Нерозгадані таємниці Маастрихта
Поїзд із Льєжа проїхав повз міст, на якому я помітив покажчик з написом «Pays-Bas» на синьому тлі в оточенні євросоюзівських зірочок. Це означало, що ми перетнули бельгійсько-голландський кордон. І в’їхали в Лімбург — південну область Нідерландів (щоправда, частина Лімбурга розташована й у Бельгії). До Маастрихта залишалося їхати кілька хвилин. «Меж сыром лимбургским живым и ананасом золотым», — ці слова з «Онєгіна» мимоволі спадають на думку при першій же згадці про цей край. Але яким він виявиться насправді? Від нетерпіння прискорено б’ється серце. Мені здається, що я заздалегідь уявляю собі Маастрихт в усіх подробицях. Це найпівденніше і найдавніше місто королівства — його заснували ще давні римляни в I столітті до н. е. Але насамперед треба не забувати про графік пересувань своїм маршрутом. Тому я ще раз перевіряю розклад поїздів до Брюсселя. Коли їздиш по «периметру» із зупинками в багатьох містах, не дай Боже щось переплутати чи спізнитися на поїзд! Вистачить того, що напередодні вранці в Люксембурзі я прибіг на вокзал на годину раніше відправлення свого поїзда. Добре ще, що раніше, а не пізніше... У мене в кишені — «відкритий» квиток на завтра до Брюсселя Центрального. Поїзди туди їздять щогодини. Відтак я зможу вирушити туди в будь-який зручний ранковий час.
Нарешті, вокзал позаду. Ключем до будь-яких відкриттів є щонайменше одна умова — тверде знання шляху до готелю, в якому ти маєш зупинитися. Саме в Маастрихті я про це щонайменшої гадки не мав. У рюкзаку в мене був лише клаптик паперу з роздрукованим з інтернету планом кварталу, в якому розташований готель. Але я вже не у величезному Мехіко (з якого полетів два тижні тому). Тут я явно не витрачу багато часу на пошуки розташованої в центрі, поки ще загадкової для мене вулиці ван Хасселткаде. Шукаю очима довідкову для туристів на вокзалі. Такі мають бути в усіх містах. Ага, ось вона. Серйозний пан в оточенні стопок буклетів. Я підходжу й незвичною для себе голландською запитую: «Здрастуйте. ви розмовляєте французькою?» Так дивно говорити мовою, яку ти непогано розумієш у письмовому вигляді та яку смертельно боїшся почути з чужих вуст. Я так і думав, інтонація моя виявилася неправильною. Довелося повторити. Він відповідає: «Трохи розмовляю». У нідерландській мові слово «трохи» дуже довге, воно виражається чотирма словами одразу. Гаразд, я починаю щебетати французькою, й ми швидко з’ясовуємо, що мій готель недалеко, в центрі, на березі річки Маас. Від вокзалу треба йти весь час прямо, потім пройти міст і далі повернути праворуч. Чудово, прямую вказаним шляхом. Поспішати нікуди, і я уважно вивчаю пам’ятник на привокзальній площі. Дивлюся на клумби поблизу і намагаюся зміркувати, наскільки ландшафтний дизайн буде тут нагадувати Валлонію.
Як ви вже зрозуміли або навіть знаєте, місто Маастрихт назване за ім’ям річки. Але в сусідній Бельгії й у Франції ця річка має назву Мез, у них це слово жіночого роду. Натомість Льєж у голландців і фламандців називається Лойк. Ось такі мовні хитрощі. У Бельгії дуже корисно знати паралельні назви великих міст — на всяк випадок. Хоч усі написи продубльовані двома мовами, не завадить пам’ятати, що Лойк — це Льєж, а, наприклад, Антверпен — це Анверс. Але Маастрихт — це, звісно, мономовне місто. Тут повсюдно звучить «голландська голландська», а не «фламандська голландська». Дивлюся на людей і жадібно вслуховуюся в музику мови. Що й казати, англійську тут знають усі поголовно. Але, мабуть, до завтра мені доведеться побути німим. Чомусь я відчуваю певну провину перед нідерландською мовою, яку так безсовісно недовчив ще десять років тому.
