих мозаїках — потойбічні сюжети, яких не може бути в інших церквах: Христа спокушає бурий диявол (три Христа, три дияволи), Христос ступає по темно-брунатному Петру, який корчиться серед розсипаних ключиків, Христа б’ють списом.

Промінь, що прострілює по колу через вікна в куполі.

Мозаїковий носоріг на підлозі.

Лев із книжкою на місці одного з євангелістів.

Повна протилежність — церква Джованні Паоло, масивне бароко. Величезний зал заставлено мармуровими пам’ятниками та усипальницями, біля кожної стіни мощі святих, могили. Важко позбутися відчуття, що ти опинився у величезному склепі, заповненому жалобною святістю.

Навскидь — небаченої краси, біломармурова церква Святих Чудес. Усередині на стелі — розпис олією. Дівчата в білому розучують хорал Діві Марії. А при вході на мармуровій же колоні — різьблений орнамент: усміхнена венеціанська машкара, яку тримають два фавни з цапиними ногами, що спираються на напівоголений жіночий торс. У християнському, нагадаю, святилищі.

Так само випадково вдалося виявити місцеве відділення Італійської компартії. В стіні будинку розкішна ікона Ісуса з квітами й лампадкою, і поряд червоний прапор із серпом та молотом, а під кумачовою табличкою — непримітні двері. За дверима — партійна крамниця, вона ж книгарня і кафе. Впадає в очі величезне полотнище з портретом Че Гевари. Приємно, що немає й близько ніякого фанатизму. Привітні парубки відразу ж переймають гостя, пояснюючи, що до чого.

Наступного разу обов’язково затримаюся в них довше.

55: Наступного разу не було.

37: Гондоли — місцеві «матрьошки», і коштують, як будь-який кіч, дорого — близько ста доларів за поїздку. Тому на них катаються здебільшого заможні американці та добре організовані азіати. Дивитися на все доводиться, задерши голову догори. Дехто для повного задоволення замовляє ще й куплетиста з акомпанементом. І ось пливе чорний загострений калач каналом, несе в своєму череві гучного баяніста, кілька пасажирів, а перед ними стоїть дядько з кардинально розширеною фізіономією і дере пропиту горлянку.

55: Ні, ну щось в цьому є.

37: Венеціанську швидку допомогу не сплутати ні з чим. Мчить такий собі катерок, блимає сиренами з оранжевою смужкою, і всі розуміють, що це. Венеціанські поліцейські також пересуваються спеціальними плавзасобами. Палиці в них білі, в тон сорочкам.

55: У перші приїзди я ніяк не міг зрозуміти, що це за транспаранти по всьому місту — як правило, написані вручну, на простирадлах, великими чорними літерами STOP MOTONDOSO. Спочатку думав, що це якийсь негідник на прізвище Мотондозо, який дуже дошкуляє Венеції і тому його треба зупинити.

Я майже не помилився. Motondoso — це не людина. Це моторизація. Десятки суден з моторами щодня створюють хвилі, які нищать місто. Не кажучи вже про забруднення. Але альтернативи немає: всім треба кудись плисти, причому швидко й більш-менш дешево.

Плисти.

Якщо прокинутись одного туманного світанку й визирнути у вікно, то здасться, що готель пустився в дрейф, поки ти спав. Лише за кілька секунд запаморочення втямлюєш, що пливе не готель, а круїзний корабель, зі своїми ілюмінаторами в кілька поверхів схожий на будинок, який рухається по каналу і повністю перекриває вид.

37: Машинально звертаю в перший-ліпший провулок. Він закінчується каналом, через який перекинутий крутий місток, що, у свою чергу, впирається просто в гінкі грати, які закривають вхід до внутрішнього подвір’я будинку на іншому боці каналу. На поверсі над гратами — відчинені вікна, чутно, як у кімнатах заливаються канарки. Раптом неподалік у невидимому соборі починають потужно бити дзвони. Важкий залізний звук переплітається зі співом канарок. Під моїми ногами в зеленкуватій воді, під днище тут-таки причаленому човну пропливає спочатку величезна соснова шишка (звідки?), за нею — витончений різьблений листок, потім, одна за одною — червоні пелюстки. Зачаровано дивлюся і думаю: навіть сміття тут красиве...

55: Перший мій приїзд — пізньої весни — вийшов тривожним, метушливим. А ось у другий, осінній, нарешті все склалося, і навіть вічний депресивний смуток, що тінню лежав на всьому довкола мене, відступив. Я вештався по найвужчих вуличках, розкинувши руки так, щоб торкатися пальцями обох стін водночас, і сміявся від щастя. Я обіймав усе місто в цю мить.

37: Сутінки, трамвай, Гранд-канал. Раптом біля самої води перед якимось будинком рівною вервечкою спалахують пурпурні вогники, старовинні каганці. Дивлюся у вікна цього палацу і бачу, що на всіх поверхах, у люстрах та величезних канделябрах горять справжні свічки. Жодного натяку на електрику. І видно, як слуга зі свічкою на довгій тичці запалює люстри одну за одною.

Вогонь Венеції, він усе ще є в ній.

55: Що ж тебе так, Десятериче, весь час на пафос збивало. Вогонь Венеції. Важкодоступні істини.

Запалений ти мій.

37: Цей клубок бруківки, заулків, каналів і мотузок для білизни розплутати неможливо. Здається, жодна вулиця не має назви, просто на будинку викарбовано скромний номер — «2024», наприклад, і все. Скільки не витріщайся спочатку в план із назвами, а потім на стінку — жодної додаткової інформації там не знайдеш, хоч трісни. І тому цими вуличками та мостами не ходять, а саме блукають, немовби загубившись від кохання.

55: Якщо йти по Венеції зовсім, зовсім пізно, коли вже немає ані людей, ані торгівлі, то лишається тільки каміння, жовте світло ліхтарів і провалля каналів, у яких плещеться чорна, мов беззоряна ніч, вода. Тишу порушують лише твої кроки й цей плескіт, і певної миті ти розумієш, що ти тут узагалі сам-один, і що довкола — величезні декорації, а тобі треба грати, ти тут протагоніст, але, наче той персонаж зі «Скромної чарівності буржуазії», не знаєш тексту.

Венеція — не музей. Це театр.

Але навіть якщо ти це зрозумієш, свої репліки усе одно не згадаєш.

І тому одного разу більше не схочеш сюди повертатися.

37: Останній вечір, останнє видіння з вікна поїзда, що йде з Венеції в Мілан, до аеропорту — гірський хребет на заході зібрався в силует лежачої дівчини, з ледь кирпатим носом, у високому уборі. Від цього виду чомусь, недоречно, щипле під повіками.

37, 55: А потім ця земля стрімко пішла донизу.

Та мої очі залишилися сухими.