Антиконкуренція

В українських політичних елітах і серед експертів є популярною теза про те, що Україна потребує модернізації своєї політичної системи та приведення її у відповідність до вимог розвитку суспільства, що має на увазі підвищення ролі партій. Шлях до цієї модернізації, як заявив у понедiлок, виступаючи перед дипкорпусом, Президент Леонід Кучма, проходить через прийняття парламентом законів про політичні партії та опозицію, а також про внесення змін до виборчого законодавства. Новий закон про вибори, винесений на друге читання, до речі, передбачає вибори в парламент за партійними списками.

ПАРТIЇ — ЦЕ НЕ БОЛЯЧЕ

Під партією звичайно мається на увазі організація в соціумі, мета якої — участь в системі управління суспільства і взяття на себе відповідальності за результати діяльності цієї системи. Таким чином, головне завдання партії — завоювання влади, участь у владних структурах. Партії з’являються на певному етапі розвитку суспільства і виконують певні функції. Їх поява пов’язана з виникненням могутніх економічних груп, які володіють фінансовою потужністю і можуть дозволити собі «додаткові витрати». Але при цьому вони не володіють «голосом», який дозволяє впливати на правила функціонування цього суспільства, а це гальмує збільшення прибутків. У такій ситуації функція партій полягає в тому, щоб бути медіаторами між різними групами інтересів. Головне — сприяти, щоб відносини між цими групами з’ясовувалися не прямо, а через відносно самостійних посередників — суспільство вже може дозволити собі таку розкіш.

Таким чином, партії — це інструмент лобіювання політичних інтересів окремих груп людей, відстоювання ними своєї позиції серед інших груп суспільства. З їх допомогою можливий ефективний розвиток суспільства на умовах взаємоспівробітництва, балансу інтересів цих груп. Партії, як основний елемент функціонування партійної системи, можуть бути різного устрою і складності. Головне, соціум має бути організований таким чином, щоб його устрій передбачав участь політичних партій в системі виборної державної влади. Вони повинні бути допущені до реального управління, тобто впливати на державну владу і на прийняття нею рішень. Партії покликані провести публічну політику, щоб ефективність результатів курсу, що пропонується ними, могли оцінити всі. Для цього, як відомо, й існують вибори.

Досить поширена у нас думка про те, що партії — показник демократії, привела до того, що їх створення перетворилося в самоціль. Однак за кількістю партій не судять про демократичність суспільства. Такі думки насамперед свідчать про компетентність і глибину аналізу таких експертів. Насправді демократичність визначається устроєм суспільства, що враховує особливості його конкретного історичного етапу розвитку (колись і монархія була прогресивним явищем).

ДАЙТЕ ЇМ ПОЛІТПРОСТІР

Деякі політики сьогодні стверджують, що як тільки рівень політичної структуризації суспільства дозволить перейти до виборів на партійній основі, це можна буде зробити. (Правда тут не пояснюється, хто буде визначати цей рівень.) Однак суспільство не може бути політично структуроване iз тієї причини, що воно являє собою багатомірне утворення, що включає багато таких сфер життя, в якому цей критерій не є системоутворюючим. Тому це твердження говорить лише про особливості мислення цих політиків. Візьмемо таку сферу суспільного життя, як економіка. Про яку політичну структурованість економіки можна говорити на Заході? У нас же політик може безпосередньо втручатися в економічну долю конкретних підприємств. І пов’язане це, передусім, з тим, що бізнес робиться на бюджеті, який розписують політики. А тому його прийняття не економічне, а політичне завдання — хто отримає фінансове утримання.

Тому, коли говориться про політичну структуризацію суспільства, то, по суті, говориться про ієрархію і пов’язану з цим черговість допущених до годівниці, до держбюджету — до того, що має відображати пріоритети суспільного життя. А у нас економічні (вони ж політичні) пріоритети допущених до тіла (хотів сказати до дiла, хоч різниці ніякої). Високі ціни на пальне в Західній Європі примушують забути про порушення прав людини в Чечні і приводять до економічної співпраці Росії і ЄС. Економічні інтереси американських підприємців майже завжди над усе, тобто і в тому і в іншому випадку економічні інтереси суспільства переважають і визначають політику, що проводиться, а не навпаки, як комусь у нас хочеться. У тому і полягає основна проблема, що в Україні немає достатньої кількості власників, які зможуть і будуть відстоювати політичні інтереси, а для всіх це своя власність, в боротьбі з державною монополією. Саме економіка забезпечує існування суспільства, а завдання політиків — ефективне управління наявними ресурсами (при якому населення зможе не тільки виживати), а не вказівки, що і як виробляти, кому і за якими цінами продавати.

