Між двома імперіями

Сьогодні, на 28-му році незалежної України, багато хто ще не знає про знакову подію, яка сталася 30 червня 1941 року у Львові, де українські націоналісти проголосили відновлення Української держави. Більш детально про цю подію говоримо з львівським істориком, директором Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Русланом ЗАБІЛИМ:

— Після того, як на початку 20-х років минулого століття територія України була окупована російсько-більшовицькими військами, а Українська Народна Республіка знищена, українські націоналісти розпочали боротьбу за відновлення Української держави. Не переповідатиму весь той шлях, який їм довелося пройти за передвоєнний час, а скажу лише, що він видався довгим і тернистим.

Адже Організації Українських Націоналістів доводилося боротися на два фронти — з поляками, які панували в Західній Україні, і СРСР. Але й після того, як у вересні 1939-го Галичина опинилася під радянським чоботом, вони вперто йшли до своєї мети. Так, буквально за кілька місяців до нападу гітлерівської Німеччини на СРСР відбулося зібрання ОУН, на якому йшлося про відновлення української державності. У ухваленому документі було сказано:

«Союзниками України можуть бути всі державні, політичні угруповання та сили, що заінтересовані в розвалі СРСР та створення ні від кого незалежної Української суверенної соборної держави». Історики, які досліджують ці події, кажуть, що це звернення адресувалося насамперед Німеччині.

— У ОУН могли знати про запланований напад?

— Достовірних підтверджень цьому немає, але багато істориків висловлюють припущення, що якщо їм і не було точно відомо про це, то здогадувались. Відповіді з Берліна не надійшло. Але вже на другий день війни представник Бандери в столиці Німеччини передав німцям два документи — Меморандум та резолюції Другого Великого збору ОУН, у яких декларувалися наміри українців відновити свою державу. Вони, звісно, відразу ж опинилися на столі рейхсфюрера СС Генріха Гімлера, фельдмаршала Вільгельма Кейтеля та майбутнього міністра окупованих областей Сходу Альфреда Розенберга — людини, особливо наближеної до фюрера.

— Про що йшлося в цих документах?

— Зокрема, про те, що вони, українські націоналісти, бачать Україну й політично, й економічно незалежною, яка обов’язково матиме власні збройні сили, а німці, прагнучи встановити в Європі «новий порядок», мають брати до уваги й українські інтереси.

Чи бачив ці документи Гітлер? Думаю, що ні: в ті дні він мав достатньо клопотів, зумовлених початком війни. До того ж вермахту, який поставив на коліна не одну європейську державу, не потрібні були союзники. Та і сам фюрер, плануючи так званий бліцкриг, визначив долю народів СРСР, зокрема й України: не могло бути й мови про створення будь-якого державного утворення на завойованих територіях, не кажучи вже про незалежну державу. Окупований східний простір чекала доля колонії. Тому бажання українців не бралися до уваги — вони не входили в плани Гітлера.

— Як ОУН зуміла зібрати людей уже 30 червня — першого дня окупації Львова? Як німці дозволили їм це зробити?

— Просування вермахту було настільки стрімким, що вже вранці 30 червня його передові частини вступили до Львова. За кілька годин до них сюди прибув український батальйон «Нахтігаль», а незабаром ще й Львівська похідна група ОУН на чолі з Ярославом Стецьком. Вона зупинилася на площі біля собору святого Юра, де на неї вже чекали керівник Львівського міського проводу ОУН та інші підпільники. Прибулі роздали доручення, що мали бути виконані впродовж найближчих кількох годин. Зокрема, потрібно було терміново зібрати Національні збори, в яких брала б участь українська інтелігенція міста.

Сам Стецько пішов на зустріч із митрополитом Андреєм Шептицьким, людиною авторитетною на Західній Україні не лише в церковних колах. Із ним і поділився планами щодо проголошення Акта про відновлення державності України. Митрополит благословив проголошення Акта, і відрядив на збори свого заступника Йосипа Сліпого. Заручившись підтримкою в митрополита, Ярослав Стецько пішов до ратуші. Тут усе було погромлене — типова ситуація, властива для поспішного, хаотичного відступу радянських чиновників. Саме у львівській ратуші Стецько нашвидкуруч накидав текст Акта та нотатки своєї промови.

Сюди ж прибув Роман Шухевич, командир «Нахтіґалю». Обидва вважали, що з проголошенням Акта немає чого зволікати — це потрібно робити негайно. У німців, які тільки-но увійшли до міста, ще не було окупаційної адміністрації, гестапо, служби безпеки, які прибули до Львова за кілька днів. У цей час на околицях міста йшли бої, відлунюючи канонадою артилерії, а на схід пробивалися як частини відступаючої Червоної армії, так і радянсько-партійні чиновники.

