Iталія-писанка
Груднева Італія 2010 року зустріла нас із дружиною погожою венеціанською ніччю, хоч десь за Альпами вирувала зима. Літак приземлився в Тревізо — одному з численних супутників цього казкового міста. Далі була кількагодинна поїздка через Апенніни — від Адріатичного моря до Тірренського, через десятки гірських тунелів, суперовими автошляхами, які й нам теж обіцяють незабаром: до Євро-2012. Із цікавістю спостерігаю дивину: в’їзд і виїзд із платного автобану. Десь зупиняємося, щоб підзаправитись. Пальне, до слова, тут дорожче, ніж у нас. Уперше п’ємо справжню італійську каву, густу, смачну й на денці. Привертає увагу, що серед пропонованих після дванадцятої ночі товарів, переважно їстівних та вжиткових, — книжка Умберто Еко, котрий, без сумніву, «охопив усі надбання цивілізації», включно з ось такими автозаправками.
За кермом — братів знайомий, Петрович, один із багатьох українців (а вони в Італії, на думку співрозмовників, становлять мало не третину її етнічного складу). Колишній журналіст, котрий десять років тому приїхав сюди з Тернопільщини на кілька місяців, аби заробити на ремонт квартири, та так і лишився, працюючи на різних роботах. Здається, земляки тут не лише швидко звикають до всього хорошого й цивілізованого, а й душею відчувають, що оте колишнє сміття, висипані до лісопосадок лантухи з будівельними відходами, кинуті під ноги целофанові пакети і пластикові пляшки, бруд у стосунках та спілкуванні — вже не їхнє життя, вони — вищі від усього того. Балакучий і веселий Петрович пригадував, як удома починав на радіо. Мимоволі зробив для мене справжнє відкриття. Виявляється, в цій країні функціонує повноцінний український телевізійний канал! Окремою частиною розмови стали невеселі роздуми щодо необхідності обкладання таких, як вони, ще й українськими податками. Мовляв, надсилаємо рідним валюту, інвестуємо українську державу, платимо податки тут, то ще й...
Близько другої ночі в’їжджаємо до незвичного для нашого ока — колись одного з головних міст етрусків — Гроссето. Петрович бажає нам тут погостювати як слід: з його різнофункціонального потужного «Мерса» пересідаємо на суто пасажирський «Опель» брата. Проїхавши ще кілька кілометрів, опиняємось за містом поблизу будинку на пагорбі, де він квартирує. Центральна Італія зустріла радісним гавкотом і вилянням хвостів Діка й Рекса (прізвиська собак, вихованих із цуценят уже в Італії, брат переніс ще з часів сільського вчителювання на Дніпропетровщині як згадку про тодішніх чотириногих друзів).
ЗА ТУМАНОМ... МОНТЕ-КРІСТО
Нинішня братова праця у фізично нелегкій галузі виноградного господарства та виноробства — не за фахом, що його дав Запорізький університет, і не за покликанням — творити (малювати, витесувати з каменю різні фігурки, писати вірші, співати). І все ж, вона набагато краща, ніж поверховий сон на холодних мармурових лавах чи на незручних ліжках для кількох людей у затхлих комірчинах; усі попередні випадкові заробітки прибиральником, будівельником, рятівником на пляжі тощо. На теплій цегельній підлозі біля його ліжка помічаю українське видання Геродота. Брат завжди багато читав. Не дивно, що коли наступного після приїзду дня повіз знайомити нас із прекрасним містечком Кастальйоне-делла-Пеская, то з найвищої точки давньої цитадельної споруди показував ледь помітні крізь туман, що стелився над Тірренським морем, обриси островів Монте-Крісто та Ельби. Адже той, що розташований у південному напрямку, відвідував Александр Дюма. А на північніший 1814 році було заслано французького імператора Наполеона І Бонапарта. Монте-Крісто прославився завдяки літературному генієві, котрий досі змушує авантюристів шукати біля його берегів скарби, а Ельба — завдяки історичним обставинам.
