Янголи Буська

Хто хоч колись відвідав Буськ, що на Львівщині, навіть мимоволі потрапляє на ринок — культурний феномен провінційного містечка, куди з’їжджаються продавці зі всього району, а також ті, для кого Буськ є транзитною точкою до навколишніх сіл.

Не транзитною, а кінцевою точкою маршруту для купців і ремісників був той славний Бужеськ, описаний у «Повісті временних літ» як середмістя з добре укріпленим городищем.

МІСТО ВІТАЄТЬСЯ

Ринок в Буську, з якого почалось знайомство з містом автора цих рядків, формує комунікативне середовище — якщо хочеш зустріти знайомого, йди на ринок. Особливо гамірно тут по вівторках і п’ятницях. Це так звані базарні дні. Жвавість міста із населенням близько 8,5 тисячі осіб у цей час зростає, мабуть, до рівня буденного Львова.

Помітно людніше у Буську стає перед родинними святами, як от перед Йорданом, коли і вийшло там побувати. Господині юрмляться біля прилавків із горами ще теплого хліба, чоловіки метушаться перед баліями з живою рибою. Скаржиться на торг тільки Аділь, продавець із Азербайджану. До його імпровізованого прилавку зі стиглою хурмою і соковитими гранатами не підходять. Аділь зітхає: «Їм сьогодні чомусь не до мене!»

Рядами шпацирує місцевий білорус Володимир. Він ретельно стежить за порядком і як тільки бачить «чужих», одразу підходить і запитує про «мету візиту на Буський ринок». Мене ж, хлопця з фотокамерою, ідентифікувати важко, тож я отримую гучне «попередження» у формі «Пане, добрий день!»

СКАРБИ БОТАНІЧНІ ТА АРХЕОЛОГІЧНІ

У Буську є величезний міський парк, прогулюватися яким дозволили місцевим жителям із приходом радянської окупаційної влади. Користуються цим правом і читачки «Дня», яких зустрічаю тут. Вони якраз поволі повертаються з ринку в компанії песиків.

У парку, що примикає до просторів палацу Бадені, колись пахло цвітом реліктових та екзотичних дерев і кущів. Сюди ще за графських часів були завезені зокрема тюльпанові дерева. У «мультикультурному» середовищі зростали сімдесят видів рослин — але то було колись. Від тих часів громада міста також стала більш монокультурною.

Як пізніше розповів Іван Ціхоцький, краєзнавець, доцент кафедри української мови Львівського національного університету імені Івана Франка та колекціонер, на території сучасного міського парку на найвищому пагорбі стояв найперший замок, звідки і назва місцевості — Підзамче. Пізніше замок побудували на місці, де тепер автовокзал. Ця територія була пристосована для всякого роду фортифікаційних споруд завдяки горбистому ландшафту з глибокими ярами та шістьма річками: Західним Бугом, Полтвою, Солотвиною, Рокитною, Рудною та Молдовою. Через велику кількість річок місто назвали «галицькою Венецією».

Мис, на якому облаштували замок як символ польського завоювання Галичини, штучно «перерізали», щоб утворився своєрідний острівець. Замок був невеликий за розмірами, обгороджений валами. Всередині містилася гродська канцелярія, яка слугувала осілим центром Буського староства. Під час археологічного сезону 2015 року у верхніх пластах культурного шару археологи відкопали залишки валів, близько сорока арбалетних стріл XIV століття та інші елементи озброєння. У нижніх — на глибині чотирьох метрів — знайшли давньоруські поховання XII—XIII століть і багато полив’яної фігурної керамічної плитки з долівки церкви. Фундаментів самого храму поки віднайти не вдалося. Та на Йордан усі містяни йдуть у діючі храми.

УНІКАЛЬНА ЦЕРКВА

У передмісті Воляни на високому пагорбі стоїть дерев’яна церква святого Онуфрія 1642 року. А довкола церкви — цвинтар. У тисячолітньому дубі, який руками зможуть охопити хіба що троє кремезних чоловіків, зробили каплицю. Храм разом із дзвіницею занесено до реєстру архітектурних пам’яток національного значення під охоронним номером 1342. Пан Іван згадує, що нещодавно на храмі висіла чавунна таблиця ще з радянських часів, на якій було вказано охоронний номер. На її місце «пришпандьорили» якусь пластикову із написом «УПЦ КП святого Онуфрія». Каже, треба зателефонувати до священика, дізнатися, чому зняли стару.

Церкву поставили на місці колишнього замчища. Тут був руський замок XI — ХII століть з 3-4-метровим частоколом. Його спалили в 1241 році й потім не відновлювали. Звідси досі добре видно Буське середмістя. Зараз ходимо по залишках насипних валів і навіть уявити не можемо, що ця земля пам’ятає звитяги українського народу, вогонь і велику смерть. Про це нагадає хіба що пронизливий вітер і, певно, найглибший в Буську обезводнений яр.

