Дві години в серці Європи

МЗС України направить до посольства Бельгії ноту за дводенні візи журналістам. Як повідомили «Дню» в Міністерстві закордонних справ, ідеться про відповідь щодо випадку, який стався минулого тижня в рамках прес-туру українських журналістів до Європарламенту в Брюссель. Мовляв, журналісти почали скаржитися на те, що консульський відділ Бельгії відкрив візи для української преси лише на два дні прес-туру, не залишивши ніякого коридору. Не кажучи про те, що він відхилив прохання  редакцій ЗМІ відкрити мультишенген, — у зв’язку з частими відрядженнями цих журналістів за кордон,  мета —  висвітлення теми підписання Угоди про асоціацію між Україною та ЄС.

Дізнавшись про цей випадок, МЗС звернулося до журналістів, щоб вони надали копії відповідної сторінки паспорта,  сказав «Дню» директор Департаменту інформаційної політики зовнішньополітичного відомства Євген Перебийніс. За його словами, в понеділок були отримані ці копії, й учора МЗС направило ноту протесту в посольство Бельгії. «Нота — це наш основний засіб реагування на подібні випадки. Ми очікуємо від них пояснення, бо вважаємо це порушенням статті 5 Угоди про спрощення оформлення віз між Україною та ЄС. Ми дали відповідні доручення Посольству України в Бельгії та Представництву України в ЄС провести відповідну роботу», — наголосив Пере6ийніс. Тим часом у посольстві Бельгії відмовилися дати коментар з цього приводу, зазначивши, що такою є політика цього дипломатичного представництва.

«День» був у складі того журналістського пулу з близько півсотні журналістів, про який ідеться. Щоправда, до нас консульство Бельгії було не таке «прискіпливе», як до колег.

Утім, зазначу, що більшість із колег  тим прес-туром справді залишилася незадоволеною. По-перше, віза — скупо на два дні, а по-друге, багато проколів — на совісті організаторів. Зокрема відсутність доступу до мережі Інтернет у залі роботи конференції, яку нас запросили висвітлювати, навряд чи можна зарахувати до маленького недоліку, зважаючи на те, що журналісти — це не школярі, яких привезли на екскурсію в Європарламент.

Але... Повертаючися до анонсованого в підзаголовку оптимального маршруту, підіб’ємо баланс, із чим я йшла на перше (сподіваюся — не останнє) побачення з Брюсселем: час початку маршруту — 22.30. Місце старту — «марокканський квартал» (так ми, журналісти, назвали місце, де був розташований наш готель, з огляду на концентрацію арабських закладів: кальян-барів, ресторанчиків поруч із нашим готелем). Звідти до місця, де на нас чекала російськомовна екскурсовод, — шість зупинок на метро.

До слова, метро в Брюсселі — система громадського транспорту — працює до півночі, але є «особливі» дні, коли його роботу продовжують до 01.00.  Власне нам, як сказала екскурсовод, пощастило — день чи, коректніше сказати, — «ніч» нашого знайомства з Брюсселем була якраз тою,  особливою:  метрополітен працював на одну годину довше. До речі, ціна проїзду в один бік     — 1,4 євро. Можна придбати квиточок на п’ять поїздок або п’ять пасажирів. Він коштуватиме 6,5      євро. І той і інший  придбати можна у... водія потяга метро. Штраф за проїзд без квитка — 55 євро плюс оплата проїзду (1,40 євро)...

Зізнаюся чесно, ми, 18 журналістів і три держслужбовця, проїхали ті шість станцій без квитків. Не навмисно. Ми просто так і не розібралися на пустій станції метро, де та як ми можемо оплатити проїзд. Це вже зараз, готуючи цей матеріал, я зробила магічний ритуал пошуку в «Гулі», тож тепер знаю, що чесні й порядні туристи повинні купувати квиточки у водія брюссельських метро. Тож, підбиваючи баланс, завинили ми перед брюссельським муніципальним бюджетом на 27,4 євро. Бо назад ми добиралися на своїх двох. Як виявилося, від основної площі Брюсселя, де закінчувалася наша екскурсія, до місця нашої ночівлі було не більше 15 хвилин пішого ходу.

А тепер про сам маршрут...

Зустрілися ми з екскурсоводом на авеню Луїзи (станція метро «Луїзи»), головній торговій площі. Сьогодні її називають Оптимальний шлях. По-перше ергономічний: рухаєшся зверху-вниз, а по друге,  траєкторія руху така, що можна побачити максимум визначних місць серця Європи.