РИМСЬКИМИ СТЕЖКАМИ БРАТА
П’ятого грудня одна з найвідоміших загальнолюдських істин про те, що всі дороги ведуть до Рима, і для нас стала реальністю. Завдяки тамтешній ранковій «електричці» з Гроссето. Поки виходили на станції Сан-П’єтро, названої так від близькості найбільшого в християнському світі собору Святого Петра, згадував братові розповіді про його перші пошуки роботи, подекуди з пригодами, не менш вражаючими, ніж у Джека Лондона. Блукання попередніх років перетворили брата на справжнього знавця вічного міста та його околиць. Він усе поспішав показати хоча б дещицю того, що вже бачив сам, а ми — лише з книжок. Ось ми в довжелезній черзі до згаданого собору. Споглядаємо казкових швейцарських гвардійців. Стоїмо, вражені величчю і красою, створеною генієм Рафаеля, Мікеланджело та інших митців від Бога. Скажу відверто, що незнання італійської мови нас дещо пригнічувало, тому в душі аплодували лінгвістичним здібностям брата. Втім, якби й виникла нагода покаятися в такому гріхові, то в соборі Святого Петра спеціально виділено місце, де з успіхом можна зробити це рідною українською. Коли ступили на міст святого Ангела, тимчасово виглянуло сонечко і найбільша на Апеннінах річка Тибр постала в усій красі й нестримній величі каламутних вод, які напередодні наробили чимало шкоди, поперекидавши якісь прибережні кав’ярні тощо. Опинившись під склепінням Пантеону, який віддав виталище всіх богів Стародавнього Риму одному, християнському, милувалися дивом природного освітлення величної будівлі. У воду фонтану Треві, де цього дня, як і зазвичай, було дуже людно, кинули монетки, щоб колись знову обов’язково повернутися до культурного центру світу. Славнозвісними сходами, що прикрашають площу Іспанії, не піднімалися, а, навпаки, спускалися донизу, спостерігаючи за велелюдними римськими вулицями.
Кав’ярня, де буцімто бував Микола Гоголь, зустріла належним чином: цифровий фотоапарат видав якісь непевні розмазані обриси, а прохід до заповітного місця з меморіальною табличкою з невідомих причин тимчасово перекрили. Містика, та й годі! Хоч би як там називали меморіальний комплекс Олтар Вітчизни, збудований на честь об’єднання Італії, гострі на язик та пересичені баченими архітектурними шедеврами особи — «друкарською машинкою» чи «весільним пирогом», — але побачене на площі Венеції, особливо коли не знаєш, що чекає на тебе за рогом чергового будинку, справляє сильне враження.
Попри затягнуте хмарами небо, холодні мармурові лави поблизу Колізею, здавалося, досі зберігають тепло колись нелегального братового тіла. Натішившись видами амфітеатру та символами військових звитяг тодішніх володарів імперії — тріумфальними арками поблизу нього, — почали обговорювати подальший маршрут. Принагідно розповів брату зміст баченого колись милого фільму про римських котів, які великою колонією оселилися серед якихось давніх руїн у самісінькому центрі міста. І ніби в пошуках підтвердження даного факту, опинилися в якомусь скверику дещо вище Колізею. Дивно, але й там, з-під високих італійських сосен та екзотичних пальм, через металевий тин, що оберігав спокій муркітливих зграй разом з історичними пам’ятками, побачили чоловіків і жінок, від яких долинали уривки українських фраз. «Вони чекають на можливу звістку про роботу», — пояснив брат.
ФІАЛКОВА ФЕРЕНЦА
Нам таки пощастило з погодою. Хмарність не розродилася справжнім дощем ані в столичному Римі, ані згодом у скарбниці творінь епохи Відродження Флоренції, куди відправилися автобусом.
Утім, Ференца, як самі італійці називають столицю Тоскани, відразу зустріла неприємним сюрпризом. З дитинства омріяна галерея Уффіці (Уффічі), білети до якої брат завбачливо купив за кілька тижнів до нашого приїзду... страйкувала. Тому уявлення про живопис Леонардо да Вінчі, Рафаеля, Мікеланджело та їхнього натхненника Джотто залишилося суто альбомним. А ще не могли познайомитися з виставкою улюбленого Караваджо, картини якого саме сюди звезли з усієї Італії! Надивившись на відверте розчарування любителів прекрасного різних народів і рас (особливо багато в місті китайців) поблизу центрального входу до сховища культурних цінностей, українська душа трішки прийшла до тями (не тільки ж нас спіткала неприємність!). Ми подалися в бік мутної багатоводної Арно.
