Про системну боротьбу

«Колись я зустріла першокурсницю, ясну і відкриту. Ми спілкувалися півдня. А днями вона, вже відома, але така ж ясна і вже тверда, як алмаз, передавала знання, обнадіювала, запалювала інших», — написала Лариса Івшина у «Фейсбуці» після зустрічі громадської активістки Ганни Гопко з учасниками Літньої школи журналістики «Дня» в редакції газети.

«Справжній сеанс реабілітації отримала від спілкування із студентами Літньої школи газети «День», — пише вже сама Ганна Гопко. — Дуже талановиті, юні та розумні журналісти із різних областей — це наша надія на принципову журналістику і на закріплення шансу на перемогу України!» 

Ну і одне з яскравих вражень від самих студентів. «Мені запам’яталася усмішка, мабуть, найщиріша усмішка на обличчі «громадянського суспільства», — каже Володимир Нижняк, Львівський національний університет ім. Івана Франка. — Потрібно розуміти, що досвід Ганни Гопко — це той досвід, який ми ще маємо здобути, щоб у свій час стати повноцінними громадянами, продовжити процес побудови громадянського суспільства».

Сьогодні Ганна Гопко — один із лідерів суспільних ініціатив, зокрема, Реанімаційного пакету реформ. З нею навипередки намагаються зустрітися українські політики, західні чиновники, приїжджаючи до Києва, вважають за потрібне зустрітися з представниками громадянського суспільства, серед яких обов’язково — Ганна Гопко. Чого варта лише її екскурсія центром Києва для віце-президента США Джо Байдена.  

Як правильно інформувати світ про Україну? Що треба зробити, щоб уникнути, щоб не повторити помилки постпомаранчевого періоду? За якими правилами мають проходи позачергові парламентські вибори? Чи готова нинішня влада до реформ? Як «лікувати» Донбас? На ці та інші запитання відповіла слухачам Літньої школи «Дня» Ганна ГОПКО.

 

«ОДНА З МОЇХ ІДЕЙ — СТВОРИТИ МЕРЕЖУ ПАРТНЕРСТВА, СОЮЗНИКІВ І ПРИХИЛЬНИКІВ УКРАЇНИ У СВІТІ»

Мар’яна БОЛОБАН, Львівський національний університет ім. І. Франка: — Ви маєте багато ділових відряджень, зокрема нещодавно відвідали Швейцарію. Що саме ви намагаєтеся донести європейцям та який образ України хочете сформувати перед ними?

Ганна ГОПКО: — Насправді дуже важливо комунікувати зі світом з позиції людяності. Коли ти намагаєшся спілкуватися з політиками не тільки з позиції їхнього впливу і тих інституцій чи країн, які вони презентують, але намагаєшся достукатися до серця і в такий спосіб донести позицію України — це набагато ефективніше. Тому що світ переживає глобальну кризу — кризу світогляду, ідеологія надмірного споживацтва себе вичерпала.

Пригадую зустріч з віце-президентом США Байденом у Києві. Тоді я не навантажувала його проблемами корупції, про яку він і так знає, розповіддю про політичні еліти, що між собою воюють за владу, а більше говорила про ті речі, які є справді важливі. Про Софію Київську, збудовану значно раніше, ніж Москва з’явилася на карті світу. Лише одне те, що американці допомогли нам реставрувати мозаїку святої Софії — дуже сильний сигнал світу, що тут якраз і є колиска нашої європейської цивілізації. Під час екскурсії Байден також розповів мені про свою сім’ю, дітей. Сподіваюся, спогад про Україну буде не лише, як про країну політиків, прем’єрів, президентів, а й як про країну людей та її понад тисячолітню історію.

Це одне з важливих завдань — донести знання про Україну, її культуру і традиції. Найголовніше, що я зараз намагаюся розповісти: в Україні йде боротьба за загальнолюдські цінності. Найголовніше запалити людські серця, щоб вони відчули власну гідність через боротьбу за гідність в Україні.

Іван КАПСАМУН: — Ви сказали, що в Україні відбувається «боротьба за загальнолюдські цінності». Наскільки це відчуття присутнє в закордонних дипломатів, політиків, представників громадськості?

Г. Г.: — Більшість людей, з якими я спілкуюся, це відчувають, незважаючи на те, що в Європі потужна мережа лобістів, які сидять на російській зарплаті. Вони навіть є в потужних аналітичних західних центрах, за гроші створюючи позитивний імідж Росії і дискредитуючи Україну.

Але більшість представників ОБСЄ і ООН все-таки розуміють, що насправді відбувається в Україні, наскільки є важливою ця країна, бо багато хто пам’ятає уроки XX століття. Стабільність в Україні — насамперед гарантії безпеки для Європи.

Одна з моїх ідей — створити мережу партнерства, союзників і прихильників України в світі, які ми за 23 роки так і не збудували. Революція Гідності подарувала нам цю нагоду. Дуже багато людей по всьому світу під час подій на Майдані виходили з акціями протесту, щоб донести правду про Україну. Люди ідентифікували себе як українці, навіть ті, які вже 15 років не були в нашій країні. Ми побачили багато майданчиків, які потрібно скоординувати для того, щоб ефективно просувати Україну та її інтереси, а головне — грати на випередження, а не тільки реагувати.

