Андрій ГРИГОРЕНКО: Мій батько був українським національним демократом...

Учора в Криму відбулася ціла серія заходів, присвячених 100-річчю з дня народження Петра Григоренка. Їх було організовано меджлісом кримськотатарського народу та Кримською організацією Народного руху України. Близько полудня в церкві Святих Рівноапостольних Ольги та Володимира УПЦ КП у Сімферополі відбулася панахида на честь всесвітньо відомого правозахисника. За годину відбувся спільний мусульманський і православний молебень біля пам’ятника Петрові Григоренку, встановленого з ініціативи меджлісу на одній із центральних площ Сімферополя. Його провели муфтій мусульман Криму Емір Алі Аблаєв і архієпископ Сімферопольський та Кримський УПЦ КП Владика Климент. Після чого відбулося покладення квітів до пам’ятника, виступи учасників молебню, слово про генерала сказали голова меджлісу Мустафа Джемільов і син генерала також відомий правозахисник Андрій Григоренко.

У актовій залі Кримського державного індустріально-педагогічного університету відбулася зустріч лідера меджлісу Мустафи Джемільова, ветерана кримськотатарського національного руху Айше Сейтмуратової та Андрія Григоренка зі студентами. Скрипковий квартет виконував українські та кримськотатарські мелодії. Після цього перед студентами виступили Мустафа Джемільов, Андрій Григоренко, Айше Сейтмуратова, лідер кримської організації Народного руху України Леонід Пілунський. Після відповідей на запитання відбувся концерт у виконанні студентів університету. На ньому було виконано пісні «Україна», «Гузель Кирим» і народна кримськотатарська пісня.

У другій половині дня в місті Саки, недалеко від Євпаторії, відбулося урочисте відкриття пам’ятної дошки на будинку № 88 на вул. Тімірязєва, де Петро Григоренко бував 1968, 1972 і 1973 рр. А сьогодні, 17 жовтня, згідно з планом заходів, відбудеться урок історії для школярів Сімферопольської української гімназії.

«ЙОГО БЕЗСТРАШНІСТЬ НЕ ЗНАЛА МЕЖ…»

100-річчя з дня його народження стало не рядовою подією ще й тому, що стараннями московського історика Гульнари Бекірової, стали відомі багато які нові документи про правозахисну діяльність бунтівного генерала.

— Нещодавно мені довелося попрацювати з колись закритими документами про Петра Григоренка в архіві Науково-інформаційного та просвітницького центру «Меморіал» Державного архіву Російської Федерації в Москві, — розповідає Гульнара Бекірова. — Знадобилося цілих 20 років iз дня смерті правозахисника для того, щоб розсекретити документи про його діяльність. Ще 1988 року, в передачі Айше Сейтмуратової на «Радіо «Свобода», прозвучали пророчі слова: «Настане день, і кримськотатарський народ віддасть належне своїм захисникам. І спорудять на межі України й Криму пам’ятник генералові Григоренку — як символ дружби між двома народами — українським і кримськотатарським».

Перегляньмо ці документи. 1968 рік — час плідної співпраці Петра Григоренка з активістами кримськотатарського національного руху. Вже було прийнято Указ Президії Верховної Ради від 5 вересня 1967 р., щодо кримських татар, який Григоренко назвав «найбрехливішим і найбільш лицемірним указом з усіх виданих щодо кримських татар», уже відбулася знаменита промова генерала на підтримку кримських татар, яку він виголосив на бенкеті на честь іншого захисника прав «покараного народу» — письменника Олексія Костеріна...

Документи, які зберігаються в архіві «Меморіалу», дозволяють стверджувати: 1968 року Григоренко був цілком захоплений долею кримських татар. Тут ми знайдемо й статут земляцтва кримських татар, який розроблявся Петром Григоренком, і листування генерала з учасниками національного руху, заяви і скарги кримських татар до різних інстанцій (наприклад, заява Зевджета Куртумерова на ім’я Т. Чемодурова (голова Кримського облвиконкому. — Авт. ) про працевлаштування в Криму; рукописну автобіографію Мустафи Джемільова й багато чого іншого. Мою увагу також привернула коротенька телеграма, підписана «жінки кримських татар Бекабада»: «Вітаємо [зі] святом весни. Дякуємо за вірність».