Зрозуміло, перш за все зазирнули на найстаріший — 1345 року — Понте Веккьо, завдяки якому правителі Флоренції, зокрема всесильні Медичі, колись непомітно для небажаних очей переходили з одного берега Арно на інший: із палаццо Пітті до палаццо Веккьо й назад. Так званий «коридор Вазарі» став можливим завдяки різнокольоровим будинкам обабіч мосту. Тепер тут ваблять блиском коштовностей ювелірні лавки та майстерні. Справді, «золотий міст»! Якимись, навіть найвишуканішими словами розповісти про вулиці стародавньої Флоренції навряд чи можливо. А вже про враження від панорами цього фіалкового міста — й поготів! Стоячи на оглядовому майданчику поблизу мідної копії статуї Давида Мікеланджело, дивувалися генію тих зодчих, які звели купол казкової Санта-Марія-делла-Фьоре. Зрозуміло, й без цього величного на вигляд і просто величезного собору місто залишалося б привабливим, та хіба настільки! Поглянувши здалеку на малахіт садів Боболі (зразок садово-паркового мистецтва ХVІ століття, знову-таки, пов’язаного зі славою родини Медичі) та коричневу змійку давніх фортечних мурів, спустилися цього разу вже до мармурової копії Давида (в Італії чимало справжніх культурних цінностей зберігаються в закритих приміщеннях, а для атмосферних випробовувань віддано копії), на площу Синьйорії. Галерея Уффіци тут, до певної міри, повернула нам свій боржок, давши змогу насолодитися виставленою нею під арковою спорудою для зборів Флорентійської республіки зразка ХVІ століття — Лоджією дей Ланці — експозицією скульптурних творів. Колись природні мармурові брили назавжди ожили після того як Бенвенуто Челліні, Джамболонья та менш відомі майстри відсікли від них зайве і втілили в образи міфічних «Персея з головою Медузи», «Геркулеса й кентавра», «Викрадення сабінянок», «Менелая з тілом Патрокла».
«Ти тільки поглянь, — зауважила дружина, — хіба можна в камені так передати найніжніші складки тканини? Чи душевні муки ось цього обличчя?». Годинник на дзвіниці палаццо Веккьо показував о пів на чотирнадцяту, коли вирушили до Санта-Марії-дель-Фьоре. Цікаво, який би вигляд мав цей шедевр зодчества і збудовані поряд кампанелла (дзвіниця) Джотто з її монументальністю та готичною трепетністю та бапсистерій (хрестильня) Сан-Джованні з його, за висловом Мікеланджело, «райськими вратами», коли б витягти їх із мереживної тісняви вузеньких вуличок і поставити десь осторонь? (Певно, що такі речі підвладні сьогоднішній комп’ютерній графіці). І все ж, навіть фрагменти флорентійських шедеврів, доступні людському зору чи оптиці фотоапарата, з властивою їм величчю, красою мармурового рожево-біло-зеленого кольорів облицювання, нескінченними скульптурними зображеннями біблейських та євангельських мотивів, справляють незабутнє враження. І це без нав’язливої нудної агітації щодо необхідності любові до прекрасного чи прискіпливого історико-мистецького аналізу! Дізналися, що Санта-Марія-дель-Фьоре будувалася не лише як культова споруда й архітектурна окраса Ференци, а й як величезний критий майдан, де при нагоді могло вміститися мало не все населення міста (понад тридцять тисяч осіб). Тут проповідував легендарний Савонарола, жорстокий диктатор Флоренції та релігійний фанатик, який протистояв «епікурейсько-язичницькому гуманізмові Лоренцо Медичі». Чи не з того часу італійські жінки, принаймні ті, яких довелося бачити, носять доволі скромне вбрання й не переобтяжують себе різними прикрасами? (Щоправда, цього не скажеш про сильну стать, особливо представників молодого покоління, з їхніми вишуканими стрижками, оригінально вибритими обличчями й артистично накрученими шарфами довкола шиї).
