Пауза весняного наїву

Думки незачесані, незавершені, часом хаотичні, одним словом, міські, а вони своєю скуйовдженістю лише підсилюють жорсткість постійного новинарного ряду, поступово, відчула це виразно, затихали, як буває, коли перестаєш шукати вітер, якого ще начебто немає. Зелений коридор лісу почав придивлятися до нас, і цей момент спокою потужний потік пориву, що тільки-но народився, так штовхнув, що могла і не встояти. Силач не переймається — штовхнув і полетів далі, але стала відразу зрозумілою тональність прогулянки, з її легковажною вологістю і стриманістю, залишивши в пам’яті ніжність весняного наїву, який планувався. Що зараз — зима чи весна — здається, сам себе запитав мій супутник. І миттєво йому відповів найдовірливіший і такий необережний дятел, який у цьому лісі ніби один знав відповідь. Маленькі зелені листочки кущів підтвердили очевидне — нехай березень і всеїдний, і одночасно 12 місяців пестить, але весна в Голосіївському лісі, величезному в масштабах Європи (а якщо точніше, він один з найбільших внутрішньоміських європейських лісових масивів), працює щосили. До речі, приморожена свіжість ще більш приваблива, ніж розморена сонцем. Схоже, процес самонавіювання вдався, адже знаю — нудьгу можуть собі дозволити лише ті, хто в змозі сплатити за позбавлення від неї. А нас лікує зелений коридор. Ні, не лікує — тішить.

ГОЛОСІЄВЕ ТА СІЛЬСЬКОГОСПОДАРСЬКА АКАДЕМІЯ 1930 РОКУ ТА СЬОГОДНІ

Помітила безліч табличок довкола «Обережно кліщі» і відразу вирішила, що їх не знімають роками. Адже кліщі ще не прокинулися. «От і ні, — пояснили нам фахівці. — Теплі лагідні вікна цієї весни, які розбудили природу завчасно, додали оптимізму і голодним кліщам. Вони вже подекуди — на низькому старті, в лісі про це ніколи не варто забувати».

МЕШКАНЦЯМ ЦЬОГО БУДИНКУ ДУБ МОЖЕ Й НЕ ЗАВАЖАЄ, А ОТ СТОЛІТНЬОМУ ВЕЛЕТНЮ ТАКЕ СУСІДСТВО НАВРЯД ЧИ ПОДОБАЄТЬСЯ. А ЦЕЙ ДУБ, МІЖ ІНШИМ, ЩЕ 1941 РОКУ ОПИНИВСЯ У САМОМУ ЕПІЦЕНТРІ ЖОРСТОКИХ БОЇВ ЗА КИЇВ...

Перший лісовий сюрприз був таким людяним, ніби саме нам, випадковим подорожнім, був адресований цей дарунок — біля вже колишнього вогнища акуратно були складені чисті картоплини. Ми навіть зізналися, що якби була фольга і сірники, та ще й зайвий час, влаштували б собі свято печеної картоплі, але у нас завжди є вихід про запас — залишити фото на згадку. Потім камера погуляла по соснових гаях, дивних галявинах, рельєфних циркулях, порізаних ярах, і ноги самі собою привели до стежинок, спрямованих до величних дубів, завширшки понад п’ять метрів. На них, природно, теж таблички із запевненням, що охороняються, але це надто перебільшено: гілки старців часто не обрізані, рани не завжди вкриті потрібним розчином, зовсім поряд з деякими, буквально в кількох метрах, стіни будинків, коріння багатьох, схоже, підрізане або мучиться під асфальтом жвавої автотраси. Вони доживають, як у богадільні просто неба, хоч кожен має ім’я і умовну огорожу, але живуть, це помітно, не в любові. Голосіївські дуби за століття, уловлюю, навчилися жити не ображаючись. Може, коли-небудь ми образимося самі на себе.