Некоректно також говорити і про політичну структуризацію системи ВЛАДИ як політичного простору. Спочатку має відбутися виділення компонентів цієї системи, за допомогою яких реалізовується функція управління. Потім необхідно встановити існуючі між цими компонентами координаційні і субординаційні зв’язки, побачити особливості їх взаємодії. Таким чином, мова йде про побудову деякого скелета політичного простору, його структури, що називається структурацією.

Окремі компоненти політичної структури з’являються на певному етапі розвитку суспільства. Вождь первісного племені цілком справлявся з керівництвом сам. Але, однак, вже під час монархічної влади виникла необхідність у незалежному арбітрові, роль якого взяла на себе судова влада, яка могла обмежити абсолютне свавілля однієї людини, здатної стратити або милувати, довільно міняти закони. Аристократи не дозволяли собі, щоб хтось міг судити їх, крім них самих, навіть король. (Чи не тому сьогодні і підкидається Президенту ідея про двопалатний парламент, щоб губернатори могли не залежати від його волі?) Розвиток індустріального суспільства привів до появи середнього класу, який не влаштовували постійні закони, що не враховували обставини, що змінюються. Це обумовило появу незалежної законодавчої влади. Таким чином, стався історичний розподiл функцій в даній сфері управління суспільством. У розвиненому індустріальному суспільстві пропонується система ВЛАДИ, що складається з трьох компонентів, і яка уособлюється державою. Тут чітко визначені об’єм функцій ВЛАДИ і її місце в суспільстві, а також її будова і правила устрою.

Номінально всі три гілки влади, точніше їх симбіоз, маємо і ми, але практично всі рішення, що вимагають виконання і проведення в життя, приймаються в одному місці. У нашому суспільстві практично немає незалежних політичних інститутів.

Рівень розвитку продуктивних сил в окремих галузях в країні досягає нормативів інформаційного суспільства. А ось рівень організації суспільного життя відповідає феодальному ладу, тобто від розвиненого соціалізму ми перейшли до розвиненого... феодалізму. У той час партії були не потрібні, і можна зрозуміти державних чиновників, намісників в областях — а навіщо їм потрібні партії, якщо є воля першої особи.

У нас державна ВЛАДА, як система управління суспільством в зародку, і це відображає об’єктивний стан нашого суспільства. Внаслідок схрещування середньовічної системи управління і нових виробничих технологій держава втручається у виробничо-розподільні процеси, що веде до марної витрати ресурсів, корупції і, нарешті, призводить до апатії народу і зниження самоорганізаційних можливостей суспільства.

Однак можна і потрібно говорити про політичну структуризацію в системі виборної влади, і насамперед йдеться про парламент, який покликаний відображати інтереси і силу різних груп, що мають капітал (фінансовий, насамперед). А для відображення цих інтересів, для з’ясування відносин цивілізованим способом, а не тільки один на один, або «банда на банду» і придуманий такий засіб, як партії. У цьому контексті структурування має на увазі впорядкування об’єктів (партій як самостійних одиниць) цієї системи в певні угрупування, об’єднання і ієрархію цих угрупувань.

Нам, безумовно, необхідний структурований парламент. Але його ефективні дії можливі лише після структурації політичного простору, визначення функцій діючих там суб’єктів (гілок влади), тобто того ж парламенту зокрема. Перехідний період вимагає сильної ВЛАДИ, сконцентрованої в одних руках, її монополізації однією політичною силою. До речі, це стверджують представники Президента, його прихильники і з цим не можна не погодитися. Інше питання, що система ВЛАДИ включає в себе не тільки владну вертикаль, але і розвинену структуру. І до того ж, політики, що претендують на монопольне становище, повинні бути досить сильними, щоб в конкурентній публічній боротьбі доводити свою перевагу.

ПАРТІЯ І партiї

У цей час в Україні жодна партія не може з упевненістю сказати, що вона спирається на конкретні соціальні групи. Це пояснюється тим, що механізми політичної відповідальності не увійшли дo числa атрибутів діяльності цих партій. Що, в свою чергу, приводить до зниження рівня довіри не тільки до конкретних партій, але й до партійних структур як способу регуляцiї громадського життя загалом. До того ж, коли була одна партія, все було ясно і був порядок, а зараз, спробуй, розберися, хто правий, хто винен — yсі кажуть одне й те саме. Нещoдавно в засобах масової інформації пройшла дискусія про здатність наших партій бути інтелектуальним провідником українського суспільства. Чи може хоч яка-небудь із безлічі існуючих партій заявити про себе щось подібне? Проте сказати, власне, може, а ось відповідати сказаному...