— Не маю сумніву, — говорить Гульнара Бекірова, — що телеграма мала не так пряме призначення — привітати з 1 Травня, як інший, більш важливий для відправників і одержувача сенс — демонстрація єдності та взаємної підтримки. Не втрачаю надії, що автори телеграми живі й зуміють пролити світло на обставини написання цього документа...

Але вже дуже скоро активізація правозахисної діяльності Петра Григоренка призводить до нових репресій з боку влади. З інформації голови КДБ СРСР Юрія Андропова до ЦК КПРС від 7 квітня 1969 р. довідуємося, що шеф радянської таємної поліції пропонує знову притягти Петра Григоренка до кримінальної відповідальності, нібито за численні прояви антирадянської діяльності. У числі таких Андропов прямо вказує: «активна участь у підготовці та поширенні підбурюючих матеріалів із так званого кримськотатарського питання, в яких висуваються вимоги про посилення боротьби малих народів у СРСР з їх нібито безправним становищем. Під «Зверненням кримськотатарського народу до людей доброї волі, демократів і комуністів», — пише Андропов, — Григоренко має намір зібрати велику кількість підписів і передати його до Організації Об’єднаних Націй. У березні ц.р. він розпочав поширювати складені ним провокаційні документи «Про депортацію кримських татар і її наслідки». І вже за місяць Петро Григоренко був заарештований у Ташкенті...

— Нещодавно з моєї ініціативи, — розповідає Гульнара Бекірова, — було розсекречено наглядову справу Прокуратури СРСР Петра Григоренка (ф.8131). Перший документ справи — довідка щодо кримінальної справи № 109, яка в історіографії більш відома як «Ташкентський процес», тобто процес десяти активістів кримськотатарського руху. Як мені вдалося з’ясувати в ході вивчення матеріалів, справу Петра Григоренка тоді було «виділено в окреме провадження» саме в зв’язку з цією справою кримських татар.

У лютому 1970 року, після двох психіатричних експертиз Петра Григоренка, Ташкентський міський суд виніс ухвалу: «Судова колегія вважає дії Григоренка П. Г. злочинними й небезпечними для суспільства, як такі, що спрямовані на підрив і послаблення Радянської влади... і сприяють розпалюванню й створенню національної ворожнечі деяких — окремих осіб кримськотатарської національності з народами інших національностей, які проживають у СРСР... Призначити Григоренку П. Г. примусове лікування з вміщенням його до психіатричної лікарні спеціального типу МВС РРФСР... Оскільки дії Григоренка П. Г. являють особливу небезпеку для суспільства, утримувати за умов, що виключають можливість здійснення нового суспільного небезпечного діяння». На підставі цієї ухвали суду Григоренко 26 травня 1970 р. був поміщений до «психіатричної лікарні спеціального типу» в м. Черняховську Калінінградської області.

— У документах ДАРФ знайшла відбиття й громадська кампанія зі звільнення Петра Григоренка, — розповідає Гульнара Бекірова. — Так, у наглядовій справі я виявила оригінал добре відомого дослідникам звернення від 13 травня 1970 р. — «Скарги в порядку нагляду» на ухвалу Ташкентського міськсуду й Верховного суду УзРСР академіків М. Леонтовича та А. Сахарова, доктора фізико-математичних наук В. Турчипа та фізика В. Чалідзе. Вказавши на «серйозні процесуальні порушення, допущені на стадії попереднього слідства і в судовому розгляді», автори скарги клопоталися про те, щоб ухвалу Ташкентського міськсуду було опротестовано, а Петра Григоренка було звільнено з-під варти. Як і багато які інші звернення, скарга вчених успіху не мала...

А ось результатом заочної психіатричної експертизи, проведеної в 1971- 1972 рр. молодим психіатром Семеном Глузманом, яка визнала, що Григоренко «психічним захворюванням не страждає», став арешт самого лікаря. Суд, який відбувся в жовтні 1972 р., визнав С. Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація та пропаганда» і засудив його до семи років ув’язнення і трьох років заслання. Цікаво, що Семенові Глузману довелося ще раз, але вже 1990 року, виступити одним із експертів посмертної психіатричної експертизи Петра Григоренка, яка винесла остаточний діагноз — правозахисник був психічно здоровий. У меморіальному архіві зберігаються висновки Семена Глузмана й психіатра Анни Славгородської, яка ще 1969 року, при проведенні ташкентської психіатричної експертизи, була серед тих, хто визнав Григоренка осудним (неугодний владі діагноз через декілька місяців опротестували «карателі в білих халатах» з горезвісного московського Інституту ім. Сербського).