ДАВНІЙ СИМВОЛ ДАВНЬОГО БРЮССЕЛЯ — MANNEKEN PIS

Перша зупинка — площа Луїзи, названа на честь старшої доньки другого монарха Бельгії — Леопольда ІІ. Це — шопінг-центр класу люкс: починаючи з бутіка Тіффані, вздовж бульвару Ватерлоо розташувалися світові бренди. Усі найпрестижніші магазини й торгові центри розташовано саме тут, а ще— й дорогі готелі, ресторани, нерухомість. Якщо в Брюсселі кажуть «Луїза» — це означає дуже й дуже дорого.

Друга зупинка — Палац правосуддя. Цю  слоноподібну будівлю (загальна площа  52 464 кв. метри,  площа внутрішніх приміщень — 26 006 кв. метрів.  Для порівняння: внутрішня площа собору Святого Петра в Римі становить 22 000 кв. метри) в еклектичному стилі було збудовано за часів правління Леопольда ІІ. Раніше на цьому місці була шибениця. Потім — сади маркіза Мірода. У другій половині XIX століття держава викупила територію. І зараз тут — діючий державний суд Брюсселя. У цьому приміщенні  350 залів судових засідань (треба зазначити, що в Брюсселі проживає 1,2 мільйона осіб), а також — вісім бібліотек, колегія адвокатів, касаційне бюро, дві канцелярії, архіви...

Ця будівля уособлює одну визначальну рису брюссельців — вони страшенні «буквоїди». Дві треті архіву в Палаці правосуддя Брюсселя становлять судові акти часів Середньовіччя (датовані XIII століттям): до кого і які тортури застосовували, в точності до зазначення кількості хвилин тривалості тортури, ударів батогом, ваги вантажу, який чіпляли до ніг засудженого, якого саджали на спеціального козла, тощо...

Поряд з Палацом правосуддя — барельєф канадцям — героям, які загинули в Першій світовій, а також — героям-піхотинцям, які загинули у двох світових війнах. Бельгія була втягнута в усі збройні конфлікти XX століття. 1942 року кожен десятий брюсселець сидів у тюрмі за відмову служити в нацистській армії.

Третя зупинка — Центральна брюссельська синагога. У Бельгії — найстаріша і найчисленніша єврейська громада в Європі. Щоправда, розташована вона не в Брюсселі, а в Антверпені. У столиці Бельгії вона не надто численна.

ФАКТИЧНО УСІМ АРХІТЕКТУРНИМ СПАДКОМ БЕЛЬГІЯ ЗАВДЯЧУЄ МОНАРХУ ЛЕОПОЛЬДУ ІІ. ВІН БУВ «КОЛОНІЗАТОРОМ» І РОЗБУДОВУВАВ БРЮССЕЛЬ ЗА ГРОШІ КОНГО. ЗОЛОТО, АЛМАЗИ, КАУЧУК І ВСІ ВИДИ ЗАЛІЗНОЇ РУДИ КОНГО ДОЗВОЛИЛИ БЕЛЬГІЇ СТАТИ ШОСТОЮ КРАЇНОЮ СЕРЕД РОЗВИНЕНИХ КАПІТАЛІСТИЧНИХ КРАЇН

На теренах Бельгії єврейська громада уторилась як результат переміщень євреїв із Португалії та Іспанії, які втікали від інквізиції. Бізнес, яким євреї займаються в Антверпені, — це переробка алмазів. Найвідоміша у світі технологія огранки алмазів — «антверпенська троянда». Місто забезпечує 80% усього світового обсягу обробки алмазів. Там — дві біржі De Beers, працює 360 гранувальників. Під кутом зору способу життя євреїв це найоптимальніший бізнес — це те, що можна просто покласти до кишені й податися у світ.

До четвертої зупинки ми проходимо по району Саблон. Це місце з найбільшою концентрацією крамничок антикваріату. Тут можна купити що завгодно — від антикварних меблів і до фамільних коштовностей.

Четверта зупинка — будинок «Тур і Таксі». Знамениті назви — насправді це прізвища, як нам розповіла екскурсовод. За її словами, сім’я Тур працювала особистими листоношами імператора Карла П’ятого, якого називають прадідом Євросоюзу. Під його правлінням перебували Нідерланди, Іспанія, Італія, Іспанія, провінція Нью-Голанд з містом Нью-Амстердам... Так-от, для того щоб правити такою величезною державою, йому потрібна була добра комунікація. І тоді сім’я Тур придумала пошту, а — таксі — спосіб її доставки...

