...Боротьба триває

(Продовження. Початок у  № 177)

Все-таки росіяни роблять «велику справу» для євроінтеграції України. Ні дня без заяв на цю тему. Остання — постійного представника Росії при Євросоюзі Володимира Чижова, якого цитує Інтерфакс-Україна. Не будемо зупинятися на подробицях — вони відомі, підкреслимо лише думку про те, що, на думку Чижова, наближення України до підписання Угоди про асоціацію з ЄС — це наближення процесу до точки неповернення, адже такий вибір «створить практичні перешкоди для подальшої реалізації нашої співпраці, в тому числі на двосторонній основі». Тим часом Високий представник ЄС з питань спільної зовнішньої політики та політики безпеки Кетрін Ештон під час зустрічі в Центрі Вудро Вільсона у Вашингтоні заявила: «Україна має потенціал для прекрасних відносин з Європейським Союзом, які безумовно принесуть і їй, і нам великі економічні вигоди», повідомляє «Голос Америки».

Заяви, звичайно, радикальні — особливо російські. Напевно, в умовах, коли за Україну змагаються такі потуги, як Євросоюз та Росія, іншого не варто чекати. За словами директора Національного інституту стратегічних досліджень при Президентові України Андрія Єрмолаєва, «ключову роль в цей конкретний момент відіграє українське питання». І додає: «Боротьба триває, оскільки тут багато не лише прагматики, а й символізму». Отже, у другій частині інтерв’ю (з першої можна ознайомитися в №177 від 2 жовтня) з директором НІСД Андрієм ЄРМОЛАЄВИМ читайте про те, яка атмосфера панує у владних коридорах в умовах російського тиску, наскільки виправданими, все-таки, були Харківські угоди, перспективи підписання Угоди і плани «Б» і «В», роль опозиції в євроінтеграції та інше.

«ДЛЯ ЄВРОПИ УКРАЇНА МОЖЕ СТАТИ СВОЄРІДНИМ «СХІДНОЄВРОПЕЙСЬКИМ ПЛЕЧЕМ»

— В умовах економічного і політичного тиску Росії на Україну, яка панує атмосфера у владних коридорах? Як українська влада ставиться до таких дій стратегічних партнерів?

— Звичайно, неприємно стикатися з ситуацією, коли важливі міжнародні партнери, говорячи про дружбу народів, співпрацю, традиційні зв’язки, застосовують прийоми, притаманні скоріше супротивникам, ніж друзям: боргова політика, торговельні проблеми. Проте можу однозначно сказати, що в української сторони є розуміння причин ситуації та необхідність вийти з неї, унормувати відносини. Ніхто сьогодні у владі не буде використовувати ті ж підходи, які використовують проти України. Є бажання зберегти толерантні відносини з РФ, особливо це важливо для суспільної атмосфери. Україні не потрібна напруга — ні політикам, ні суспільству.

— У ЗМІ писали про те, що під час нещодавньої закритої зустрічі Президента з Партією регіонів Віктор Янукович дорікнув росіянам у недотриманні обіцянок, які вони дали під час підписання Харківських угод. Враховуючи це, а також нинішню політику російської влади щодо України, чи були все-таки виправданими Харківські угоди?

— Між загадковою формулою ціни на газ 2009 року і сьогоднішніми аргументами вигідності співпраці України з Митним союзом є прямий зв’язок. Це простежується в текстах самих домовленостей, розрахунках и прогнозах. В умовах депресивного стану глобальної економіки 2009 року ми отримали ціну, яка боляче вдарила не тільки по виробництву, а й по капіталізації компаній, стану фінансово-промислових груп, а головне — по бюджету і держави, і кожної родини. Адже йшлося не про один рік, а про десятиріччя, коли Україна постала перед проблемою — чи здатні ми хоча б на рік за таких умов планувати «бюджет розвитку». І саме в цьому контексті потім з’явилися аргументи про те, що проблему може бути вирішено в рамках МС.

Сьогодні ми платимо високу ціну за газ, щоб зберегти суверенну політику модернізації. З точки зору майбутнього, я вважаю, що через 3-5 років гостре питання постійної енергетичної залежності буде знято з порядку денного, в тому числі за рахунок тих кроків, які роблять сьогодні, — сланцевий газ, перспектива ядерної енергетики... На порядку денному — прискорене впровадження енергозберігаючих технологій на виробництві та у побуті. Якщо розглядати всі компоненти як систему, то ми, хоч і з великою напругою, але виходимо на нову якість енергоефективності. В разі забезпечення політики енергетичного суверенітету України нашим партнерам вже потрібно буде вибудовувати інші шляхи і методи взаємодії.