ПІСЛЯ ТРИВАЛОГО І ЗМІСТОВНОГО СПІЛКУВАННЯ ГОСТЮ — АВТОРСЬКА ФУТБОЛКА «Дня» / ФОТО РУСЛАНА КАНЮКИ / «День»

Потрібна системна робота з промоцією України та просування нашого іміджу. Треба блокувати дезінформацію щодо України через людей, які будуть системно спілкуватися з policy and decision makers у тих центрах світу, де приймаються глобальні рішення. Також треба комунікувати з виборцями тих політиків, які часто роблять такі речі, що шкодять інтересам України. Небхідно спілкуватися з медіа для того, щоб надавати альтернативну інформацію, бо величезні бюджети виділяє Росія для того, щоб у провідних виданнях світу лунала неправдива інформація щодо України.

От, наприклад, на останній зустрічі в Швейцарії один американський політик, дипломат поставив питання, яке мене дуже вразило: «У вас в Україні наростає фашизм — «Правий сектор», «Свобода». Невже люди це все підтримують?» Я розсміялась і запитала: «А звідки у вас така інформація?» Він відповів, що дивиться CNN та інші канали. Але коли від мене дізнався, скільки набрали Тягнибок та Ярош на президентських виборах, то в нього на обличі спостерігалося велике розчарування.

Чому? А все тому, що в американців створена картинка демократії, а основою демократії є свобода слова. І коли він бачить, що ця свобода слова не гарантує йому правдивої інформації (власні медіа зманіпулювали його свідомістю), для нього це образа. Після конференції він підійшов до мене і попросив розповісти, що відбувається в Україні, навіть запропонував створити блог на CNN про Україну.

«АКТИВІСТИ МАЙДАНУ В РАЗІ НЕОБХІДНОСТІ ГОТОВІ ПОВЕРНУТИСЯ ТУДИ І ПРОДОВЖИТИ БОРОТЬБУ»

Христина ЛУШИНА, Львівський національний університет ім.І. Франка: — Ви журналіст і маєте ступінь кандидата соціальних комунікацій. Як від журналістики ви перейшли до громадської діяльності, стали активно просувати реформи, розробляти різні проекти?

Г. Г.: — Журналістика — це теж спосіб донесення правди, спосіб пробудити людину та творити зміни. Із першого курсу навчання я пішла працювати волонтером у громадську екологічну організацію. Мені хотілося практичної діяльності, ініціатив, проектів. У цій організації ми займалися вирішенням проблеми непридатних до використання пестицидів через здійснення інформаційно-просвітницьких кампаній, затарення отрутохімікатів, поверненням природно-заповідного статусу заповідникам Львівської області. Саме там і затвердилася моя громадянська позиція, я усвідомила проблеми, побачила способи їх вирішення. Тоді я почала активно працювати з іншими громадськими організаціями.

А коли переїхала до Києва, потрапила в один із проектів, що займався розбудовою громадянського суспільства в Україні, де я вже й познайомилася з різними ініціативними людьми, громадськими організаціями. Я зрозуміла можливості громадянського суспільства для творення змін разом із можливостями медіа, влади тощо. Я зрозуміла, наскільки важливо всіх скоординувати. Таким чином я влилася в громадську діяльність. А на журналістику не дуже і вистачає часу. Якщо і пишу, то в основному на теми, які болять, наприклад, тема української землі сільськогосподарського призначення. Кілька статей були опубліковані і в газеті «День».

Добре пам’ятаю як  2009 року я поверталася із Всесвітньої конференції  наукових журналістів у Лондоні, і вже коли була в літаку відкрила The Guardian, де прочитала велику статтю про land grabbing захоплення земель, до якої додавалася карта, на якій була показана Україна, країни Перської затоки, Казахстан тощо. Там розповідалося, як країни, що мають багато нафти й газу, транснаціональні корпорації скуповують різними способами землі в інших країн за допомогою залучення різних банків. Один із доповідачів ООН пояснював таке захоплення земель — це один із нових видів неоколоніалізму. Прочитавши цю статтю, не написати про Україну та новітні загарбання земель транснаціональними корпораціями я не могла. Тоді мій матеріал вийшов на першій шпальті газети «День».

Анастасія ПАНЧЕНКО, Кіровоградський інститут розвитку людини «Україна»: — Чи став Євромайдан суб’єктом у суспільно-політчиних відносинах? Як співдіють організації Майдану?

Г. Г.: — Майдан став можливістю виявити ініціативу та потенціал людей, які перед цим згасли, бо не було перспектив. Завдяки Майдану крізь асфальт пробилися паростки різних ініціатив, які захотіли жити зовсім по-іншому. Було дуже багато громадських ініціатив і рухів — Автомайдан, Самооборона, громадський сектор Євромайдану, Євромайдан SOS, Facebook-сторінка...