— Задокументовано в наглядовій справі й справді титанічні зусилля дружини Григоренка, Зінаїди Михайлівни, спрямовані на порятунок чоловіка, — розповідає Гульнара Бекірова. — На жаль, зараз неможливо детально зупинитися на всіх матеріалах, що зберігаються в згаданих фондах, — зазначає Гульнара Бекірова. — Безперечно, що багато з них ще стануть об’єктом пильного вивчення. Хочеться сподіватися, що частину з них буде використано дослідниками кримськотатарського національного руху. Сьогодні в Сімферополі, завдяки зусиллям соратників Петра Григоренка і всупереч протидії влади, встановлено пам’ятник генералу-правозахисникові, його ім’ям названі вулиці в селищах кримських татар. Як і раніше, він з нами — з народом, який прагне справедливості!»

«ВІН БУВ БІЛЬШЕ НІЖ ДРУГОМ ДЛЯ КРИМСЬКОТАТАРСЬКОГО НАРОДУ»

У ці ж дні в Криму вийшла брошура зі статтею Мустафи Джемільова «Він був більше ніж другом для кримськотатарського народу».

Мустафа Джемільов згадує, як «17 березня 1968 року делегати кримських татар, які перебували в Москві, вирішили урочисто відзначити 72-річчя з дня народження російського письменника, в’язня сталінських таборів Олексія Костеріна, який активно виступав на захист прав репресованих народів, поширював у самвидаві дуже сміливі на той час статті, памфлети та відкриті листи, де вимагав негайного відновлення прав кримськотатарського народу. Для вшанування іменинника ми орендували приміщення однієї з московських кав’ярень, приготували національні страви й чекали на Костеріна. Але Олексій Костерін, з огляду на інфаркт, що стався напередодні, не зміг бути на організованих нами урочистостях. Приїхало декілька московських дисидентів, дружина письменника Костеріна й високий огрядний літній чоловік. Це й був той-таки військовий учений, опальний генерал Петро Григоренко, який уже відсидів до цього часу півторарічний термін у спецпсихушці МВС за виступи з критикою радянського режиму. Його на тому вечорі нам представили як найближчого друга Олексія Костеріна, якого письменник спеціально попросив узяти участь у вечорі замість себе. Ми проголосили на адресу Костеріна свої вдячні промови за його допомогу, яка надається кримським татарам та іншим репресованим народам. З промовою у відповідь від імені письменника виступив Петро Григоренко. Це була блискуча промова, яку потім опублікували в деяких зарубіжних виданнях, передавали західні радіостанції, в тисячах примірників поширювали серед кримських татар і зачитували на всіх наших зборах і мітингах. За один момент Петро Григоренко набув широкої популярності в кримськотатарському народі. З цього дня й до кінця свого життя він був завжди душею й серцем разом із нами. Знаменита промова Петра Григоренка на вечорі на честь дня народження О. Костеріна справила великий вплив на радикалізацію кримськотатарського Національного руху. Григоренко закликав докорінним чином змінити нашу стратегію й тактику, припинити звертатися до ЦК КПРС і до уряду, тобто до основних винуватців усіх злочинів проти нашого народу, з проханнями про справедливість, а перейти до рішучих вимог, бо, як він говорив, «те, що належить по праву, не прохають, а вимагають».