Аналогічно це стосуватиметься і відносин з Європейським Союзом після Вільнюса. Я зробив би серйозніший акцент на розвитку відносин з європейським бізнес-класом. Ми велику увагу приділяємо політичній взаємодії, правовому регулюванню, але нам потрібен новий діалог, наприклад, з німецькими, французькими, польськими та іншими європейськими бізнес-колами. На жаль, до сьогодні домінує уява про Україну як про новий «східний кордон» Євросоюзу. Але для європейської економіки, яка наразі стагнує, сама по собі Україна є цікавою, бо це великий внутрішній ринок, з серйозним промисловим та науково-освітнім потенціалом, з великими амбіціями і перспективою. Для Європи Україна може стати своєрідним «східноєвропейським плечем» європейської політики на схід, на євразійські ринки. Тут працюватимуть наші старі зв’язки, досвід, знання ринків.

Підбиваючи підсумок: і у випадку МС, і у випадку ЄС нам потрібні нові акценти.

Наступні п’ять років нас чекають дуже динамічні події. Світ нерівномірно буде виходити з рецесії. Це супроводжуватиметься економічними і геополітичними потрясіннями. Ми бачимо, що відбувається на Близькому Сході. Водночас будуть формуватися тенденції до більш гнучкого формування ринку. Це стосується і останніх перспектив щодо реалізації доктрини сталого розвитку, напрацювання нових інструментів, розподілу ресурсів, якості продовольства, води, упередження від кліматичних змін. Це буде вимагати від національних урядів дуже високого рівня розуміння і включення в ці процеси, адже це також буде інструментом стримування конкурентоздатності. Ми лише зараз освоюємо такі інструменти, як «вуглецевий ринок» (Кіотський протокол). Мине час, і подібних інструментів глобального управління буде більше — продовольство, земельний ресурс, вода... Уряди, які будуть займатися лише внутрішніми проблемами, будуть вимушені наосліп стикатися з новими правилами, які суттєво впливатимуть на розвиток національної економіки та її глобальну ефективність. І навпаки, якщо слідувати правилам гри, які зараз обговорюють, а потім будуть впроваджувати, — це шлях до лідерства.

«ГУМАНІТАРНУ СКЛАДОВУ МОДЕРНІЗАЦІЇ СЬОГОДНІ НЕДООЦІНЕНО»

— Економіка — це добре, але сьогодні недооцінюють гуманітарну складову, адже нам потрібні, наприклад, сучасні бібліотеки, а не лише нові стадіони. Що робитимуть для якісного розвитку в цьому напрямку?

— Мені здається, що саме гуманітарну складову модернізації сьогодні недооцінено. В першу чергу, потребує реформ система освіти. Йдеться ж не лише про реорганізацію, а й про підняття рівня забезпеченості закладів освіти, її доступності, залучення у вищу освіту інтелектуальних кадрів, можливості спілкування з провідними освітніми центрами. Я вже не кажу про перспективу розвитку університетів, які б могли стати просвітницькими локомотивами. Але для цього потрібні матеріальні можливості.

Другий важливий напрямок — увага до сучасного медіа-простору. Держава повинна знаходити можливості інвестування в ті продукти, які критичні для суспільства сьогодні і зараз: культурне просвітництво, додаткові можливості для освіти через Інтернет, медіа, телепроекти. Це також підтримка вітчизняного кінематографу, театрального життя, народної творчості. Насправді, всі ці напрямки посилюють модернізаційні настрої, бажання бути сучасним, освіченим. Це, в першу чергу, завдання для держави, оскільки бізнес приходить в ті сфери, які актуалізуються, стають цікавими.

Не останнє питання — місія українських інтелектуалів. Можливо, мої слова здадуться риторичними, але всі останні зовнішньополітичні події віддзеркалюють певну негативну складову нашого характеру: постійні острахи, бажання звинуватити всіх і вся... Місія інтелігента полягає в тому, щоб формувати позитив. Мають бути орієнтири, які об’єднуватимуть: поезія, що спонукатиме до дії, фільм, що розкриватиме наші якості. Ми не повинні жити в умовах постійної «чорнухи». Суспільство через культуру, освіту і мистецтво усвідомлює себе. Нам потрібно навчитися творити позитив. Я прибічник відродження університетських клубів, традиції публічних лекцій, просвітницьких програм, реабілітації каналу «Культура», розвитку фестивальної практики, культурного відродження міста. Кожне місто — це унікальний історичний та соціокультурний феномен.

— Хороші ідеї, вони реальні? Чи дослухаються до вас і взагалі до експертів представники влади?