У БОТАНІЧНОМУ САДУ СІЛЬГОСПАКАДЕМІЇ, ЗАКЛАДЕНОМУ ЩЕ У 20-х РОКАХ МИНУЛОГО СТОЛІТТЯ, Є ЧИМ ПОМИЛУВАТИСЯ. ОТ ХОЧА Б ЦИМИ ВИТВОРАМИ ПРИРОДИ ТА ФАНТАЗІЇ ЛЮДИНИ

Біля озер, здивувалася — качки вільно виходять з води і, як невибагливі курочки, бродять разом з голубами, принюхуючись до землі, шукаючи свій десерт, а проводжаючи поглядом автобус, який їхав мимо, прочитала напис «Чоловічий монастир», та що й казати — мені навіть старовинна водонапірна башта, ні, все ж не старовинна, а просто яка прожила півстоліття чи більше, здалася замком. Все це не недоречні сентименти, а задоволення мандрівника, який зловив свою вібрацію, підживив найзагадковіший і найцінніший свій актив — бажання. Природа ніби демпінгує на якийсь час, але її пропозиції безмужні, якщо ми ощадливі, до того ж, на щастя, в простому лісі ти гарантовано не зустрінеш міцно обридлих екранних політвампірів, яких, здається, знає кожен горобець. Щоправда, пернаті, телевізор не дивляться, а безтурботно впурхують у життя, нічого про нього не знаючи і одночасно — знаючи все. Мабуть, як і ми. Багатьох рятує лише інтуїція, але, можливо, в цьому і є головна краса. Ймовірно, інтуїція і привела нас на перше побачення з садом, про існування якого ми, міські репортери, які досить непогано знають Київ, вже точно мали знати, але скажу чесно — ми тут ніколи не були, хоч цей ботанічний сад заснований ще 1928 року і нині є величезним науковим майданчиком Національного університету біоресурсів і природокористування України. Тут проводять лабораторні і практичні заняття з різних напрямів: ботаніки, дендрології, екології, охорони природи, селекції, рослинництва, декоративного садівництва, ландшафтної архітектури. Звичайно, популяризація екологічних і природоохоронних знань доволі наочна, адже на території площею 53 га росте 1499 різних порід. Зайшовши абсолютно вільно до воріт саду, все ще дивувалися — як могли не знати, але вмить перестали себе картати: оберемки пролісків, свіжих, чистеньких, вічно молодих прикрашали галявини. Сюди, на щастя, не дісталися торгаші з мішками — ось і живуть ніжні квіти тихо і ласкаво, так, як задумала природа. Доглянутими доріжками блукаємо без мети, присядемо на секунду в альтанці — і знову вперед. Побачивши теплицю, вирішила зайти, хоч трохи зігрітися — там, все ж таки 24 градуси. Пані Ганна, що чергувала всередині, розповіла, що розсада вже скоро стане зрілою і її можна буде купити, хоча переважно все вирощується для окраси саду. Знайшла і для себе дещо: розсада швейцарських братків. Їх тут називають — віолами. Неодноразово милувалася в європейських столицях клумбами, прикрашеними цими величезними соковитими, абсолютно задоволеними життям, квітами. Завжди хотіла там і придбати насіння, але, як завжди, часу не вистачало, а ось тепер і у нас можна незабаром буде здійснити бажане. — Куплю всіх кольорів, — вирішила, — тут строкатість не заважає, а насичує. Вийшовши на холодну волю, тут-таки натрапила на галявину, де своїм окремим життям жили якісь екзотичні пні. Один найбільш статний і високий якось по-артистичному кошлатий вирізнявся з компанії, його і призначила головним, а решта і не заперечували. Біля витонченого маленького тину присіла на лавку і придивилася до пеньків. В них не побачила нудотної схожості, а деякі — були просто вишукані. І хто придумав вираз — дурний як пень. Якось не в’яжеться з тим, що було переді мною.

ТАКИМ МИ ПОБАЧИЛИ ГОЛОСІЇВСЬКИЙ ЛІС ТИЖДЕНЬ ТОМУ

Сад, схоже, не жадає публічності, але завжди готовий приголубити гостей, та й студентська молода енергія, а її участь, зрозуміло, теж омолодила своєю турботою все довкола. Піар цього саду в тому, що він не потребує піару — його просто люблять, до нього прислухаються, у нього вчаться, а ми відпочили і не помітили, що години три на ногах...

Що ж, коли зустрінемося за новим поворотом, не станемо боятися, що везіння може вичерпати свій ресурс і повиснути на голій гілці, як паперовий ліхтарик, що здувся, а допоможемо йому встояти в людському вирі. Та й весна бажає познайомитись, навіщо ж пручатися.