«Батьки й діти» в українській політиці

IX з’їзд Трудової партії України обрав нового лідера — Дмитра Сироту, сина трагічно загиблого народного депутата і голови Трудової партії України Михайла Сироти. Нову кандидатуру підтримали одноголосно делегати з 23 областей України. Нагадаю, що раніше на цю посаду було обрано Сергія Павленка (блок Литвина), який потім склав із себе повноваження за власним бажанням.

В Україні, як і в усьому світі, існує родова спадкоємність. Одні родини намагаються докласти якнайбільше зусиль для того, щоб їхні діти пішли по батьківських стопах і стали відомими лікарями, бізнесменами, спортсменами, політиками, вчителями, інші ж — надають цей вибір своїм дітям. Перший випадок погрожує тим, що молоді люди часто не мають тих якостей, які дозволяють бути продовжувачами спадкових традицій. У цьому випадку на допомогу їм приходить відоме ім’я батька або матері з їхніми зв’язками й можливостями.

Для української дійсності особливо проблемною в цьому разі є сфера політичної діяльності. За роки незалежності України багатьом політикам вдалося накопичити політичний й економічний капітал, який дозволяє сьогодні можновладцям без особливих труднощів «запрошувати» в знайому їм сферу своїх спадкоємців. І те, що така ситуація викликає невдоволення серед українського населення, їх абсолютно не хвилює. Політична верхівка нашої країни створила власні особливі правила гри, за якими може грати тільки вона сама. Тому серед інших політиків можуть запросто опинитися такі представники, як Тарас Чорновіл, Олесь Довгий, Віктор Янукович-молодший, Олеся Оробець тощо. Талановитим представникам із широких верств населення потрапити в коло так званої політичної еліти практично неможливо. Отже, говорити про рівні стартові умови тут не доводиться, «привілейовані» спадкоємці потрапляють в політику просто так, а їхні однолітки з «простих» українських родин стикаються з величезними проблемами. Про зміну політичної еліти говорить багато хто, але якщо вона буде відбуватися таким чином як нині в Україні, то з політичної кризи нам ніколи не вийти.

Але, як відомо, з будь-якого правила є винятки і хочеться вірити, що наш приклад є саме таким. Мова йде про тих дітей, батьки яких надають їм право самостійно обирати собі професію. Володіючи потрібними якостями, спадкоємці відомих політиків самі собі торують шлях свого подальшого розвитку і можуть стати відомими політичними діячами. Чи є таким винятком із правил, чи ні лідер Трудової партії України Дмитро Сирота, судити вам, дорогі читачі газети «День».

— Дмитре Михайловичу, чим ви займалися до обрання головою Трудової партії України?

— До обрання мене головою партії, основними сферами моєї діяльності були і є — юридичний бізнес і наука. Я досить довгий час займаюся юриспруденцією, яка обслуговує великі українські і міжнародні кампанії щодо супроводження їх у бізнесі. Тобто ми надаємо різні види послуг на високому сегменті юридичного бізнесу. У той же час, певну частину свого життя я приділяю науці. На громадських засадах викладаю в університеті, а 2004 року захистив дисертацію в Інституті міжнародних відносин Київського національного університету ім. Тараса Шевченка. Зараз я кандидат юридичних наук. Також із середини 1990-х рр. я щільно займаюся різними політичними проектами в рамках нашої партії. Із батьком ми були дуже близькі, дуже дружні, і не минало й дня, щоб ми не обговорювали політичну ситуацію в країні, подальший розвиток нашої партії і т. ін.

— Ви сказали, що основними сферами вашої діяльності є юридичний бізнес і наука. Чому ви все-таки вирішили зайнятися політикою?

— В моєму випадку доречна фраза: «Не люди обирають політику, а політика обирає людей». Так, свого часу трапилося з моїм батьком, коли він був проректором Черкаського інженерно-технологічного інституту. У нього стався досить серйозний конфлікт із місцевим ректором на грунті боротьби з корупцією, після чого його практично виживали з місця роботи. І тут йому запропонували взяти участь у парламентських виборах, які він виграв і, відповідно, потрапив до парламенту. Моя ситуація є схожою. Активно входити в публічне політичне життя в найближчі роки я не мав наміру, тому очолювати партію на даному етапі в мене особливих амбіцій не було. Я ніколи не боровся за участь у списках кандидатів в народні депутати. Усе, чим я займався досі, це була робота на перспективу. Але трапилося так, що мого батька не стало. У цій ситуації я зрозумів для себе, що мені доведеться взяти ту відповідальність за партію, яка лежала на його плечах. Сьогодні для мене дуже важливо продовжити справу батька. Адже він, я і всі члени нашої команди доклали багато зусиль, щоб підтримати цю партію в найбільш важкі моменти. Отож пустити на самоплив або віддати якійсь політичній силі Трудову партію я не міг. Мені треба зберегти нашу команду і наші ідеї — чесність, відвертість, дбайливість.