Іду вулицею, розглядаючи вітрини. Це ранок понеділка. Місто вже прокинулося й постає переді мною у своєму найбуденнішому, проте все ж таки прекрасному образі. Погожий літній ранок мало налаштовує на думки про роботу. Особливо коли ви наближаєтеся до гарної набережної Маасу. Втім, хіба може бути некрасивою набережна старого європейського міста? Ось і міст, яким у великій кількості раз у раз проїжджають велосипедисти будь-якої статі й віку. Велосипеди в Європі — це культ, епідемія та пристрасть, разом узяті. Наприкінці моста, над самою річкою «завис» кіоск із газетами й сувенірами. Тераси кав’ярень, розташованих на тому березі, вже заповнюються відвідувачами. Скільки романтики у витончених віконечках, куточках дахів, ящиках із квітами й в усьому іншому, що століттями дивиться вбік річки! Плавна, розмірена течія Маасу байдужа до того, що відбувається за цими віконечками. Всі деталі житлових будівель співмірні подіям у душах і розумах людей, які тут живуть. Вони такі самі теплі, з такими самими неповторними обличчями, так само виражають індивідуальну сутність своїх мешканців. А річка величаво відтіняє все це. Її завдання в іншому. Протікаючи по різних країнах, вона в потрібному місці зливається з водами Північного моря. Вона нічого не пам’ятає й не хоче знати. Стоячи на березі, можна нескінченно міркувати про цей дивний контраст. Що тут ще скажеш? У це чомусь хочеться вдумуватися, споглядаючи панораму протилежної набережної. Але це спостереження дуже складно висловити до кінця. Страшно навіть уявити, повз скільки життів, доль, пристрастей протекла ця річка. Але жителі Маастрихта все ж таки трохи намагаються приручити Маас. Між двома мостами в центрі збудовано дуже вузьку довгу пристань, що йде від одного моста до іншого. Це причал для численних катерів і яхт, таке своєрідне паркувальне місце для плавзасобів. До нього можна спуститися прямо з моста посередині ріки.
Відволікаючись на все це, я поступово помічаю, що пошуки готелю затяглися. Останній, у кого я запитав про його місцезнаходження, був поліцейський на мотоциклі. Виявилося, що я вже стою на потрібній вулиці. О’кей, поселяюся в готелі. Невеликий, дуже добротний готель у старому будинку майже на березі Маасу. Дорожнеча — дивовижна. Навіть у Лондоні, мабуть, можна знайти готелі подешевше. Ледь розташувавшись, вибігаю назовні — гуляти, фотографувати, вивчати все. Слід сказати, на мене чекала така кількість відкриттів, що сьогодні мені здається, що в Маастрихті я провів не два дні, а щонайменше тиждень.
Для мене символом Маастрихта назавжди стала сліпуче красива червона вежа собору Святого Яна. На ній є годинник із золотими стрілками — таке можна собі уявити лише в казках. Але крім цієї «візитівки» в місті є безліч інших романтичних і затишних куточків. Не кажучи вже про цілу енциклопедію пивного мистецтва, яку можна виявити в барах. Пересічний бар найчастіше пропонує відвідувачам триста й більше сортів цього напою. А ще в Маастрихті, як і в кожному зі старих європейських міст, можна знайти парк. Парки ці напрочуд різноликі. Жоден з них не повторює іншого, і в жодному з випадків ані задум парку, ані сама його «топологія» не збігаються. Десь є річка, десь — струмок, десь — пагорби. Десь основний акцент припадає на клумби й алейки, а десь — на вікові дерева.
Одного разу я навмання прогулювався Маастрихтом. І не вдаючись до допомоги карти, несподівано для себе натрапив на давні міські стіни XIV століття. Це довга споруда, почасти дугоподібна, не дуже висока. За фактурою їхня поверхня чимось нагадує кладку київських Золотих воріт до реставрації. Місцями там влаштувалася «стінна флора» — трави, квітки й паростки дерев. Я із захопленням ішов уздовж цих стін, сам не знаючи, куди потраплю через мить. За всіма ознаками я мав вийти на не надто примітну вулицю, яка згодом може вивести на околицю міста. Але насправді сталося не так. Раптом я побачив потемнілі від часу вузькі сходи, що прилягали до стіни й, піднімаючись паралельно щодо неї, вели кудись нагору. Що буде далі, побачити було неможливо: все розташоване за стінами, як і раніше, було за межами поля зору. Не довго думаючи, я піднявся. Нагорі був зовсім інший простір — починався великий парк. А ліворуч відкривалися ландшафти його нижньої частини. Навколо не було жодної душі. До мене одразу ж прийшло відчуття магії, загадки. Бо все виглядало приблизно так, як це буває уві сні: незвично й, можна сказати, нарочито чарівно. Я пішов піщаною доріжкою, розглядаючи розташовані праворуч дива клумбового мистецтва. Голландці й бельгійці віддають перевагу рослинам, які цвітуть дрібними квітками. З них створюються найнеймовірніші сполучення. Усе, що може бути підстрижено, було бездоганно підстрижене, все, що має цвісти — слухняно цвіло на радість кожному, хто сюди ступає. Міра доглянутості вражала. Здавалося, що щодня тут по багато годин, не покладаючи рук, трудяться десятки Попелюшок, кожну з яких контролює прискіплива мачуха. Ліворуч протікала невелика річка, яку так само можна було назвати великим струмком. Старі дерева схилялися над нею там, унизу. Інші росли нагорі, вздовж доріжки. Білі качки всі до однієї вийшли на берег і влаштували симпозіум. Далі біля струмка був перепад рівнів, що створювало своєрідний «водоспадик». І взагалі він якось повертав, роздвоювався — ну просто тобі готова натура для фільму-казки. Виднівся місток, яким потім пробіг самотній бігун. Бігати парком у похмурий понеділок — це, мабуть, особливе хобі. Подекуди стояли чорні металеві ослінчики.