Мустафа Джемілєв також згадує, що «квартира самого Петра Григоренка, природно, перебувала під постійним наглядом органів — усе прослуховувалося, простежувалося, пошта ретельно перлюструвалася. Він не міг навіть сходити до сусідньої крамниці за продуктами без того, щоб за ним не пішло декілька гебістських філерів. Але заарештовувати його влада довгий час не наважувалася — їй заважала його величезна популярність, особливо — на заході. Чисто в правовому відношенні виникала досить дивна ситуація. Якщо у пересічної людини під час обшуку виявляли статті П. Григоренка, особливо його славетну промову на вечорі 17 березня 1968 року, то це було достатньою підставою для його арешту за обвинуваченням у зберіганні й поширенні документів, що паплюжать радянський лад. Наприклад, 21 квітня 1968 р. в м. Чирчик, поблизу Ташкента, було побито та розігнано декілька тисяч кримських татар, що зібралися відзначати своє національне свято «Дервізу», а декілька чоловік було заарештовано і віддано до суду. Основною причиною цієї жорстокості було те, що, за оперативними даними КДБ, на цьому святі активісти Національного руху мали намір зачитати промову П. Григоренка. А ось сам автор цієї мови продовжував перебувати на свободі. Те ж саме пізніше відбувалося і з творами О. Солженіцина і А. Сахарова. «Архипелаг ГУЛАГ» і «В колі першому» О. Солженіцина або «Роздуми про прогрес, мирне співіснування та інтелектуальну свободу» А. Сахарова давно гуляли по руках, і виявлення цих творів коштувало тому, хто їх зберігав, як мінімум статті 190-1, а то й статті 70 ККРРФСР, що карала у вигляді позбавлення волі на строк до 12 років, але автори цих творів продовжували бути на свободі. А пояснення цьому було в тому, що органи діяли за принципом шакалів — хапати дуже сильних вони побоювалися, а обмежувалися до пори тільки мерзотними провокаціями проти них, намагалися створити навколо них суспільний вакуум.

Кримські татари, побоюючись позасудової розправи над генералом за допомогою якого-небудь провокатора з-за рогу, також були змушені вжити заходів для захисту свого друга. З Узбекистану в Москву була послана спеціальна група молодих кримських татар, які повинні були таємно вести негласне спостереження за квартирою Григоренка й супроводжувати його під час поїздок містом, а у випадку якихось провокацій з боку органів захищати його всіма доступними засобами. Очолював цю групу член постійної делегації кримських татар в Москві Кязім Сейтумеров iз м. Гулістана. Про це довгий час не знав і сам Григоренко. Якось він мені сказав, що останнім часом біля свого будинку і під час прогулянок він став чомусь часто помічати і філерів неросійської національності. А я йому відповів: «Ось їх якраз можете не боятися, а, навпаки, у разі необхідності завжди можете розраховувати на їхню допомогу...» Петро Григорович подивився на мене зі здивуванням, потім щиро розреготався, подав мені руку, але одночасно і пошпетив за те, що ми «нераціонально» витрачаємо свої кошти…

«Я ЗАВЖДИ ЗАЙМАВСЯ УКРАЇНСЬКИМИ СПРАВАМИ БІЛЬШЕ, НІЖ БУДЬ-ЯКИМИ ІНШИМИ…»

Учора син генерала-правозахисника Андрій Григоренко, який бере участь в пам’ятних заходах з нагоди 100-річчя його батька в Україні, перебуваючи в Сімферополі, відповів на запитання кореспондента газети «День».

— Андрію Петровичу, сьогодні ви гість Криму й гість меджлісу кримськотатарського народу.

— Знаєте, мені дуже приємно, і я думаю, що такого вдячного народу, як кримські татари, ще пошукати треба. Тим більше, що мій батько і я нічого спеціально не робили саме для кримських татар, ми боролися за демократизацію суспільства й держави, встановлення нових відносин у світі. А та вдячність, яку вони виявляють, перевершує якості всіх інших народів. Там в еміграції я беру участь у житті не тільки української діаспори, але й кримськотатарської та інших, щоправда, я мало беру участь в житті російської діаспори, але це тому, що вони там менше організовані, ніж інші нації…

— Скажіть, а в нинішньої Росії будуть відбуватися заходи на честь 100-річчя вашого батька?

— У Росії вже минули заходи в товаристві «Меморіал» одночасно зі сторіччям Софії Калістратової. Там відбулися урочисті збори ще на початку вересня нинішнього року. У Росії, звісно, великого вшановування не буде. До речі, десять років тому, до 90-річчя від дня народження мого батька, відбулися події значно масштабніші. Незважаючи на те, що ювілей був некруглим, навіть в армії відбулися тоді урочисті заходи. Це пов’язано, звісно, зi станом нинішньої Росії, і якщо знати все, що там відбувається, то стає зрозуміло, що така людина, як генерал Григоренко, не вписується в сучасну Росію…

— А як ви оцінюєте той факт, що фактично світовим центром вшановування вашого батька в нинішньому році стала Україна?

