«Радянських військовополонених не існує...»

Під час Другої світової війни в німецьких концтаборах опинилися понад п’ять мільйонів радянських солдатів і офіцерів: подібних прецедентів історія воєн не знала. Усіх їх Сталін вважав зрадниками.

У ПОЛОН — ЦІЛИМИ ДИВІЗІЯМИ...

Влітку 1941-го сержант Василь Марко проходив службу неподалік радянсько-польського кордону. «В неділю, 22 червня, мала приїхати наречена, і я не міг дочекатися ранку, — згадував події 78-річної давнини пан Василь. — Але замість Оксани з’явилися німецькі танки...»

Під натиском переважаючого у живій силі й краще озброєного ворога червоноармійцям довелося залишити свої позиції, відступаючи вглиб країни. У вересні полк, вірніше його рештки, опинилися в оточенні. Сталося це в районі Фастова. І майже всі бійці, в тому числі й Василь, потрапили в полон...

Радянські вожді навіть після затяжної фінської кампанії, під час якої втрати нашої армії становили десятки тисяч вбитими, переконували народ: Радянський Союз воюватиме лише на чужій  території і лише малою кров’ю. Думки про те, що радянські бійці можуть потрапляти в полон, узагалі не допускали! Тому, мабуть, і не приєдналися до підписантів Женевської конвенції від 1929 року, яка зобов’язувала воюючі сторони не лише зберігати життя полоненим, а й гідно утримувати їх.

З початком німецької навали за таку злочинну недалекоглядність розплачуватись довелося червоноармійцям. Адже влітку — восени 1941-го в районі Умані були оточені 6-та та 12-та армії, а під Києвом така ж доля спіткала офіцерів і рядових бійців 21-ї, 26-ї та 37-ї армій. Тож понад 700 тисяч червоноармійців опинилися в полоні.

Загалом до грудня 1941 року німці та їхні союзники розбили 300 дивізій Червоної армії, захопивши в полон близько 4 мільйонів червоноармійців. На думку історика Владислава Гриневича, лише за перші три тижні війни Червона армія втратила понад 815 тисяч осіб, 4 013 літаків, близько 12 тисяч танків, більш як 21 тисячу гармат і мінометів.

Із повідомлень Радінформбюро радянські люди знали, що наші війська відступають, залишаючи на поталу ворогу міста і села. Але в цих повідомленнях полонені не згадувалися жодним словом. Наче їх не існувало.

«БИЙТЕСЯ ДО ОСТАННЬОГО НАБОЮ...»

13 версеня начальник штабу Південно-Західного фронту генерал Василь Тупіков повідомив Ставку, попросивши дозволу відвести війська від Києва і Дніпра. Однак Сталін оголосив донесення командування панічним, звинувативши генералів у боягузництві, й вимагав вперто «битися до останнього набою, останньої краплі крові». Командувач Південно-Західного фронту М. Кирпонос і його начальник штабу зрозуміли: якщо вони самочинно відведуть війська, то їх звинуватять у зраді й розстріляють. Як розстріляли у липні командувача Західного фронту генерала Павлова і його найближче оточення. Не віщувала нічого доброго і здача в полон. Кирпонос читав наказ №270 від 16 серпня 1941 року: згідно з ним, усі полонені оголошувалися дезертирами з поля бою, а їхні сімї підлягали репресуванню. Тому генерали на чолі з самим Кирпоносом залишилися зі своїми військами.

А вже 16 вересня війська вермахту оточили майже 900-тисячне угрупування радянських військ, утворивши так званий «київський котел». Вийти з нього судилося лише кільком десяткам тисяч людей. Решта — загинули, потрапили до рук німців чи розбіглися по наколишніх селах, рятуючи свої життя. Тоді німці захопили близько чотирьох тисяч гармат і майже тисячу танків: сталася одна з найбільших воєнних катастроф у роки Другої світової війни.

Але двомісячна оборона Києва відтягнула на себе велике угрупування ворожих військ, зменшивши його удари на центральному напрямі. Вона надовго затримала гітлерівців, тим самим порушивши всі плани Гітлера щодо перемоги у тій війні.

«Радянське керівництво і сам Сталін добре знали про те, що в полон потрапляють цілими дивізіями, — говорить голова Українського інституту національної пам’яті, кандидат історичних наук Володимир В’ятрович. — Але гірка правда про їхню долю могла не лише спровокувати паніку серед цивільного населення, а й стати для влади вироком».

Історики, які досліджують «темні» сторінки Другої світової війни, кажуть, що Сталін жодним чином не намагався полегшити долю бранців. Навпаки, він вважав їх боягузами і запроданцями. Більше того, у наказі № 270, виданому 16 серпня 1941 року, зазначалося, що «тих, хто зриває під час бою знаки розрізнення і здається в полон, вважати злісними дезертирами, їхні родини заарештовувати як сім’ї порушників присяги і зрадників Батьківщини. Розстрілювати на місті таких утікачів. Тим, хто потрапив у оточення, битися до останньої можливості, пробиватися до своїх. А тих, хто віддасть перевагу полону, знищувати всіма засобами, сім’ї таких червоноармійців позбавляти державної допомоги».

12 вересня 1941-го, напередодні здачі Києва, головнокомандувач видав директиву про боротьбу з панікерством. Вказуючи на наявність у стрілецьких дивізіях чималої кількості «панічних і відверто ворожих елементів», він пропонував створити в п’ятиденний строк при кожній стрілецькій дивізії загороджувальний батальйон, призначений для встановлення жорсткої дисципліни та припинення втечі військ.