На початку 2000-х років у цьому храмі відновлювали інтер’єри. Роботу виконували непрофесійні реставратори, які оббили все фанерою і нанесли сучасні розписи. Через це й церква втратила свій антураж. Але зберігся дуже старий іконостас — вівтарна частина — середини XVII століття.

Іван Ціхоцький розповідає, що в навколишніх селах на початку 2000-х із храмами виникла подібна проблема. Зокрема, в селі Грабова є церква 1778 року, яка теж належить до пам’яток національного значення та якою опікувалася дружина нащадка роду Бадені Аліція. Місцеве населення власним коштом відремонтувало храм всупереч певним нормам реставрації. Ці роботи дещо зашкодили його автентичності.

Пам’яток архітектури такого рівня в Україні залишилося небагато. Що потрібно робити із ними, Іван Ціхоцький показав на прикладі церкви Параскеви, проект якої виконано без жодного цвяха.

ДОВГЕ ОЧІКУВАННЯ ПАРАСКЕВИ

Ще одна святиня національного значення — Параскева, як її називають містяни, розташована в передмісті Довга Сторона. Сьогодні це найдовша вулиця міста — Шашкевича. Тут у парохіяльній хатині мешкав президент ЗУНР Євген Петрушевич разом із батьками. З княжих часів обриси міста майже не змінилися, вже близько тисячі років практично не змінювалися й міські шляхи. Цю віддалену ділянку міста, так само, як і Воляни, обжило руське населення, тоді як у центрі мешкали переважно євреї або поляки.

Коли церква не діє, вона також починає руйнуватися. Параскева вже два роки перебуває на реставрації, до того 20 років стояла зачиненою. На роботи вже витрачено понад 1,5 мільйона гривень із бюджету Львівської облдержадміністрації. «Щоб досягнути таких результатів, — каже Іван Ціхоцький, — було створено громадську організацію. Активісти здобули кілька грантів, і почався пілотний проект».

Суть будь-якої реставрації — зберегти якомога більше автентичних елементів і техніку виконання, над чим тут працюють професіонали. Вони докладають зусиль, щоб зберегти видряпані написи з історією храму, а відчиняють святиню тими самими ключами, що й три століття тому! Щоб відновити підвалини церкви, довелося глибоко викопувати землю, навіть натрапили на поховання пароха. А далі продовжили копати тут археологи. Знайшли теж чимало, додає пан Іван.

МАЦЕВКИ У ГОРОДАХ

Не менше поховань у Буську на найдавнішому в Європі єврейському цвинтарі. Перше поховання тут датується 1580-ми роками. На цвинтарі врізнобіч розкидані кам’яні плити: і на пагорбі, і в яру, вздовж дороги, а навколо стоять хати, і, чесно кажучи, це моторошне видовище. У 2004 році тут працювала археологічна експедиція. Біля Бугу знайшли масові захоронення, де розстріляли дві тисячі євреїв.

У часи німецької окупації мацевки, тобто плити з поховань, почали демонтувати і використовувати як матеріал для прокладення доріг. Продовжили безбожну справу радянські окупанти. Пам’ятник Леніну в Буську поставили на фундамент із плит з людських поховань...

Періодично бужани викопують мацевки у своїх городах. Кілька таких плит є у краєзнавчому музею Буська, який створили без використання бюджетних коштів, зізнається керівниця відділу культури і туризму Буського району Людмила Ціхоцька. У приміщені музею проводять різноманітні культурні заходи. В експозиції є речі з побуту XIX століття, викопні рештки трипільської культури, колекційні пляшки з-під алкоголю Баденівської республіки та деякі стародруки.

До слова, в Буську на місці з найширшим гирлом колись існувала своя папірня. Тодішня технологія виробництва паперу передбачала переробку тканин. Острозька Біблія надрукована на папері з філігранями місцевої папірні. Тепер колишню греблю адаптували під пішохідну доріжку, на місці млина встановили місток, який нині розфарбований у жовто-блакитний колір.

«Час диктує нові правила і вносить свої корективи, а наше завдання — записати те, що відбулося, віднайти загублене», — стверджує Іван Любомирович. Дізнаюся, що до 920-річчя від першої письмової згадки про Буськ місто могло отримати в подарунок інтелектуальну пам’ятку — енциклопедію. «Я вирішив, що це має бути щось серйозне, а не виконане поспішно, тому продовжив працювати, — коментує свою роботу Іван Ціхоцький. — Зараз готові близько 1100 сторінок з інформацією про персоналії, місця та події. Зібрав близько 2700 гасел, але енциклопедія досі не готова».