Можна було б довго зітхати з приводу тих куточків «славної Флоренції, кращого міста всієї Італії» (Джованні Бокаччо), де не побували. Наприклад, у базиліці Санта-Кроче (бере початок від засновника відомого християнського ордену Франциска Ассізького), в якій знайшли вічний спочинок Галілео Галілей, Ніколо Макіавеллі, Мікеланджело Буонаротті... А ще ж саме у Флоренції беруть початок творчі витоки Данте й Петрарки. Саме тут Карло Коллоді створив улюблений дитячий образ Піноккіо, який завдяки перу Олексія Толстого став відомим на пострадянському просторі як Буратіно. Симпатичних дерев’яних Піноккіо бачили в продажу не тільки на вулицях Флоренції. Чи не завдяки пригодам цього літературного героя тосканські краєвиди й людські характери ще з дитинства химерним чином поселилися в українській душі? Хочете вірте, а хочете ні, але я до подробиць пам’ятаю той весняний день, коли за селом під шовковицею вчителька читала цю італійську казку.
...Уже надвечір вдалося сфотографуватися під стінами архітектурного комплексу Санта-Марія Новелла, зокрема в фантастичному за красою монастирському дворі романського стилю. Через вулицю — однойменний вокзал. Прямуючи туди, уявляли, як багато століть тому, рятуючись від чуми, герої «Декамерона» — семеро дівчат і троє хлопців — саме в цій церкві домовлялися про втечу з міста. Ми ж не втікали, а, навпаки, мріяли повернутися сюди ще колись. Хоча б заради не побачених шедеврів Уффіци! Тим часом повз вокзал і, зрозуміло, Санта-Марію Новеллу йшла студентська демонстрація. Як і в добу Боккаччо, молодим людям просто хочеться жити ще краще.
ДУША ІТАЛІЇ — ТОСКАНА
Поблизу високої гори, під якою піниться річка Альбегна, бачили просторий грот, у середині якого — скульптурне зображення Діви Марії. Місцина щедро обдарована різноманітними жіночими прикрасами, що повсюдно висять недоторканними. Ані душі поряд. За кілька метрів з-під каменю б’є чиста питна вода. Поблизу того джерела висока тендітна червона гвоздика, яку невідома рука бережно прикріпила до хворостини тоненьким перевеслом із сухої трави, щоб квітка не зламалася. Ось такий несподіваний символ.
Завдяки братовому легковику побували в кількох містечках однойменної та сусідніх провінцій округу Тоскана. Вони, ці справді ідеальні під кутом зору забудови та притягальної краси, населені пункти — Сканзано, Кана, Роккальбегна, Сатурнія — розташовані переважно не в долинах, а на верхівках пагорбів, що особливо милує око. По дорозі переконалися в тому, що хоч би скільки створювалося словесних, візуальних чи музичних образів цієї благословенної землі, все одно вичерпно передати її ненав’язливу пастельну принадність неможливо. Здавалося б, не сезон для туристів. Але саме ця пора радує поєднанням непоєднуваного. Виноград уже зібрано. На деревах із зеленим листям достигають помаранчеві апельсини. А зовсім поряд, уже на голих гілках висять потріскані гранатові плоди, неподалік жовтіє хурма. На суничному дереві справжнє диво: і квіти, й червоненькі намистинки ягід водночас. Цвітуть також інші дивовижні рослини, що створює враження барвистої казки. За кожним поворотом серпантину милувалися неймовірно колоритним рельєфом, місцевістю з мальовничими пейзажами — оливковими гаями з підстриженою поміж деревами світло-зеленою травою, виноградниками з червоним та жовтим листям, хрестоматійними отарами білих та чорних овечок, які подекуди переходили звивисті гірські дороги, сучасними стрункими вітряками на гірській гряді, через яку проглядалося Тірренське море, ніби підняте вгору; рудуватими будиночками з відтінками такого ж кольору черепицею, казковими поодинокими замками та якимись старовинними садибами в золоті листяних дерев. Ходиш вузенькими покрученими вуличками, піднімаєшся вгору кам’яними сходами, а від старовинних віконниць на тебе неприховано поглядають Стародавній Рим, середньовіччя і Ренесанс. Коли вибираєшся на найвищий майданчик міста й у захваті оглядаєш довколишні простори, ловиш себе на думці: ось, мовляв, скільки вже поколінь робили те саме, а довколишній божественний пейзаж не тільки суттєво не змінився, а, можливо, став ще кращим, завдяки доречному втручанню людських рук. Цей край закономірно вважається душею Італії. Звідси розлилася по Апеннінах сучасна італійська мова, походять найвидатніші майстри красного слова. Тут народилися й творили неперевершені генії живопису і скульптури. Зберігають свою споконвічну принадливість найсмачніші та якісні страви й вина. Як сказав наш поет: «Красиве і корисне».