Після завершення Майдану багато організацій перекваліфікувалися. Наприклад, Євромайдан SOS почав допомагати переселенцям із Криму, взяв на себе частину проблем, які виникають на півдні та сході країни. Наша ініціатива (РПР) сфокусувалася на боротьбі з системою через реформи в країні, на які всі чекали понад двадцять років.

Моє бачення Майдану сьогодні: частину Інститутської вулиці треба залишити пішохідною, решту — відкрити. А біля стели, де безпосередньо починався Євромайдан, можна зробити Відкритий університет із громадянського активізму, кращих практик адвокації, законодавства, де розповідатимуть, як стати ефективним громадянином своєї країни. Тобто ідея Майдану як Революції Гідності повинна залишатися, але переважно в просвітницькій площині, де різні лектори розповідатимуть про свій досвід боротьби, і як цей шанс не втратити. Можна запрошувати експертів, які б розповідали та роз’яснювали відвідувачам про впровадження нових законів, що вони означають, як громадяни можуть їх використовувати — для того, щоб революція давала свої плоди. 

Насправді зараз не потрібно, щоб люди стояли на Майдані. Багато активістів у разі необхідності готові повернутися туди й продовжити боротьбу. Не треба думати, що фізична присутність декількох палаток на Майдані — це запорука безпеки та захисту. Треба продовжувати роз’яснювальну кампанію, давати людям із різних регіонів розуміння того, як впливати на депутатів, місцеву владу і як творити для них порядок денний, щоб відбувалися зміни на краще. Активізація людей — одне з найважливіших досягнень. Основою справжнього суспільства мають стати громадяни, не громадські організації, які живуть за рахунок грантів, міжнародної технічної допомоги, а звичайні громадяни, які  ставитимуть для влади в пріоритети ті проблеми, які їх справді хвилюють.

«НЕ ВИВЧИВШИ УРОКИ МИНУЛОГО, В НАС НЕ БУДЕ ГАРАНТІЇ, ЩО ЗНОВУ НЕ З’ЯВИТЬСЯ КУЧМА ЧИ ЯНУКОВИЧ»

Вікторія ТКАЧЕНКО, Дніпропетровський національний університет: — Під час подій 2004 року було патріотичне піднесення, але в результаті помаранчевої революції мало що змінилося. Чи не відчуваєте ви, що сьогодні суспільство знову стає на ті самі граблі. Як цього уникнути?

Г. Г.: — Якщо ми не дамо правильну відповідь на це запитання, то можемо втратити досягнення й цього Майдану. Справді, після помаранчевої революції ми розійшлись по домах. Ще на початку Майдану, спілкуючися з Генеральним секретарем Ради Європи Торбйорном Ягландом, ми дійшли висновку, що після помаранчевої революції не змінили систему. Тому зараз він порадив, щоб ми почали реформування прокуратури, судової гілки влади, міліції, адже тоді ми не змінили системи й втратили шанс.

Коли на Майдані почали викрадати, а потім — вбивати людей, відчувалося дуже багато страху й нерозуміння, куди все рухається, й чи вдасться залишитися живим. Але тоді пан Ягланд сказав, щоб ми вже думали про те, що робити після закінчення Майдану. Вже в січні активісти Майдану зібралися, щоб обговорити про ключові та пріоритетні напрями для реформування країни. Так виникла ідея Реанімаційного пакета реформ (РПР), коли разом з Володимиром В’ятровичем, Ігорем Луценко, Ольгою Галабалою... ми дійшли висновку, що наш пацієнт перебуває в реанімації, й у 23 роки йому потрібен РПР. Після РПР, звісно, може бути стабілізаційний пакет, пакет розвитку, але на даному етапі в нас до краю доведено ситуацію з корупцією, безчинствами в прокуратурі, міліції, судах...

Я в одному з постів на «Фейсбуці» писала про «постпомаранчевий рімейк». Якщо ми не виграємо битви за справедливий суд, зокрема це резонансна «справа Гонгадзе -Подольського», де фігурує екс-генерал Пукач, влада почне відкат назад. У нас зараз нарешті з’явилася можливість розвалити цю кланово-олігархічну систему, яка була сформована президентом Леонідом Кучмою, зокрема за допомогою Володимира Литвина. Сьогодні ми повинні розуміти, як очистити країну від них.

Ще одне розуміння, яке прийшло до мене під час поїздки в Швейцарію: коли ти молодий і на щось витрачаєш дуже багато часу, тобі хочеться бачити результат, якщо не одразу, то хоча б через декілька років. Наприклад, на антитютюнову кампанію, в якій я брала участь, пішло п’ять років. Рівень тютюнокуріння в Україні знизився на 13%, за цей час було ухвалено закони про заборону реклами тютюну, фотоілюстрації на пачках, які посилюють текстові попередження, звільнення громадських місць від тютюнового диму. Коли ти прагнеш суттєвих змін системи, то маєш розуміти, що реформування — це тільки один із інструментів, що це  — боротьба, до якої потрібно докладати величезних зусиль.