— Як ви ставитеся до того, що діти відомих політиків прагнуть попасти у владу, використовуючи при цьому «бренд» своїх батьків. Можливо, вони були б більш успішними в якійсь іншій сфері діяльності?

— Я до продовження справи своїх батьків ставлюся позитивно. В усі часи діти продовжували справу своїх сімей у бізнесі, політиці, культурі. Я не заперечую принципу самого підходу. Інша річ, коли люди йдуть в політику тільки завдяки тому, що цим займалися їхні батьки. Це неприйнятний варіант. Я вважаю, що будь-яка людина, яка йде в політику, повинна володіти компетенцією, підготовкою та бажанням для того, щоб приносити реальну користь державі та суспільству, тут вже немає різниці в тому, чий ти син або дочка. У мене, наприклад, є багатий досвід ведення законодавства, науково-дослідних робіт, і я усвідомлюю, що прийшовши в політику, я зможу принести користь своїй країні. Якби в мене цих якостей не було, я б навіть не задумувався про політику.

— В такому випадку, як ви оцінюєте те, що стартові умови для дітей політиків та їхніх однолітків з «простих» українських сімей є неоднаковими?

— Я згоден із тим, що стартові умови є неоднаковими. Але, в той же час, я вважаю, що це абсолютно нормально. Тому, що за умови однакових інтелектуальних можливостей зі своїми однолітками, неоднаковими є умови в тому плані, що діти політиків володіють великим досвідом. Так, вони виховані в іншому середовищі, але знання в них абсолютно однакові. Якщо ж говорити про те, що дітей «просувають» їхні батьки, то це вже інше питання. А загалом, хочу сказати, що для людини, яка прагне досягти своєї мети, немає ніяких перешкод.

— Як ви прокоментуєте те, що відбувається сьогодні в українській політиці?

— Як звичайний громадянин України, я не можу спокійно реагувати на те, що відбувається зараз в українській політиці. Те, що у нас політична криза, — це ще мало сказано, вона практично нашарувалася на економічну, а це ще жахливіше. Кожний громадянин України відчуває це на собі. Що стосується нашої команди, то ми вже давно заявили, що причиною політичної кризи в Україні є дестабілізація тієї правової системи, яка закріплена в Конституції. Після змін, внесених до Основного Закону в 2004 році, влада була надто розбалансованою. Виконавча гілка влади була розділена між Президентом та Кабінетом Міністрів. Це привело до того, що часом не знаєш: перед ким той чи інший чиновник повинен відповідати. Крім цього, ситуація з коаліцією, розпуском парламенту та низкою інших питань є невизначеною. Тому основним завданням нашої партії щодо цього питання є стабілізація Конституції України шляхом внесення зміни із залученням до діалогу всіх фракцій.

Сьогодні дуже важливим моментом у нашій політиці має стати прагнення до знаходження компромісу між усіма політичними силами, незалежно від того, знаходиться партія при влади чи ні. Якщо розум серед політиків переважить і політичні сили сядуть за стіл переговорів, тоді можливо буде змінити Конституцію та провести низку життєво важливих реформ в українській державі. Якщо ж цього не станеться, ми постійно будемо перебувати в стані виборів та загальної нестабільності.

— Ви думаєте, наші основні політичні сили зможуть домовитися?

— Проаналізувавши політичну ситуацію з 2004 року, зокрема, трансформацію партій та блоків за цей період, а також уміння їх домовлятися, можна прийти до невтішних прогнозів. Але є надія на те, що за цей час українські виборці, все ж таки, набули деякого досвіду та зрозуміли, що далі йти таким шляхом вже нікуди. А політики, в свою чергу, мають перебороти свої амбіції та сісти за стіл переговорів, тому що це шлях в нікуди для всіх політичних сил.

— Дмитре, як новий лідер Трудової партії України, яким ви бачите подальший розвиток вашої політичної сили, враховуючи майбутні позачергові парламентські вибори?

— На даний момент існує серйозний ризик того, що Трудової партії в складі блоку Литвина не буде. Оскільки домовленостей щодо цього поки досягнути не вдається. Проте це не означає, що ми відмовляємося брати участь у виборах. Сьогодні ми ведемо переговори з потенційними партнерами по новому блоку відносно можливої спільної участі в майбутніх виборах.

— Якої ідеології дотримується ваша політична сила?

— Ідеологія Трудової партії України лейбористська, тобто ми знаходимося трохи лівіше від центру. Передусім, ми захищаємо права та інтереси трудового населення в усіх сферах, людей, працюючих в сільському господарстві, промисловості, інтелігенцію. Незалежно від того, в якій сфері працює людина, якщо вона це робить чесно, ми готові захищати її інтереси. Чітко виражена ідеологія нашої партії якраз і відрізняє нас від багатьох інших політичних сил країни. Адже основні політичні партії та блоки нашої держави сьогодні не мають яскраво вираженої ідеології. Хоча на ідеологічних платформах базується політика всіх цивілізованих країн, і ми рано чи пізно повинні до цього прийти. Тому метою нашої партії, як і будь-якої іншої, є прихід до влади та реалізація наших програмних постулатів. Для цього треба пройти до парламенту, чого ми і прагнемо та відкрито заявляємо.