Майбутні парламентські вибори вже зараз спричиняють пожвавлення активності деяких політичних партій. Багато які політологи вже приступили до обговорення їхніх шансів порівняно з іншими, їхні можливості привабити різні групи суспільства своїми програмами, відеокліпами, рекламою, тобто іміджем, хоча, загалом- то, пред’являти, за великим рахунком, немає чого — реальних результатів діяльності партій не помічається. При цьому, грунтуючись в основному на західному досвіді демократії, проголошується їхня керівна роль у будівництві громадянського суспільства.

З іншого боку, на істинну ефективність їх функціонування вказує той факт, що Президент свого часу так і не ризикнув спиратися на жодну з існуючих політичних партій. Він довірив усю роботу з організації приходу до влади команді, яка, на його думку, єдина здатна показати свій товар лицем і може, як показує практика, домагатися результату — брати владу.

Це вже стало нормою, що в нашій країні речі не завжди називаються своїми іменами. Окремі групи, клуби за інтересами (економічними та особистими) тощо називають політичними партіями. А реальну політичну силу, яка єдина дійсно прагне до влади і її втримує, яку й слід було б назвати політичним рухом, організацією, тобто Партією, ми називаємо зовсім по-іншому.

Адміністрація Президента має свою чітку вертикальну структуру — повторюючи вже наявну, існуючу в нашій історії систему управління державою. Не так-то просто виявилося змінити організацію діяльності, маючи попередній досвід роботи, навіть якщо зразки демократичного управління не тільки знаходяться перед очима, але й проголошуються як зразок для наслідування. Керувати з одного центру і звичніше, і надійніше, і спокійніше (але чи ефективніше?) Тепер зрозумілий лист керівників регіонів, що вже потрапили в цю Партію, про заборону входження глав державних адміністрацій до складу інших партій. Приналежність до іншої організації може бути сприйнята як демонстрація своєї нелояльності, виявлення недовіри організації Першої особи (а якщо він раптом захоче визначитися зі своєю партійною належністю, то чи не доведеться швиденько міняти партію). Навіщо їм журавель демократичного партійного устрою суспільства в небі, якщо влада вже в їхніх руках?

Отже, є в нас сила, здатна не стільки управляти суспільством, скільки нав’язувати себе. Їй не потрібні гучні фрази, не обов’язково використовувати назву «партія» (їй не личать ці сантименти). Їй потрібна конкретна влада, яку вона має і якою користується. Спробуємо приблизно оцінити її ресурси на виборах на прикладі референдуму. Як ми можемо пересвідчитися, переглянувши підшивки газет, організації, провідні соціологічні опитування прогнозували явку порядку 62 — 64%. Опубліковані після референдуму офіційні дані свідчили про 88% відвідування дільниць для голосування. Не викликає сумнівів професіоналізм соціологічних організацій, і це неодноразово підтверджувалось під час і президентських, і парламентських виборів, тому отримані результати не могли сильно відрізнятися від прогнозованих. Різницю в прогнозах і дійсною кількістю тих, що прийшли, в 2 — 4% можна пояснити завжди, з точки зору конкретної методики проведення опитування, має місце й помилка вимірювання. Зростання різниці до 7 — 10%, окрім попередніх чинників, можна інтерпретувати якимись несподіваними причинами, які могли вплинути на явку тих, що голосували, і сталися після останніх вимірювань. Але пояснити різницю в 25 — 30% якимись раціональними причинами поведінки виборців досить складно.

Таким чином, непрямо можна оцінити виборчий потенціал цієї ПАРТІЇ приблизно в 25—30% електорату, що вже саме по собі суттєво перевершує можливості будь-якої існуючої політичної партії. І це — ще навіть не маючи ні назви, ні організаційного оформлення. Тепер для повної перемоги на виборах цієї ПАРТІЇ необхідно, щоб вона єдина виступала від імені влади. (Щоб губернатори на місцях не сумнівалися, хто саме одержав Благословення). Приклад сусідів показує, наскільки це можна реально здійснити, перешкодити може тільки ментальність еліти — число гетьманів у нас завжди перевершує потребу в них. І пропорційна система виборів для цього підійде найкращим чином. По-перше, не потрібно буде збирати мажоритарників — вони вже будуть об’єднані. По- друге, комуністи будуть не страшні, а коли-небудь вони зможуть і стати в пригоді, наприклад, щоб поставити на місце «конструктивну опозицію» всередині більшості на випадок, якщо та буде не досить поступливою.