Атмосфера святості відчувається просто фізично. У Роккальбегні зайшли до безлюдної на той час церкви, яка збереглася, певно, ще від перших християн. У правому кутку височіло скульптурне зображення Ісуса Христа, а ліворуч — Діви Марії. Поряд — тоненькі свічечки. Вийшли назовні й, не змовляючись, поділилися сильними враженнями від глибокого почуття, яке відчули всередині. Дуже намолений храм.
Безумовно, Тоскана, насамперед, унікальна прекрасними людьми, рельєфом, флорою, фауною і збереженими тут ще від доби етрусків археологічними цінностями. До речі, від останніх тут і бальнеологічні курорти. Вдосталь покружлявши гірськими дорогами, добралися до старовинного містечка Сатурнія. Спустились донизу і купалися в «диких» (є ще й облагороджені) знаменитих термальних джерелах. Уже три тисячі років із шаленою швидкістю вони виплескують з-під землі цілющу й, що головне для такої пори року (передвечірнє повітря нижче десяти градусів за Цельсієм), теплу воду, яка, паруючи, спадає великими природними терасами: своєрідним каскадом водоспадів.
ВЕНЕЦІЯ ПОЧИНАЄТЬСЯ З САНТА-ЛЮЧІЇ
Доїхавши автобусом до Флоренції, пересіли на швидкісний поїзд. Прудкий, як думка. Без характерного гуркоту коліс. За вікном — Падуанська рівнина, яка приголомшує ландшафтом, що йде в порівняння хіба що з більярдним столом. Такого пейзажу — без найменших вибалків, а тим паче глибоких ярів — ніколи раніше не доводилося бачити. Переїхали найбільшу річку Італії По. Ось і кінцева станція Санта-Лючія та мажорний заключний акорд подорожі — Венеція. Виходиш із приміщення вокзалу і не можеш ступити зі сходів — попереду казка! Щоправда, прохолодніше, ніж у Тоскані, навіть паморозь. Зате яка подорож вузенькими вуличками без жодного тобі авто чи мотоцикла; мініатюрними місточками через картинні канали з численними строкатими гондолами; повз сотні привабливих архітектурних споруд на воді, крамничок з прикрасами, карнавальними масками, трикутними капелюхами... Нарешті, Сан-Марко. Кажуть цей, заворожливий неповторною візантійсько-романо-готичною красою собор колись називався іменем святого Теодора або, по-нашому, — Федора. Поряд височіє вишукана споруда місцевих правителів-дожів. Котрий же це з них у ХVІІ столітті посилав до Хмельницького дипломата Віміну, який залишив доброзичливі спогади про гетьмана й наш народ, не позбавлений почуття гумору? Коли венеціанець на прийомі у Богдана за чаркою оковитої почав вихвалятися своїм містом, де, мовляв, стільки будинків, що можна легко заблукати, то один із козаків заперечив, що нічого дивного тут немає і якщо він добряче вип’є, то навіть й у рідній хаті дверей не знайде. Там само, на площі святого Марка окремо стоїть на видноті височезна кампанела, яка знову збудила спогади про... далеку звідси сільську восьмирічку. Чи не диво? Нічого особливого: просто на згадану дзвіницю колись піднімався сам Галілео Галілей — часто згадуваний персонаж із підручників фізики та історії середніх віків, аби подивитися крізь оптику свого першого телескопа на місяць і зорі. Шкода, що зустріч із Венецією виявилася такою короткочасною.
ЗАМІСТЬ ПІСЛЯМОВИ
Несподівано ловлю себе на думці: подорож до Італії — як мандрівка в дитинство. Десь доводилося читати, як наш турист, опрацьовуючи італійсько-український розмовник, відкрив разючу істину: дуже багато іноземних слів були відомі йому ще змалечку. Казки, література, міфи, живопис, скульптура, зодчество, філософія, історія, точні науки, кінофільми, кулінарні рецепти... А в мене ж була ще й довгождана зустріч із молодшим братом, що відбулася через кілька років.