Під вечір у приміщенні «Просвіти» зібралося понад сто видатних громадян Львова на відкриття Національних зборів. Не витримуючи напруження, деякі члени ОУН почали висловлювати думку, щоб відтермінувати захід на два дні та провести його серед більшої кількості залучених у оперному театрі. Але і Ярослав Стецько, і Іван Равлик, і отець Йосип Сліпий та Василь Кук твердо стояли на позиції негайного проголошення Акта. Відкрив Національні збори Стецько. Після нього виступили отець Йосип Сліпий, представник «Нахтіґалю», капелан отець Іван Гриньох, професор Поляновський та представник крайового проводу ОУН на Західноукраїнських землях. Василь Кук зачитав листа Бандери з пропозицією призначити головою Державного правління Ярослава Стецька, яку підтримали збори. На цьому ж зібранні було ухвалено Акт проголошення української державності, в якому, зокрема, було сказано:

«Волею Українського народу Організація Українських Націоналістів під проводом Степана Бандери проголошує відновлення Української Держави, за яку поклали свої голови цілі покоління найкращих синів України. 

На західних землях України твориться влада, яка підпорядковується Українському Національному Урядові, що створиться в столиці України — Києві з волі українського народу».

— Невже на це зібрання не був «делегований» жоден німець?

— Про події в «Просвіті» випадково дізнався майор абверу Ганс Кох, уповноважений вермахту в українських справах. Сюди він прийшов, коли вже йшли збори і зупинити їх він не зміг. А Ярослав Стецько запросив його до президії як гостя, особливо акцентуючи перед зборами на слові «гість» і даючи зрозуміти останньому, що він тут не господар.

Німець відповів відмовою, але взяв слово, в якому негативно висловився щодо зборів, вимагаючи їх розпустити. При цьому категорично заявив, що рейх не потерпить будь-якої держави на землях, завойованих кров’ю німецьких вояків, а українці, якщо хочуть німецькій владі допомогти, то мають це робити працею. Проігнорувавши виступ німця, Стецько продовжив засідання, яке завершилося проголошенням акта з балкона «Просвіти» перед львів’янами, що зібралися на Ринку. Лунав гімн «Не пора, не пора...» і на обличчях людей було видно хвилювання та надію. Кох ще раз намагався вплинути — він різко заявив головуючому, що той грається з вогнем. Стецько не менш різко відповів, що грається з вогнем не менше, як Німеччина, яка вже має досвід Першої світової війни, та відрубав, що якщо Кох має що сказати, то хай наступного дня приходить до приміщення уряду. Цього німець стерпіти вже не міг і негайно пішов повідомляти командуванню.

До складу Державного правління, створеного 30 червня 1941 року, ввійшли не лише представники ОУН, а й представники інших партій. Цікаво, що першим заступником Голови Українського державного правління став Мар’ян Панчишин, колишній депутат Верховної Ради СРСР. Це засвідчило демократичний підхід ОУН, яка прагнула до порозуміння та співпраці з представниками різних політичних середовищ, які поділяли ідею створення незалежної України.

—  Як прореагував офіційний Берлін на цю подію?

— Текст Акта про відновлення державності готувався в таємниці, і його проголошення стало для німців несподіванкою. Після того, як про це дізнались у Берліні, гестапо заарештувало Ярослава Стецька і Степана Бандеру. Незабаром нацисти заборонили будь-яку політичну діяльність українським організаціям. А на нараді, що відбулася в резиденції Гітлера, фюрер наказав Гімлеру «розібратись з цією бандою», що й занотували педантичні німецькі стенографісти. За кілька днів один із представників фюрера, який допитував Степана Бандеру, зауважив, коментуючи Акт відновлення Української держави:

«Тут йдеться про українські збройні сили, які пліч-о-пліч борються з німецькими солдатами. Я констатую, що українські збройні сили на даний час не воюють. Тут також йдеться про те, що німецький рейх та німецький вермахт є їхніми союзниками. Це не так; єдина людина, яка веде боротьбу, — це фюрер, а українських союзників не існує.

Цілком можливо, що українці й відчувають себе нашими союзниками; однак в сенсі державно-правової термінології ми не союзники, ми — завойовники совєтсько-російської території».

На початку липня Степана Бандеру, Ярослава Стецька та їхніх найближчих соратників було заарештовано. Перших двох німці доставили в Берлін, вимагаючи від них скасування Акта про відновлення державності. Але вони відмовилися це зробити, через що обидва опинились у концтаборі «Заксенхаузені». Щоправда, утримувались там окремо від решти в’язнів. А ось багатьох націоналістів, які підтримали Акт, гітлерівці закатували. Жахливою видалась доля й у братів Бандери — Олекси та Василя, яких піддавали жорстоким тортурам у «Освенцимі»...

Незабаром розпочалися повальні арешти і рядових українських націоналістів: німці зрозуміли, що вони не скоряться і, залишаючись на волі, становитимуть для них смертельну небезпеку. Так воно і сталося: вже навесні 1942 року провід ОУН ухвалив рішення про початок збройної боротьби проти німців. А згодом на Волині та Поліссі з’явилися перші озброєні загони, на базі яких восени 1944-го і народилася Українська Повстанська Армія...