БАГАТОПАРТІЙНІСТЬ — ОСОБИСТА СПРАВА?

Навіщо нам усе ж необхідні партії, якщо вони виконують лише декоративні функції? Якби вони були потрібні тільки для того, щоб показувати їх Заходу, то можна було б обмежитися набагато меншим набором і не було б такої потреби в постійному виникненні все нових організацій та об’єднань. Насправді партії в нашій країні необхідні для того ж, для чого вони існують в усьому світі — для входження у ВЛАДУ. Є тільки один нюанс — у них партії потрібні, щоб у складі цих організацій входити у владу, а у нас — це вхід для обраних, в індивідуальному порядку. На Заході партії — інструмент, що існує для ефективного функціонування суспільства, а у нас — інструмент для існування багатих людей, які мають капітал, і якщо вони хочуть залишатися багатими, то їм за сумісництвом доводиться бути й політиками.

У країнах із розвинутим соціальним устроєм політичний діяч виступає суб’єктом, чия діяльність здійснюється в рамках якоїсь політичної організації, що вже є суб’єктом політичного простору. Там політики мають твердий грунт під ногами, а у нас — мінне поле з одним проходом у болото, що контролюється державою. При цьому наші політичні діячі вважають себе двигуном суспільного прогресу. Це, насамперед, свідчить про їх незрілість як політиків, незрілість їхніх поглядів на політичні функції (але це пов’язане і з тим, що в нашому суспільстві іншого не побачиш), а також — про нерозвинутість громадських політичних структур, яка цілком відповідає ступеню зрілості всього суспільства. Ці політики бiльше нагадують безкінного селянина, який сам тягне віз, аніж машиніста локомотива, який веде потяг. На сучасному етапі політика — скоріше витратна командна гра, ніж заняття індивідуалістів.

Народ в Україні не ідентифікує змін у своєму житті, його поліпшення із зусиллями влади. Щонайбільше, він пов’язує ці очікування не з системою влади, а з певним політиком. А в демократичному суспільстві — з політичною силою з розгалуженою структурою, включаючи, певна річ, і лідера партії.

Схоже на те, що ми будуємо нашу державну будівлю, починаючи з проміжних поверхів. Тоді як потрібен підмурівок, насамперед, власний український виробник, що володіє достатнім капіталом, аби відчути в собі сили брати участь у політичних розбірках, причому ця участь може бути необов’язково особистою. Це в нашій культурі і швець, і жнець, і на скрипці грець. А на «дикому» Заході давно існує розподіл праці та конкуренція в усіх галузях життя суспільства.

Ми дуже захопилися створенням клубів за інтересами, яким чомусь присвоєно назву «партія». Партія — це політична сила, що прагне взяти владу і управляти державним механізмом. Якщо виходити з прийнятого визначення, то в нашій країні немає жодної реально існуючої партії.

На сьогоднішній день це призвело до політичного режиму з автономною владою, практично безконтрольною з боку суспільства. І в цьому сенсі влада є самодостатньою, вона відтворює себе сама, без участі суспільства. По суті, відбулася модель політичного розвитку, за якої ігнорується соціальний ресурс демократичного розвитку, що перешкоджає становленню сучасних форм самоорганізації суспільства. Політика виконавчої влади протягом тривалого часу була і залишається антипартійною. Монополія держави в економіці породжує монополію в політиці на право управління суспільством, а число акторів у цьому спектаклі не має значення — вони ні на що не впливають.

Якщо ми хочемо відбутися як цивілізована держава, то ми повинні створювати не феодальну і навіть не капіталістичну структуру регуляції соціального життя. Ми повинні відразу створювати управлінську структуру постіндустріального суспільства. Головна проблема — як нам вийти з існуючого становища, не розгойдуючи човна і не допускаючи суспільних потрясінь. Хто може витягнути нас із трясовини, що дедалі глибше засмоктує в себе? Голос і сили мають лише упевнені в собі, ті, хто має власність. Але сьогодні вгорі чутно лише тих, кому дадуть слово. Немає конкуренції, що допомагає покращувати як якість товару, так і якість думки. Тому влада повинна усвідомити, що її основним завданням є створення умов для конкуренції виробників, конкуренції політиків та конкуренції світоглядів.