У Швейцарії я розмовляла з росіянкою, в якої була нагода поспілкуватися з колишнім керівником Тибету, який фактично втратив незалежність. Вона спитала в нього: «Як могло це статися? Ви ж 50 років боролися за незалежність. Звідки ви берете сили?» На що він їй відповів: «А що таке 50 років для життя нації? Для людини — це багато. А для нації — ні. Тому потрібно продовжувати боротьбу».

На тій конференції в Швейцарії був Мирослав Маринович — дисидент. Також часто згадую Євгена Сверстюка, який сповна відчув на собі пекло радянської машини. Коли дивлюсь на них, то можу тільки уявити, який у них біль в серці — пройти репресивну машину СРСР, потім нарешті здобути незалежну Україну, надію і віру в те, що їхня країна має шанс, а отримати — правління Кучми, помаранчеву революцію, режим Януковича, Євромайдан. Зараз я бачу, наскільки тривалою виявилася ця історична боротьба. Якщо уроки історії не будуть вивчені, а помилки залишаться не виправленими, то буде створено фундамент до того, щоб знову все це повернулося.

Ми завжди повинні пам’ятати: не вивчивши уроки минулого, не доклавши зусиль, щоб очиститися від всіх інфекцій, у нас не буде гарантії, що знову не з’явиться Кучма чи Янукович. Наша боротьба має бути системною, продуманою, професійною. Особливо, що стосується правосуддя. Без верховенства права ми не зможемо рухати країну вперед. І тут роль журналістів є однією із ключових. Адже вже зараз ми бачимо, що народ намагаються заговорити. У березні цього року, коли до Києва приїхали євродепутати, ми мали з ними розмову. Це було вже після того, як вони зустрічалися з нашими парламентаріями. Так от, вони тоді сказали мені: «Ми б вам радили бути дуже агресивними і системними у ваших кампаніях, тому що в нас таке відчуття, що Клюєв і решта через чотири місяці повернуться в Україну». Це був березень!

Розмови в кулуарах, лобіювання якихось своїх рішень, обійми тих самих свободівців із регіоналами — це система координат депутатів, у якій їм комфортно. На телевізійних ефірах вони розповідатимуть, як ненавидять одне одного, як змінять країну, які вони хороші й т.ін. А в кулуарах вони продовжуватимуть руйнувати Україну. І коли зараз читаєш інтерв’ю Януковича-молодшого, Арбузова, то розумієш, що ці євродепутати мали рацію. Це мусить додати нам тільки більше сили і розуміння, що не маємо зараз жодного морального права втратити шанс стати достойною державою.

«В УКРАЇНІ Є ДОСТОЙНІ ЛЮДИ, ЯКІ РОЗУМІЮТЬ, В ЯКОМУ НАПРЯМІ ТРЕБА РУХАТИСЯ»

Ганна КАЛАУР, Національний університет «Острозька академія»: — Однією з основних вимог Майдану була відкрита влада. Скажіть, наскільки влада відкрита до співпраці зараз?

Г. Г.: — За майже п’ять місяців після того, як була сформована нова більшість у парламенті, РПР вдалося просунути лише 10 законів. Це насправді дуже мало, особливо для періоду після повалення режиму Януковича. Їх можна було ухвалити за один чи два пленарних тижня. Але так повільно працює ця Верховна Рада. А щодо важливості змісту наших законів...  Наприклад, Закон «Про вищу освіту», за ухвалу якого ми понад три років боролися з Дмитром Табачником і його прибічниками. Та навіть зараз, без тиску на парламент, на спікера Олександра Турчинова його не було би прийнято. Зараз ми співпрацюємо з міністерством освіти, народним депутатом Лілією Гриневич, студентськими спільнотами, щоб підготувати базу і вже восени мати змогу вносити зміни до статутів університетів, надавати більше децентралізації, автономії вишам. До того ж студенти тепер зможуть обирати 25% предметів за власним бажанням.

Наступний законодавчий акт — Закон «Про доступ до публічної інформації». Треба було внести зміни до 50 нормативних актів, щоб у кожного з’явилася змога зайти на сайти міськради, облради та отримати проекти рішень. Це допоможе зрозуміти, чим насправді займаються народні депутати, надасть змогу створювати для них свої порядки денні й пропонувати необхідні суспільству проекти. Не менш важливими є закони:  «Про прозорість державних закупівель»; «Про відновлення довіри до судової гілки влади», «Про внесення змін до кримінального кодексу щодо візової лібералізації» (чого й вимагав від нас Європейський Союз) та інші. Ці 11 законів є першим кроком до тривалого реформування країни, яке нарешті має початися.

Значним результатом є створення певної змагальності між політичними силами, які до того ж почали придивлятися до нових облич, аби оновити свій склад. Однак це їх навряд чи суттєво змінить.  