Радянські генерали також діяли по-сталінськи. Як стало відомо з розсекречених документів, командувач Ленінградського фронту генерал армії Георгій Жуков надіслав у вересні 1941 року у війська фронту та на Балтійський флот шифрограму, в якій пропонував розстрілювати не лише тих, хто здався в полон, а й їхні сім’ї!..

Найближче оточення Гітлера радило йому полегшити радянським солдатам умови перебування у полоні, вважаючи, що цим самим «можна переконати їх у добрих намірах і отримати сотні тисяч вірних вояків». Проте Гітлер не погодився, вважаючи, що «доблесна німецька армія і так переможе більшовиків». Лише після поразок під Москвою і Сталінградом він змінив свою думку щодо непереможності й дозволив залучати військовополонених «до спільної боротьби з комунізмом». Ось що писав у своїх мемуарах Вальтер Шелленберг:

«У таборах для військовополонених відбиралися тисячі росіян, які після навчання закидалися в глибину СРСР. Їх основним завданням було політичний розклад населення і диверсії. Інші групи призначалися для боротьби з партизанами».

«ЦЕ ДУЖЕ МУЖНІ СОЛДАТИ...»

Голова Міжнародного Червоного Хреста Марсель Юнод запропонував урядам СРСР, Німеччини, Фінляндії та Румунії обмінятись списками військовополонених, вбитих і поранених. Та Москва гордовито відмовилась від цієї пропозиції, висунувши свої неприйнятні умови. І якщо Сталін вважав своїх солдатів панікерами і зрадниками, то ворог з цього приводу мав іншу думку. Наприклад, начальник генерального штабу вермахта Йодль доповідав Гітлеру:

«Захоплені в полон російські солдати фанатично чинили опір, знаходячись 8 — 10 днів без продовольства. Вижити пощастило лише тим, хто їв кору дерев і коріння. Вони потрапили до наших рук у такому стані, що навряд чи виживуть».

Перебування у фашистських концтаборах інакше, як пеклом, важко назвати. Досить красномовним свідченням ставлення німців до полонених може слугувати інформаційний бюлетень №112, розповсюджений серед вермахту. У ньому, зокрема, було сказано: «Необхідно ліквідовувати червоних нелюдей разом з їхніми кремлівськими диктаторами. Більшовицький солдат втратив право на поводження з ним як з істинним солдатом згідно з Женевською угодлю».

Тож 6 серпня 1941 року німецьке командування визначило для радянських полонених добовий раціон харчування — 2040 калорій. Але у жовтні його було знижено до 1 400 калорій. Але й цих норм, звичайно, ніхто не дотримувався. А ось ставлення до полонених британців, французів, американців було дещо іншим. Не завдяки гуманізму гітлерівців: Міжнародний Червоний Хрест мав їх списки, постійно перевіряв умови утримання, вимагаючи від німців дотримання вимог Женевської конвенції. І ті змушені були це робити. Принаймні є багато цьому документальних підтверджень і свідчень самих бранців.

Гітлер і його оточення не сподівалися, що до їхніх рук потрапить стільки червоноармійців. На одній із нарад фюрер сказав: «Раніше ми вимагали брати полонених, а тепер не знаємо, що з ними робити».

До кінця 1941 року близько 1 млн 500 тис. військовополонених, зважаючи на нелюдські умови утримання, загинули...

ІЗ НІМЕЦЬКИХ ТАБОРІВ — ДО РАДЯНСЬКИХ

Голова Червоного Хреста Юнод запропонував вождям Німеччини і СРСР обмінятися списками військовополонених, щоб через треті країни надсилати їм посилки з продуктами харчування, надавати іншу допомогу. Гітлер пообіцяв подумати, а ось Сталін відразу відповів: «Радянських військовополонених не існує. Радянські солдати воють насмерть. Якщо ж вони обирають долю військовополонених, то автоматично виключаються з радянського суспільства».

І все ж кремлівська кліка зацікавилася цими людьми: за наполяганням Сталіна до підписаної керівниками СРСР, США і Великобританії у Ялті спільної заяви включили такий пункт: «Ми зобов’язуємося надавати всебічну допомогу... з метою забезпечення швидкої репатріації усіх військовополонених і цивільних осіб». Це означало, що всіх «боягузів і зрадників», які опиняться в їхніх руках, американці й британці видадуть СРСР, що успішно й зробили. Чи знали вони, яка доля чекає на цих людей на рідній землі? Напевно. Але, не бажаючи сваритися зі Сталіним, принесли в жертву десятки тисяч людей.

Згідно з наказом Державного комітету оборони № 270 від 8 серпня, здача в полон розглядалася як «злісне дезертирство» і зрада. Тому звільнені з німецького полону червоноармійці зазнавали нових переслідувань і репресій від радянської влади. Із понад 836 тисяч полонених, які вижили й повернулися на батьківщину, майже 250 тисяч були засуджені й відбували покарання в радянських концтаборах. А понад 600 тисяч примусово працювали у так званих трудових батальйонах.

Як згадували деякі з колишніх полонених, що «перевиховувалися» в радянських таборах, «умови перебування в них мало чим відрізнялися від німецьких, а інколи були ще гіршими». З цієї причини до рідних домівок повернувся мало хто.

Василю Марку пощастило: його звільнили радянські війська. І не відправили як «ворога народу» на Колиму. Правда, після перевірки на благонадійність, яку проводили офіцери СМЕРШу, додому повернувся з п’ятьма зламаними ребрами, переламаною рукою і трьома вибитими зубами...