І раптом пішов дощ! Спочатку я не звертав на це уваги, потім вдався до допомоги моєї нової мексиканської парасольки. При цьому ніщо не заважало мені продовжувати фотографувати. З одного боку, я поспішав, не знаючи, як зміниться погода в найближчі хвилини, з іншого — був надто зачарований красою парку, який під дощем виглядав ще романтичніше. Тому виглядав я дещо комічно — суб’єкт під парасолькою, який гарячково фотографує спорожнілий парк. І тут назустріч мені показалося літнє подружжя. Вони мовчки йшли під руку, ховаючись під великою парасолею. Відчувалося, що дощ ніяк не вплинув на темпоритм їхньої прогулянки. Було цілком очевидно, що цей парк їм знайомий здавна. Це, швидше за все, були маастрихтці. Хай там що, їм потрібно було зробити ще кроків сто, і вони опинилися б у сусідньому кварталі, прилеглому до парку. А там уже ніякі капризи погоди не страшні, та й живуть вони, можливо, десь неподалік. «Просто-таки Филимон і Бавкіда!» — подумав я. І ось ми порівнялися на вузькій доріжці парку. У цей момент обидва, стримуючи посмішку, подивилися мені в очі. Яким же ясним для мене був зміст цього випадкового погляду! Поза будь-яким сумнівом, обидва вони в той момент подумали: «Ось і він, зачарований нашим старим добрим Маастрихтом! Ось і він відкрив для себе ті місця, які пам’ятні й дорогі нам із часів молодості!» Я це зрозумів одразу. І на мить зникли дощ, хмари й усі прикрі негаразди погоди. Залишилося лише світло їхніх посмішок і якесь несказанне відчуття причетності до світлих таємниць чужої душі. І звісно — відчуття спадкоємності. Ось так, мовляв, приходять і приходять сюди люди, покоління за поколінням. І в кожного є можливість замислитися над тим, скільки пар, узявшись за руки, ходили цими стежками. Скільки освідчень у коханні або ще якось важливих слів було вимовлено в цих алеях. Ні, я точно не помилився у виборі, піднявшись сходами!..
Якщо Джуна може впливати на роботу електроприладів, то я маю іншу здібність. Щойно до моїх рук потрапляє парасолька будь-якої міцності, ціни й конструкції, то всі вітри світу миттєво сплітаються в таку троянду, що одразу розламують її без будь-якої надії на полагодження. Останній епізод такого роду відбувся рівно рік тому біля входу до Московської консерваторії. Потім я свідомо не користувався парасольками, заздалегідь знаючи про їхню долю. Тоді ж настала черга наступної поломки. У найтихішому парку йшов короткий літній дощ. Але варто було мені взяти парасольку в руки, як одразу зусібіч подули злі вітри. Виконавши невеликий танок, що був спробою збалансувати «вітрило» парасольки, я вже за хвилину опинився з поламаним виробом у руках. Після цього прикрого випадку всі вітри припинилися, навіть дощ ущух. Природа здійснила свій незмінний підступний задум щодо мене й заспокоїлася. Натомість я оглянув цей диво-парк, дізнавшись про нього не лише те, що кожному впадає у вічі, а й навіть більше. Нарешті я спустився тими ж сходами і вийшов звідти. Вулички Маастрихта знову слухняно лягали мені під ноги. Я продовжив оглядати місто. Але тепер у мене й у міста був невеликий спільний секрет. Наближалася ніч. І я знав — дерева у старому парку, засинаючи, думатимуть про кожного, хто сьогодні гуляв спорожнілими алеями і дарував посмішку зустрічним. Адже ніхто, крім дерев, цього не помітив.