Ми створили міжфракційну депутатську групу «Платформа реформ» у складі 26 депутатів, Центр підтримки реформ при Кабінеті Міністрів. Зараз думаємо, як ефективніше співпрацювати з Дмитром Шимківим, якого призначили відповідальним за реформи в Адмінісрації Президента, можливо, через Громадську раду. Наше ключове завдання зараз — координувати зусилля Президента, парламенту, уряду і громадянського суспільства в одному баченні шляхів реформування країни. Конкуренція між різними гілками влади зараз не вигідна державі. Ми маємо показати, що на цьому перехідному етапі, зважаючи ще й на ситуацію на сході, важливою є плідна співпраця, чого також очікує й Захід. Треба показати, що в Україні є достойні люди, які розуміють, в якому напрямку треба рухатися.

Іноді складається враження, що нинішня влада забуває про жертви Небесної Сотні. Адже повернулися ті ж самі корупціонери, які були не тільки при Януковичі, а й значно раніше. Ми повинні зрозуміти, що зміна системи, зокрема через реформи, навіть таких пріоритетних напрямів, як боротьба з корупцією, децентралізація влади, регіональний розвиток, реформи публічної адміністрації, судової гілки влади, органів правопорядку, виборчого законодавства, медіа, податкової системи, аграрного сектору, освіти, медицини, публічних фінансів мають нести позитивні зміни для українського народу та  майбутнього країни, а не бути інструментом для отримання чергових надприбутків олігархів.

Наприклад, наша група, яка займається питанням публічного доступу до фінансів, є дуже цікавою. Вона складається з небайдужих людей, які зараз хочуть створити механізми громадського контролю за цільовим використанням коштів, які отримує уряд України у вигляді грантів та кредитів. Тому що ми не бачимо, на що витрачаються ці кошти. Навіть коли ЄС дав Україні перший транш кредиту в 200 млн євро, виникло запитання до можновладців про те, куди пішли ці гроші. Ми маємо зробити так, щоб кошти, які ми отримуємо для розбудови секторів економіки, не пішли на ті сфери, які є прибутковими для олігархів. Ці гроші мають використовуватися для розвитку української економіки. І тут важлива професійність журналістів у постановці пріоритетності тем, професійність громадянського суспільства, яке буде орієнтовано на інтереси країни, а не на потреби донорів. Зараз важливо стати тією платформою, яка об’єднає інтереси України, а не окремих груп.

Лариса ІВШИНА: — Ціна сьогодні надвисока. За нами уважно стежать і на Заході, й на Сході. Бо репутаційна складова українського суспільства зараз така важлива, що інколи кажуть: «Ви зараз повинні бути бездоганними». Тому що картинка з Майдану транслювалася на цілий світ. І уявіть собі, якщо всі побачать, що це ні до чого не привело     — яким тоді може бути світове розчарування в тих, хто симпатизує Україні? Тому ми повинні бути дуже вимогливими й принциповими — ставити питання до політиків так, щоб вони знали: компліментів не буде, буде серйозна розмова. Навіть якщо ми їм симпатизуємо, ми маємо набратися характеру, чого нам дуже часто не вистачає. Але це й не означає, що все треба сприймати «у штики». Коли країна під такою загрозою, потрібно вміти консолідуватися. А ми бачимо, що зараз на телеканалах починаються міжкланові війни.

Г. Г.: — В цих війнах задіяні й певні журналісти, які стали заручниками ситуації. Ми маємо розуміти, що олігархи між собою завжди порозуміються. Там, де гроші, влада і ресурси,  — вони знайдуть спільну мову. А от багато журналістів втратять найголовніше, що в них є — довіру аудиторії. І країна від цього програє.

«В УКРАЇНІ ІСНУЄ КРИЗА ДОВІРИ ДО ВЛАДИ І ВЕЛИЧЕЗНИЙ ЗАПИТ НА ОНОВЛЕННЯ ПОЛІТИЧНИХ ЕЛІТ»

І. К.: — Уже запущений механізм по дострокових парламентських виборах, які, найімовірніше, відбудуться в кінці жовтня. По-перше, ви особисто плануєте взяти в них участь? По-друге, чи вдасться на цих виборах оновити політичну еліту?

Г.Г.: — В Україні існує криза довіри до влади і величезний запит на оновлення політичних еліт. Під час перебування в Швейцарії на конференції я помітила, що дуже багато людей обговорювали події в Україні. Але якщо подивитися на світ, то ми побачимо, що конфлікти і війни тривають не тільки в Україні. Ми маємо на планеті дуже багато ран. Я розумію, що політичні кризи виникає на глобальному рівні, коли немає моральних авторитетів, які були б політичними лідерами та керувались етичними нормами. Тому наша земля кровоточить болем людей, які щодня помирають від несправедливості, боротьби за ресурси, геополітику тощо.

Я впевнена, Україна покаже всьому світу здатність творити абсолютно інший світогляд, створить інноваційну модель управління, виборе інші правила гри. Політичні процеси та політична еліта для нас так само один із важливих показників. І тут дуже важливими є парламентські перевибори. Вони однозначно мають проходити за новими правилами: пропорційна система з відкритими регіональними списками; зниження прохідного бар’єру до 1% (це моя позиція, РПР за   — 3%); прозоре фінансування виборчих кампаній; невідворотність покарання за злочини проти виборчих прав. Україна має подолати перший олігархічний бар’єр.