— Я думаю, що це цілком логічно, адже є якась закономірність у тому, що мій батько й народився в Україні, й завжди вважав себе українцем. Та і я, незважаючи на обставини своєї долі, завжди вважав себе більше українцем, ніж росіянином. Я володію українською мовою і можу писати нею, хоча не маю жодної формальної української освіти. Я повинен сьогодні сказати, що мій батько також чітко усвідомлював, що він був українським національним демократом. Він писав про це у своїх мемуарах. І те, що він був одним із фундаторів української Гельсінської групи, багато про що говорить. А за кордоном він просто був послом демократичної України, якої тоді ще й не існувало як незалежної держави. І мій батько фактично перетворив закордонне представництво Гельсінської групи на посольство, яке багато робило для розвитку демократії в світі, тому що він мав можливість зустрічатися з багатьма великими й сильними людьми всього світу…

Але коли я потрапив за кордон у 1975 році, мене більше за все здивувало те, що про Україну практично ніхто нічого не знав. Навіть важко вам описати, наскільки була заблокована вся інформація. Тоді ми з дружиною вчилися на курсах німецької мови в Гете-інституті, а це найкраща мовна школа. І ось одного разу наша викладачка стала нас запитувати, хто якої національності в її групі. І я сказав, що я українець. На що викладач відповіла, що такої національності немає, а є тільки росіяни. Вона сказала, що ось наші баварці ж не вважають себе окремою нацією, а говорять, що вони німці. Я почав сперечатися з нею, і тут несподівано мене підтримали двоє канадців, вони, виявляється, знали про Україну тому, що в Канаді сильна українська діаспора, там навіть губернатором був українець, і вони знали, що українці — це не росіяни. Потім суперечка дійшла до директора курсів, він указав викладачці на її помилку, вона вибачилася, звичайно, але я все одно їй цього в душі не пробачив ніколи.

— Андрію Петровичу, скажіть, будь ласка, у вас багато зв’язків iз сучасною Україною, з нинішніми українськими політиками. Ви хотіли б більше працювати для зміцнення демократії в Україні?

— По-перше, я завжди працював для України. У мене багато зв’язків з українською діаспорою в еміграції. Ще будучи на Батьківщині, я підтримував зв’язок московських демократів з Україною, мотався з Москви то до Києва, то до Харкова. Колись я був співробітником двох українських журналів — «Український самостійник» і «Сучасність». Зараз я менше займаюся журналістикою. А коли ми створили Фонд Григоренка в Америці, то ми стали випускати інформацію трьома мовами, й українській тематиці приділено багато уваги. Щороку з Колумбійським університетом ми проводимо Григоренківські читання, під час яких порушується багато проблем розвитку демократії в Україні, отже, я завжди займався українськими справами більше, ніж будь-якими іншими…

— Андрію Петровичу, як ви оцінюєте ступінь демократичних перетворень у нинішній Україні?

— Ви знаєте, мені хотілося б, щоб українське суспільство було більш демократичним. Я поясню, про що мова. Звичайно, українське суспільство поліетничне, однак я часто зустрічаю дивні факти, що свідчать про втрату перспективи. Однак усвідомлення національної солідарності з українцями повинне бути обов’язкове для людей, які мешкають в українській державі. Тому мені здається абсурдним, що деякі громадяни вимагають визнати російську мову другою державною. Дійсно, розмовляти в Україні російською мовою — це нормально, цьому ніхто не заважає, але державною мовою повинна бути українська, інакше яка ж це Україна? На мою думку, тут багато громадян не українців втратили відчуття того, де вони знаходяться і в якій саме країні вони живуть. Не можна ж плювати в обличчя нації і державі, в якій ти живеш. Я цього не розумію. Я не розумію, наприклад, як деякі громадяни можуть вимагати встановити в Україні пам’ятники катам українського народу, тій же Катерині II. Якщо ти патріот іншої іноземної держави, тоді якого біса ти тут живеш і що ти тут робиш? А особливо цей абсурд відчувається в Криму. Тут поруч з пам’ятником моєму батькові якісь сучі діти поставили пам’ятник жертвам УПА. Мені стає від цього погано. І я не розумію, чому від цього українці не обурюються. Чому не протестують і не вживають жодних заходів державні органи? Мені здається, що цим питанням повинен зайнятися якийсь спеціальний орган, можливо при Президентові або Верховній Раді. Це явно антидержавне діяння. Мова йде ні більше, ні менше як про загрозу незалежності, і цього не можна не розуміти.

— Дякую за інтерв’ю, Андрію Петровичу!

— Дякую і вам. Мені приємно, що ваша газета одна з небагатьох публікує правду про історію України й тих героїв, які відстоювали її незалежність.