Загадкова Аравія
подорож у місто Світла як творчий процес![](/sites/default/files/main/openpublish_article/20100430/477-16-1.jpg)
Навряд чи слушними будуть слова про те, що сучасний Близький Схід для більшості наших співвітчизників — terra incognita. Кожен день із нашого рідного Борисполя, який, на жаль, не залишає особливо приємних вражень (може, воно й на краще — не відчуваєш у повітрі сили деструктивно-ностальгійного смутку), злітає купа залізних «бройлерів» та інших літальних апаратів у південному й південно-східному напрямі. Але, звісно, туризм — це одне, а культурно-просвітницькі оглядини — зовсім інше. Одна справа — жити в гламурно-глобалізованому готелі й раз на день слухати побрехеньки місцевих і немісцевих гідів, а інша — зазирнути у країну зсередини. Мабуть, найкраще це вдається заробітчанам, адже приказка «нашого цвіту — по всьому світу» — це однозначно про сучасних українців. І, безперечно, вдається й усім справжнім культурним посланцям, до яких треба зарахувати окремих бізнесменів та, вочевидь, українських жінок, яких — чого тут приховувати! — здавна цінували на Сході, між іншим, не лише за тілесну красу, а й за духовні якості.
Серед усіх держав, про які кожен із нас хоч щось чув із екрану «TV-шника», дуже специфічне місце посідає Саудія, або, за офіційною назвою, Королівство Саудівська Аравія, одна з найдивовижніших країн на земній кулі. Частково тому, що тут зберігається й розвивається монархічна форма правління, частково й тому, що високий рівень економічного розвитку тут межує із принципами регулювання публічної сфери, які декому з європейців видаються ледь не середньовічними нормами. Мабуть, саме тим і зумовлена уявна закритість настілки цікавої в усіх відношеннях держави, яка відкривається нам раз на рік, коли на телебаченні малообізнані у релігійних справах журналісти переповідають одні й ті ж самі новини про прощу до Мекки — хадж. Хоча, мабуть, не варто бути настільки категоричним, адже самі обряди хаджу (як решта ритуалів ісламу) — речі незмінні й кожен рік однакові.
Природно, що великі сакральні центри завжди позиціонуються винятково у релігійному сенсі, і, певно, через це ми фактично нічого не знаємо про серце мусульманського світу — Мекку й Медину, окрім власне того, що стосується справ ісламських. Але — просто не можу цього не відзначити, і нехай дарує читач заглиблення вже у справи наукові! — саме розуміння категорій «релігія» й «релігійне» на Сході зовсім не таке, як на Заході (адже зараховуємо себе до Європи, щоправда, швидко про це забуваєш, коли годинами «тусуєшся» під якимось консульством й вигрібаєш із кишень останнє для здобуття оміряного «шенгену»). За таких обставин деякі речі, що в іншій культурі виглядають украй серйозними й навіть авторитарними, насправді сповнені душевної гармонії та щирого (зі східною гостинністю) внутрішнього тепла.
Перше аравійське місто, яке постало перед утомленими від тривалої подорожі очима — це Джидда, «наречена Червоного моря», як співається у популярній саудівській пісні. Кажуть, тут збереглася могила самої Єви (Джидда, за деякими версіями перекладу, — «Прабабця»), але, на жаль, моє знайомство із цим залитим різнобарвними вогнями мегаполісом, величезним фонтаном, підсвіченими дорогами й унікальною суперсучасною архітектурою обмежилося двома аеропортами. Обійшлося без культурних шоків — я знав, куди їду, а тому написи на митній декларації типу «За провіз наркотиків — смерть!» або, скажімо, перевірка привезених українських цукерок на вміст алкоголю викликали у мене... лише схвальні думки, бо, направду, все ще стояли перед очима малоприємні картини хмільного життя на вулицях більшості українських міст.
Але не в тому щастя. Не скажу, що раніше я мало уявляв собі життя сучасних саудівців, але... я однозначно зробив висновок, що у Джидді Європи куди більше, ніж у багатьох містах країн Європейського Союзу, якщо, звісно, вкладати у поняття «європейськість» розвиток інфраструктури. Не можна, утім, забувати, що в Середні віки мусульманський світ мав куди ширшу мережу лікарень, бібліотек, інших «громадських закладів», а тому, можливо, історія знову дає поворот... Особливо якщо врахувати вік більшості мешканців арабських держав — якщо скласти загальний портрет європейця й вихідця з мусульманського сходу, то навпроти солідного бюргера опинитися не старезний шейх, а, певно, молодий юнак, сповнений сил, сподівань та жаги до життя.
Нарешті, одного вранішнього дня місяця нісан (чогось пригадались булгаківські мотиви — до Єрусалима не так уже й далеко. Правда, називають його тут виключно Аль-Кудс), я нарешті прибув до міста Пророка, або, користуючись утвердженими роками титулом, «Пресвітлої Медіни». Гіджра — переселення самого Мухаммада та його сподвижників із Мекки до Медіни займала куди більше часу, ніж півгодинний політ у «Дугласі», але для кожного віруючого мусульманина навіть ці півгодини означають дуже й дуже багато. Власне, у самій Медині, у величезній мечеті Пророка — просто архітектурного дива сучасності й минувшини — й похований Мухаммад, до могили якого можна дістатись лише крізь велику тисняву. На відміну від християнського культу святих, особливо глибокого, наприклад, у католицизмі, традиціоналістичній іслам однозначно забороняє будь-які артефакти типу свічок, іконок або інших атрибутів, класичних для популярного європейського розуміння святості. Саме тому мечеть для мусульманина — в жодному випадку не сума символів чи образів, швидше це знак, хай навіть у європейському розумінні, знак максимально «прозорий», де все скероване на те, щоб зберегти первинну чистоту монотеїзму.