Реанімаційний пакет реформ співпрацює з організаціями — «Центр протидії корупції», «Transparency International», «Центр політичних студій та аналітики», колишнім заступником міністра юстиції Дмитром Котлярем та багатьма іншими. Спільними зусиллями, своєю енергією ми досягнемо результату в боротьбі з корупцією — вже зараз ми працюємо над законами, антикорупційною програмою уряду. Особисто мені пропонували долучитися до співпраці з виконавчими органами, наприклад, бути відповідальною за співпрацю із громадянським суспільством та реформи в Адміністрації Президента. Але я вірю в команду, яка може творити зміни. Успіх — це завжди командна гра. Ми закликаємо політичні сили, які можна назвати демократичними, об’єднатися і працювати як команда. Інакше олігархи — такі як Медведчук, Льовочкін, Фірташ, Пінчук, Ахметов та інші, у яких зовсім інша мета, за великі гроші запускатимуть політичні проекти і купуватимуть голоси.

Я усвідомлюю важливість того, щоб у новий парламент потрапили люди абсолютно іншої професійної та моральної якості,  що стануть вірусом нових правил і робитимуть зміни на краще. Зараз я бачу, як зокрема ініціативна група «Першого грудня» намагаються докласти максимум зусиль до процесу напоумлення молодих амбіційних організацій, адже вибори в Київраду показали яким може бути результат. «УДАР» набрав 80 місць, а скільки набрали разом «Нове життя», «Демократичний альянс», «Самопоміч» та інші? Позачергові парламентські вибори можуть мати схожий результат, якщо не буде розуміння важливості командної гри.

Зараз абсолютно незрозуміло, за якими правилами проходитимуть ці вибори. Хоча суспільство буде тиснути на парламент, але так звана сучасна політична еліта чинитиме шалений спротив прогресивним змінам у виборче законодавство. У будь-якому випадку головним зараз є здатність реформаторів на ефективні командні дії. Поки все під знаком запитання.

Щодо мене, то на сьогодні важливо продовжувати займатись кампаніями громадянського тиску — робити це ще більш професійно, контролювати і нових, і старих для того, щоб заганяти їх у такі рамки, де інтереси країни для них справді будуть пріоритетом. Якщо хтось думає, що запросить мене як громадського активіста до партійного списку лише для того, щоб продемонструвати суспільству, що вони набрали абсолютно нові обличчя, незаплямовані біографії людей, які справді люблять Україну, то такого не буде. Якщо ж буде розуміння професійної, патріотичної, моральної та ефективної команди, зорієнтованої на реформи, на зміни, якщо є певна кількість людей, на яких ти можеш покластися, тоді можна розглядати можливість участі у виборах.

І. К.: — А чи є сьогодні шанс сформувати таку команду? Після Майдану з’явилися нові політичні сили — «Демократичний альянс», «Сила людей», «Воля».., які претендують на нову якість. Як ви можете їх охарактеризувати?

Г. Г.: — Я їм завжди кажу: «Друзі, сідайте за стіл, домовляйтеся, випрацьовуйте спільні критерії. Зараз є достатньо представників середнього класу, які готовий підтримати ці ініціативи, якщо бачитимуть здатність людей об’єднуватися». Сьогодні і суспільство, і бізнес страждає від якості політичних еліт, тому що часто замість гірших приходять ще гірші чи стають такими ж. Але середній клас має побачити нову якість української політики, що це зовсім інші люди, які будуть гідними та ефективними представниками українського народу в парламенті, здатними законодавчими методами захистити інтереси і країни, і того ж середнього класу зокрема.

Л. І.: — Хочеш щось мати — зроби сам. Перед вами все одно постане вибір: якщо захочете мати політичну силу, вам доведеться її створити. Ніхто не зробить це за вас. Ми можемо очікувати, що поряд з нами хороші люди, а вони виявляться іншими — з іншою біографією, іншою націленістю.

Г.Г.: — У мене вже немає ілюзій, що зміни відбудуться швидко. Я нарешті знайшла спокій і готовність віддавати наступні 10-20-30 років своїй справі, як це робить Лариса Олексіївна в газеті «День», готуючи нові покоління, які продовжать справу. Навіть якщо після Майдану ми закладемо фундамент, на якому будуватимемо нову Україну, то дуже важливо розуміти, що пізніше твою справу мають продовжити. Тому наступний парламент —  не кінець історії України, а черговий перехідний етап. Головне, треба не допустити погіршення ситуації в інших сферах, поки триватиме боротьба.

Наша системна боротьба тільки починається, і без західних та світових партнерів виграти цю боротьбу буде дуже складно. На нас чекають величезні виклики. Тим більше, після інформації про те, що Росія готує сценарій третього Майдану, коли роздмухуватимуть соціальні негаразди в Києві. Вони говоритимуть про бідність, про те, що ця влада є не менш корумпованою, ніж попередня. Таким чином, підвищуватиметься градус ненависті й агресії у суспільстві. Тому ми маємо бути сильними і не просто тримати удар, а перегравати ворога.