Але насправді, перевіривши цю інформацію, маю зауважити, що це не більше ніж «легенда для туристів». Адже будинок, про який ідеться — це будинок сімейства Тур-і-Тассі, які 1517 року замовила унікальні гобелени, чим увічнили легенду, що заманювала численних паломників до церкви Нотр-Дам-дю-Саблон (про неї — далі).

П’ята зупинка — Нотр-Дам-дю-Саблон — церква «Богоматері на пісках» — це перший храм на піщаному пагорбі. Його збудувала гільдія арбалетників. За легендою, Діва Марія з’явилася молодій дівчині з Антверпена і попросила перевезти її статую до Брюсселя. Дівчина на човні по Сені привезла статую Діви Марії в Брюссель і передала її до каплиці арбалетників. Дуже швидко храм став місцем паломництва. На початку XV століття каплицю почали розширювати, але через нестачу коштів будівельні роботи було завершено тільки в 1550-х роках. А 1565 року статую Діви було знищено, тож до наших днів збереглися лише два кам’яних зображення дівчини. Інтер’єр церкви доволі простий, але вирізняється ідеальними пропорціями. Велику кафедру було створено 1697 року, молитовні сполучені одна з іншою. Храм оздоблено 11 вітражними вікнами заввишки 14 метрів. Освітлена ізсередини церква вночі виблискує і нагадує маяк, що є дороговказом у негоду...

Шоста зупинка — місце, на якому був розташований перший у Брюсселі герцогський замок. Це була величезна розкішна будівля, яка займала за теперішніми брюссельськими мірками два квартали. Білого чи сірого кольорів на фасаді замку не було зовсім — натомість червоне, золото, бронза... Однак, на жаль, цей палац згорів 1726 року за одну ніч: повар варив яблучний джем. І 1776 року на місці цього замку побудували церкву Сент-Жак — церкву святого Якова.

Сьома зупинка — емблема старого Брюсселя — бронзовий фонтан Manneken Pis — «Пісяючий хлопчик» — старий символ старого Брюсселя. Його зробив конструктор Hieronymus Duquesnoy 1619 року на замовлення міської адміністрації. Ще Бельгії не було, (як незалежна держава вона постала 1830 року), а хлопчик уже був. Тож незабаром 2019 року цьому фонтану мине 400 років.

Спочатку «хлопчик» був кам’яний, але скульптуру кілька разів викрадали. 1817 року скульптуру «Пісяючого хлопчика» розбили, і на її місці поставили ту, яку ми можемо побачити сьогодні. «Пісяючий хлопчик» невеликий — 58 сантиметрів. Фонтан розташований фактично поряд із центральною площею Брюсселя Grand Place на тихій вуличці. Із самого початку його було сплановано як фонтан для пиття. Зараз він належить до системи загального водогону.

Жителі Брюсселя обожнюють власний знак, у місті є музей, в якому зберігається понад 700 костюмів для «Пісяючого хлопчика». Як відомо, перший костюм для «Пісяючого хлопчика» надіслав 1698 року курфюрст Баварський, а 50 років по тому французький король Людовік XV подарував йому вбрання із золотої парчі. Навіть є особливий працівник, чия посада існує 30 років, — він одягає його і дивиться за його костюмчиками.

Чотири рази на рік «Хлопчик» пісяє пивом або вином. Таку розвагу придумали для городян і туристів, щоб ті могли повеселитись під час свята. А 4 червня 2005 року замість води із цього фонтану лився справжній бельгійський сидр. Так бельгійські уболівальники футбольної команди Sporting Gijon відзначали сторіччя свого улюбленого футбольного клубу.

Крім хлопчика, у Брюсселі є ще «дівчинка, яка пісяє» і «собака, яка пісяє». Дівчинка була відповіддю феміністок на ажіотаж довкола хлопчика.

А ще наостанок...

Як і всі країни, які мали колонії, Бельгія теж сьогодні несе спокуту. Сотні й тисячі приїжджих із франкомовних арабських країн мешкають нині в Брюсселі. Відтак туристам радять бути обережними. Про грабежі та збройні напади не йдеться. Просто в Брюселлі, а надто в людних його частинах, як-то уподобаних туристами Центральній площі, біля «Пісяючого хлопчика» й в інших визначних місцях, можна зустріти людей зі «спритними руками». Тому краще пильнувати цінні речі, особливо фотоапарат, відеокамеру, гаманець, телефон... Місцева поліція зазвичай привітна. У відділку вам посміхнуться, вислухають, можуть навіть запропонувати чаю, але з такою ж посмішкою повідомлять, що надії на те, що вам повернуть втрачену річ, дуже й дуже мало. У чому власне менше півроку тому переконався веб-редактор «Дня».