— Я вважаю, що колектив нашого інституту на сьогодні є одним із найбільш організованих і ефективних щодо роботи. За ці кілька років він змінився, з’явилося багато молодих талантів. Я зроблю все, щоб цей колектив зберіг свою позицію провідника ідеї розвитку.

Дослухаються чи ні? Вважаю, що дослухаються. Передусім тому, що наші думки — на папері у вигляді аналітичних записок, доповідей, програмових документів. Вони підтримуються, приймаються. Участь інституту в підготовці щорічних послань Президента вважаю почесним внеском у розробку державної політики. Інша справа, що, на відміну від багатьох представників наукової чи університетської сфери, ми більше орієнтуємося в реальних можливостях держави. Тому іноді, коли говорять, що та чи інша ініціатива не реалізовується, я сприймаю це більш помірковано, бо знаю причину — зворотний бік справи (ситуація з бюджетом, ефективність чи неефективність виконання тощо).

Гадаю, в найближчі три-чотири роки в системі державного менеджменту будуть нові перетворення. Нам потрібне не просто нове дихання, а нова якість державного менеджменту. Висуваються дуже високі вимоги до рівня освіченості, здатності поєднувати глобальне з простою справою. Мені здається, що одна з проблем, яку ми зараз переживаємо, — дуже нерівномірний рівень державного менеджменту. Немає часу вчитися, особливо якщо ми говоримо про ключові посади виконавчої влади на центральному чи на регіональному рівнях. Потрібно орієнтуватися на людей, які здатні сьогодні й зараз поєднати свої знання з практикою. Слід залучати інтелектуалів до системи державного управління. Як показав час, навіть найефективніший менеджер комерційної компанії часто виявляється розгубленим і не встигає працювати на рівні виконавчої влади. А тим часом інтелектуали залишаються не затребуваними, та ще й займають позицію стороннього критичного глядача.

«ВИХІД НА УГОДУ УКРАЇНИ — ЦЕ ТАКОЖ ШАНС, ПРАВО ТА СТАТУС УЧАСТІ В ДИСКУСІЇ ЩОДО МАЙБУТНЬОЇ ЄВРОПИ»

— На зустрічі з главами держав «Групи друзів України» Президент заявив, що на засіданні Ради міністрів закордонних справ ЄС 21 жовтня стане відомо, яким буде рішення щодо Тимошенко. Які шляхи вирішення цього питання ви вбачаєте?

— Очевидно, що немає абсолютно святих і абсолютно грішників. Але, з точки зору закидів владі, що вона несправедливо поводиться, можу сказати: все наступне проливає світло на попереднє. Можливо, є підстави дорікати українську судову систему, яка багато в чому сама стимулювала політизацію цього питання. І все, що було пов’язано з судовими рішеннями, виглядало в очах європейських політиків як політико-правовий процес. Але я вважаю, що для наших колег з Євросоюзу це — частіше інструмент впливу, аніж ціннісна позиція. Політика — дуже прагматична штука. Переговори, підготовка угод — це завжди певна конкуренція та спроба зайняти більш вигідну, сильну позицію.

— Як ви все-таки оцінюєте шанси підписання Угоди у Вільнюсі?

— Я — не ідеаліст і не мрійник, який впирається рогом і бачить тільки один варіант розвитку подій. Зовсім не виключаю того, що можливі якісь неприємні для нас гальма. Але історичний поворот ніхто не відміняє — можливий варіант «Б» і варіант «В» з подальшою роботою України з ЄС з метою досягнення необхідних нам угод. Я маю на увазі складнощі самої європейської політики, яка є далеко не такою однозначною, як іноді здається, — з внутрішньою інтригою, боротьбою, бажанням з усіма домовитися. Із точки зору підготовки до саміту я — оптиміст і вважаю, що ми виходимо на Угоду. Але, враховуючи власний та історичний досвід, проблеми не виключені. Однак не вважаю за необхідне переглядати наш вибір; певні гальма, якщо вони виникнуть, дадуть Україні можливість побачити перспективи, які складаються в нас по периметру. Адже все відбувається в дуже непростих не лише геополітичних, а й економічних умовах.