Крим був і залишиться українським. Ми його обов’язково повернемо. Зараз ми повинні розуміти, що це величезні ігри, і в якийсь момент треба буде грати на випередження, розуміючи з ким маємо справу. Треба позбавитись ілюзій і розуміти, що тільки щоденна праця, посилення нашої позиції зможуть нам допомогти. Важливо не ставити власні інтереси вище інтересів своєї країни. Тому це для нас теж етап внутрішнього становлення і розуміння тривалої боротьби.

«НАМ ПОТРІБНО ВІДВОЙОВУВАТИ УКРАЇНСЬКИЙ ІНФОРМАЦІЙНИЙ ПРОСТІР»

Влада СОЛОВЙОВА, Київський політехнічний інститут: — Зараз на сході країни суспільство перебуває в складній ситуації. Як треба будувати відносини з цим регіоном, особливо з тими, кого звільняють? Як країна може модернізувати Донбас?

Г. Г.: — Без системних змін на всеукраїнському рівні неможливо змінити східний регіон. Надзвичайно важливе запитання — як «лікувати» схід? Насамперед, активним мешканцям цього регіону, які захочуть повернутися, має бути створено відповідні умови. По-друге, керувати Донбасом мають гідні люди — не люди Ахметова, Колесникова, Єфремова... які довели цей регіон до такого стану.  Влада має бути у достойних людей. Це і буде один із способів примирення в цьому регіоні. По-третє, залучення інвестицій. Від міжнародних інституцій вже лунали заяви щодо фінансової допомоги сходу.

Не менш важливе питання — примирення тих мешканців, які живуть в одному під’їзді, але чиї родичі воювали по різні боки барикад. Немало людей під впливом зомбування пропагандою пішли в ДНР чи ЛНР, підтримавши сепаратистський рух, проросійських терористів. Це велика трагедія для багатьох родин. Якщо підійти до цього жорсткими методами, це викличе зворотну реакцію. Тому загоєння всіх цих ран — тривалий процес. Наприклад, моя знайома з Харкова розповіла мені, що до неї приїхала подруга з зони АТО із семимісячною дитиною, але в них не було коляски. Про це вони написали у «Фейсбуці». Реакція була дуже швидкою. Наступного дня небайдужий мешканець Києва привіз коляску. Треба шукати різні можливості та спілкуватися з людьми зі сходу.

Ще дуже важливим є повернення українського інформаційного поля на Донбасі. До речі, як олігархи мають покаятися? Віддати свої медіа-ресурси суспільству. Тому що їхня вина в тому, що такі, як Колесніченко, Корнілов, Чаленко... стали впізнаваними і постійно труїли українське суспільство. А коли справу було зроблено, вони просто втекли в Росію і звідти продовжують надавати брехливу інформацію. Нам потрібно відвойовувати інформаційний простір.

Л. І.: — Це буде дуже складно, адже ті, що запрошували Корнілова і Царьова-Колесніченка, так само сидять у студіях і керують тими ж каналами. З журналістикою проблема надзвичайно серйозна. Коли ми сьогодні включаємо шоу, то знову бачимо Шуфрича, Ляшка та інших, які розповідають, як все погано. Люди на сході, які це дивляться, дезорієнтуються повністю. Коли ми говоримо про людей сходу, в яких багато проблем, варто згадати таке твердження: якщо у вас проблема, знайдіть того, кому гірше, і допоможіть йому. Я зовсім не на боці тих, котрі кажуть, що всіх треба годувати манною кашею або няньчити. Травма не тільки в мешканців сходу, вона у всіх. Звичайно, дуже страшно, коли люди переселені, вони втратили житло, їм довелося пережити війну. Але є в країні безліч молодих людей, які покалічені цією війною і лежать в госпіталях. Є велике горе у тих, хто втратив своїх дітей. Це загальна трагедія, яка об’єднує нас. Тому всі мають допомагати один одному. 

Дмитро ПАЛЬЧИКОВ, Львівський національний університет ім. Івана Франка: — Не так давно «Батьківщина» запросила РПР на засідання своєї фракції. В результаті було вирішено, що ваша ініціатива входитиме до експертної ради партії. Чи не здається вам, що Тимошенко намагається використати РПР?

Г. Г.: — Юлія Тимошенко створила певний тренд змагань. Тому що після того як вона була в нашому офісі, там побував Анатолій Гриценко, Андрій Садовий, Павло Шеремета, Дмитро Шимків... Я за здорову конкуренцію між політиками, тому наші двері відчинені для всіх. Інколи нам говорять, що це для України незвично, коли не ми бігаємо з перепустками, а міністри, депутати приходять в офіс громадської ініціативи. Під час одного з таких засідань у одного з депутатів з’явилася ідея — запросити наших експертів на засідання їх фракції. Це ноу-хау в українській політиці, тому що до того жодна політична сила не могла собі дозволити запустити в свою «святая-святих» громадськість, яка б сиділа, слухала і нав’язувала свій порядок денний. Після цього ми були також в партіях «УДАР», «Свобода». У нас наївних немає. Це тимчасові союзники. В громадській адвокації доводиться працювати з політиками, тому що вони мають всі інструменти ухвалювати закони. Очевидно, ми створюємо конкуренцію серед різних політичних сил, і нехай в цих змаганнях перемагають інтереси країни.