Життя сповідника ісламу — це прагнення до єдності двох сфер, власне діну, «віри», а також дунйа — «світу». На прикладі Медини це видно просто ідеально. Відомим є той факт, що для мусульманських країн дуже шанованою справою завжди була торгівля. І тому, спостерігаючи за насиченістю й усім гламуром мединських магазинів, важко було знайти відомий мені гідний європейський аналог, окрім, можливо, багатих північноіталійських міст типу Мілана чи Флоренції.
Хто тільки не населяв Медину в різні часи! Спочатку, ще за біблійних часів, тут мешкали амалікитяни, вигнані згодом єврейськими племенами, одвічними сусідами арабів. Після 1924 року місто, де у VII столітті Пророк фактично заснував першу мусульманську державу, ба навіть цілком новий зразок суспільного життя, остаточно потрапило під владу роду ас-Сауд, за йменням якого названа й сучасна Аравія. Конкуренцію ас-Саудам складали йорданські гашіміти, які здавна претендували на цей важливий регіон. А перед тим, що не менш цікаво, був історичний період, коли Мекка й Медина територіально були в одній державі з... Хмельницькою та Чернівецькою областями, якими з 1672 до 1691 року володіли турки-османи. Щоправда, цей факт уже точно осів десь на забутих архівних полицях, адже про сучасну Україну саудити знають украй небагато. Вже в перші дні мого перебування довелося чимало розповідати про те, що ми — не Росія. Для цього я навіть виділив спеціальне почесне місце у багажі й привіз книгу Леоніда Кучми «Україна — не Росія»; незалежно від того, чи захоче хтось із арабів учити українську (з російською куди більше можливостей!), але мені було достатньо перекласти назву арабською й розповісти про те, що Кучма — єдиний із президентів України, хто був із офіційним візитом у Саудівській Аравії. Східний напрям у нашій політиці, як відомо, ще більш невизначений, ніж західний. Проживаючи у готелі з видом на резиденцію короля, інколи навіть приходять думки про те, що, цікаво, вийшло б з України, якби у нас, приміром, гетьманат Скоропадського проіснував трохи довше... Тим більше, що монархізм додає в ідентичність народу серйозний пласт амбіційності, навіть відчуття імперськості, якого нам інколи так гостро не вистачає.
Проте як політика, так і вся інша суєта, притаманна нашому матеріальному існуванню, видається надто вже тимчасовою тоді, коли спостерігаєш за сухими горами північного Хіджазу — «перепони», яка відділяє Червоне море від центральних регіонів Аравійського півострова. Червонуватий відтінок цих пагорбів, складених із закам’янілої глини й каміння, звісно, різко контрастує із коханою зеленою природою рідної мені Волині, але... зовсім не надихає на смуток. Звичні книжки середньовічних шейхів читалися якось інакше серед цих пагорбів; ставали навіть зрозумілішими та, скажімо так, «натуральнішими»; але, мабуть, ми зрозуміємо Іншого тоді, коли відмовимось дивитись на нього власне як на Іншого, коли сильніше заглибимось у антропологію конкретної людини, пропаговану релігійними текстами; коли поглянемо на Близькій Схід як на батьківщину водночас і матеріалізованого «цивілізаціонізму», так і непідробного монотеїзму.
Перша у житті аравійська ніч подарувала не менш казкові відчуття. Закотилося палаюче сонце й десь у південній стороні високо здійнявся угору Сиріус, або, як називають цей величний небесний об’єкт араби, «Єменська зоря»; добре відомо, що понад 80 відсотків звичних назв зірок та сузір’їв походять саме від арабських слів. Пригадалася одна з мекканських сур Корану, яку сучасники Мухаммада, певно, також слухали в одну із затишних південних ночей:
Воістину, людина отримає лише те,
до чого прагне.
І побачать прагнення її,
а потім вона сповна отримає винагороду!
У Господа твого — кінцева межа,
і це Він дарує сміх та плач,
і це Він дарує смерть та життя,
і це Він створив пару — чоловіка та жінку
із краплі, яка витікає,
і це Йому належить творення наступне,
і це Він наділяє багатством та майном,
і це Він — Господь Сиріуса
Коран, 53:39-49
Ще ніколи я не відчував настільки сильного зв’язку між природою та літературою, єдності культурного й релігійного, та нарешті, проективності усіх цих категорій у загальнолюдське. Тому, напевне, переклад Корану, який подарував мені п’ять років просто неземної творчої насолоди, — то лише початок шляху. Шляху, яким завжди йде кожен із нас, хоча й не завжди усвідомлює, що ним просто треба йти, не зупиняючись, не оглядаючись, а постійно вдаючися до власного вибору. А, можливо, саме так на Сході й розуміють творчий процес?..