Ми багато говорили про унікальність європейського проекту, але на сьогодні ще немає гарантій, що ЄС у тому вигляді та якості, який ми його знаємо, буде існувати й далі. У моєму розуміння вихід на Угоду України — це також шанс, право і статус участі в дискусії щодо майбутньої Європи. Євросоюз ще не довів своєї повної ефективності. Те, як він складно переживає кризу, які внутрішні відносини між країнами, ситуація з фінансами; складнощі, пов’язані з відродженням у європейській політиці радикальних і популістських течій. Усе це свідчить про те, що ЄС ще далекий від збалансованості. Врешті-решт, ми можемо згадати невдалу дискусію про Конституцію Євросоюзу, яку так і не було підтримано. Тобто ми бачимо: поки це — ще молодий проект, який може змінюватися. Мені здається, сьогодні для нас має бути головне не «або/або», а домогтися права взяти участь у дискусії, яким чином можна далі облаштовувати Європу.

Коли мої колеги чи журналісти дискутують про вибір України, в мене часто складається враження, що вони цей вибір ототожнюють із входженням в якусь команду для того, щоб отримати свій номер. Я говорю про інше. Вибір — це бажання рухатися далі самостійно. Я пропоную грати суверенну гру й із точки зору вигоди, й із точки зору геокультурної орієнтації. Про це мріяли всі покоління українців, які можна згадати. Таким чином, варіант «А» реальний, але ми повинні бути готові й до варіантів «Б» і «В».

«ПЕРЕДУСІМ ОПОЗИЦІЯ МАЄ БУТИ НЕ ВУЛИЧНО-ПРОПАГАНДИСТСЬКОЮ, А ІНТЕЛЕКТУАЛЬНО-ПОЛІТИЧНОЮ»

— Однією з проблем на шляху євроінтеграції може стати російський вплив на європейську політику. Всі ми пам’ятаємо зусилля Володимира Путіна 2008 року, коли Україна не отримала ПДЧ в Бухаресті. Наскільки є потужним цей вплив сьогодні?

— Звичайно з Росією рахуються, і не лише тому, що Росія є надзвичайно важливим для Європейського Союзу партнером, а й тому, що європейці — прагматики. Вони будують перспективу. Все-таки у XXI ст. з усіма тими викликами, про які кажуть футурологи, кліматологи, економісти, континент Євразія — один із найбільш перспективних. Європейці враховуватимуть позицію Росію й її бачення геополітичних інтересів. До речі, це — той момент, який ми маємо враховувати, коли стикаємося з не завжди очікуваними реакціями з боку європейської політики. Але станом на сьогодні, мені здається, європейці більше налаштовані на ідею великого континентального простору, ніж Росія. І вони розуміють, що ключову роль на цей конкретний момент відіграє українське питання.

— За Україну йде боротьба.

— Так. Але не потрібно ототожнювати це з якимись апокаліптичними образами. Боротьба йде, оскільки тут багато не лише прагматики, а й символізму.

— Як ви оцінюєте роль опозиції?

— У влади й опозиції різне розуміння європейської інтеграції. Формально в нас зараз 90% політичних сил виступають за євроінтеграцію, але існує різне розуміння ролі України в Європі. Для одних Європа — це коли ми отримали квартиру, а тому займайтеся нами, умовно кажучи, європейський ЖЕК. Інші ж вважають, що треба просто перекласти європейський досвід на Україну й жити, як у Європі. А як же наша історія, традиції, суверенна позиція? Є також євроінтегратори, які розглядають це тільки в політичній площині, як альянс політичних націй, не розуміючи, що це більш складний процес.

Мені здається, слабкість більшості опозиційних сил у тому, що дуже багато поверхового. Я зовсім не про їх освіченість і кваліфікацію як політиків, я — про поверховість розуміння політичних завдань. Оскільки часто рівень дискусії з владою залишається дуже низьким. Деякі опозиційні політики навіть готові, спекулюючи на внутрішній політиці, зірвати шанс підписання Вільнюської угоди. Сила лідера полягає в тому, що він здатен сформулювати бачення іншого шляху, коли йде дискусія навколо суспільно визнаної цілі. Серед нашої опозиції такого формату не існує. Звісно, будь-якій владі потрібна сильна опозиція. Але в передусім це має бути опозиція не вулично-пропагандистською, а інтелектуально-політичною.

Я вважаю, що підхід нинішньої влади до євроінтеграції прагматичний. Сюди закладається економічний прагматизм у зовнішній політиці на всіх напрямах. Тобто, на відміну від романтиків і агітаторів за краще життя, влада розглядає співпрацю та входження до зони вільної торгівлі й асоціацію з ЄС насамперед як інструмент модернізації й посилення власної економіки, забезпечення нової якості соціальної системи, прогресивних змін у політичному устрої. У цьому сенсі представники влади — помірковані егоїсти. Епоха запрошення «розумних варягів» давно пройшла. Жоден із європейських урядів не буде окремо займатися Україною. Україна — це наша суверенна справа.