«НА ПЛЕЧІ НАШОГО ТА НАСТУПНИХ ПОКОЛІНЬ ЛЯГАЄ ВЕЛИЧЕЗНА НОША»

Катерина ГЛУЩЕНКО, Донецький національний університет: — Останнім часом ви активно ведете тему необхідності притягнення до відповідальності не тільки попереднього президента Януковича, а того, хто привів його в політику, — Кучму, адже саме за президентства останнього були скоєні такі резонансні злочини, як вбивство журналіста Гонгадзе, побиття громадського діяча Подольського, напад на народного депутата двох скликань Єльяшкевича. Чи є сьогодні розуміння у суспільстві і у владі необхідності таких процесів?

Г. Г.: — Є величезний запит суспільства на справедливий суд. Але також є велике нерозуміння людей, як цього досягти і які мають бути прецеденти. Тут, на жаль, журналістика відіграє не дуже значну роль, за винятком газети «День». Мало хто в становленні правосуддя у згаданих вами справах подає об’єктивну інформацію і демонструє позицію. Нам дуже важливо створити хоча б один прецедент зі встановлення правосуддя щодо колишніх найвищих осіб держави. Тоді за принципом доміно він змусить боятися коїти злочин всіх інших політиків.

Тут є дуже важливою позиція таких, як Олексій Подольський і Олександр Єльяшкевич, які останні 14 років життя присвятили пошуку справедливості. Їхня боротьба проти режиму Кучми та людей, які намагалися позбавити їх найдорожчого — життя, потрібна для того, щоб країна очистилася. Але вони не мають бути одними — суспільство повинно їм допомагати, адже це потрібно всім.

Нещодавно до Києва приїжджала доповідач ПАРЄ Маріетта де Пурбе-Лундін. Вона, зокрема, зустрічалася і з представниками громадянського суспільства. Я, не попередивши представництво Ради Європи, запросила на цю зустріч Олексія Подольського. Чому я це зробила? Тому що він протягом багатьох років намагається з ними зустрітися, але вони жодного разу не знайшли часу для потерпілого у справі. Натомість у них була запланована зустріч з Кучмою. Моя позиція така: робити Кучму переговірником щодо ситуації на сході, значить, одразу «вбити справу» і відверто працювати на Росію.

На зустрічі Олексій Подольський почав говорити правду про те, чому зараз існує величезний супротив ратифікації Римського статуту в Україні і хто в цьому зацікавлений. Він пояснив, що, крім злочинів під час Майдану і на Донбасі, є злочини «епохи кучмізму» і що саме відсутність справедливості щодо останніх породило наступні. Подольський навів приклад судового процесу над Пукачем, який триває в Апеляційному суді, розповів про зловживання і закритість процесу. Звичайно, він запитав — чому вони зустрічаються з Кучмою, якого вони згадують у своїх резолюціях в негативному світлі, і не зустрічаються з потерпілим. Такий поворот змусив доповідача ПАРЄ зніяковіти і серйозно задуматися.

Л. І.: — Після останніх подій в Україні з’явився шанс. Нещодавно Михайло Гончар з Центру Разумкова в редакції «Дня» сказав дуже цікаву фразу: «Європа стає індустріальним придатком сировинної Росії». Ось що є зараз українським шансом — просунути свою унікальність. Ідентичність помножити на модернізацію.

Г. Г.: — Дуже важливо згуртуватися і не втратити цього шансу. Від кожного з нас залежить майбутнє. Наші діти мають пишатися тим, що навчаються і живуть в сучасній Україні, а не тим, що стоятимуть на Майдані і боротимуться проти януковичів та кучм. Я хочу, щоб ми нарешті зробили це і побудували нормальну країну. Коли Малайзія стала «Азійським тигром», вони вже 1998-го розробили план на 2020 рік, де зафіксували, що їхня країна увійде в 20-ку топ-економік світу. Тому дуже важливо мати план  — свій шлях, куди ми рухаємося, що будуємо.

На плечі нашого та наступних поколінь лягає величезна ноша. Нам потрібно бути готовими, що найближчий час буде для країни надскладним з усіх точок зору. Економіка буде суттєво погіршуватися, якість політики справлятиме на людей гнітюче враження. Нам будуть нав’язувати сценарій, що нічого не вийде, заганяти в кут, розколювати. Путін прекрасно розуміє, як далеко він зайшов і як важко йому буде з цієї ситуації вийти. Щодо Криму. Насправді ми програли його набагато раніше, ніж відбулася фактична анексія півострова. Тому що ми програли боротьбу за думки кримських людей. Двадцять три роки в нас не було відповідальної політики щодо Криму.

Першочергове завдання зараз — реанімувати країну, не допустити погіршення ситуації. А далі... Далі нам треба налаштовуватися на дуже серйозну системну боротьбу.