КОМЕНТАРI

Володимир ЛУПАЦІЙ: політолог, експерт Центру соціальних досліджень:

— Оновлення української політики передбачає прихід нової генерації, яка, своєю чергою, не повинна сприйматися як вікова характеристика. Нова генерація зобов’язана мати інші цінності, бо нинішня політична верхівка нашої країни — це політики пострадянської доби, які усього лише матеріалізували в економіці і державному устрої радянський культ споживання. Тому, нові політики це ті люди, які на перше місце ставлять не тактику, а стратегію, не одномоментну максимізацію прибутку, а забезпечення конкурентноздатності національної економіки. На відміну від сучасних політиків, які дуже обмежені за своїм освітнім рівнем, зашторені автократичною свідомістю, майбутнє покоління повинно володіти високим рівнем освіти і широким кругозором.

Яким чином можливий прихід нових осіб до політики? По-перше, поява нової генерації можлива з середовища місцевого самоврядування, бо молоді люди, які там працюють, пройшли громадський добір. Це ті фахівці, які відповідають за структуру життєзабезпечення широких мас людей, вони добре розуміють потреби продуктивного виробничого бізнесу. По-друге, люди нового покоління можуть з’явитися з середовища топ-менеджерів, які напрацювали свій досвід для управління великим системним бізнесом у національних корпораціях або в філіях іноземних корпорацій. Це ті люди, які спроможні побачити в нинішній політиці і рівні розвитку держави кризу перспективи для себе, тобто сучасна українська економічна перспектива не створює простору для їх власної реалізації, що примусить їх змінювати ситуацію, яка склалася. По-третє, майбутні політики можуть бути вихідцями з середовища великих громадських організацій, які довели свою дієздатність.

Загалом, рівень нинішньої політичної кризи в Україні ще не досягнув тих масштабів, коли можуть з’явитися люди «іншої» групи крові. Тобто доки нинішня політична система налаштована на штучне блокування соціальної ротації і політичної мобільності з боку суспільства, поява нових осіб у політиці неможлива. Якщо ми й бачимо перед черговими виборами нові політичні проекти, то це не означає, що їх очолюють люди нової генерації. Це люди колишньої системи, які мають історію в рамках пострадянської еліти. Поява ж нової генерації можлива лише тоді, коли стане очевидним, що нескінченні механічні перевибори не спроможні вирішити докорінні проблеми в політиці й суспільстві. Окрім цього, на тлі зрощення політики й бізнесу, в Україні також спостерігається родинна династичність у владі, бізнесі, культурі й т. ін. У той же час, просування за системою спорідненості спадкових політиків ставить їх у скрутніщі умови в порівнянні з іншими молодими людьми. Оскільки родова проблема окремих родин і, загалом інститутів влади, полягає в слабкому рівні легітимності, тобто в недовірі з боку населення і широких груп інтересів. Тому передача титулів політичної влади за сімейною лінією може бути успішною лише в разі легітимації інститутів влади та політики загалом.

Олександр ГУБЕНКО: кандидат психологічних наук Інституту психології ім. Г. С. Костюка, редактор часопису «Практична психологія та соціальна робота»:

— Проблема протекції в українському суспільстві стоїть дуже гостро. Це один із основних принципів побудови політичної, економічної і соціальної системи в сучасній Україні. Тому нема чого дивуватися, що діти політиків також стають політиками у спадщину, таким чином і утворюються династії. Добре це чи погано? Як не дивно, є й позитивний бік медалі — це накопичення політичного досвіду, соціального капіталу, навичок управління, які потім передаються у спадок. Негативним же є те, що талановита молодь, яка не має протекції, обмежується в своєму соціальному просуванні. Все це призводить до того, що наше суспільство набуває тенденції до загнивання нації, оскільки, при владі перебувають одні й ті ж клани, які не підживлюються новими кадрами з широких мас. Причому така тенденція дістала своє закріплення вже протягом декількох поколінь. Ще одним негативним аспектом є утворення непроникної політичної еліти, в яку проникнення вихідців із нижчих шарів стає неможливим. Цей чинник збільшує соціальне напруження в суспільстві і спроможний викликати різні катаклізми і катастрофи.

Для оновлення політичної еліти країни потрібно надавати підтримку не лише тим, хто належить до правлячої верхівки, але й талановитій молоді, яка перебуває на більш низькому рівні соціальної ієрархії. Треба звертати увагу на обдарованість і талановитість молодих людей. Багато які представники правлячих класів західного суспільства свідомо йдуть на те, щоб укладати шлюби з енергійними вихідцями з нижчих класів, таким чином даючи новий поштовх у розвиткові свого роду чи клану. Так, у нас поки що все це не робиться, але обов’язково потрібно звертати на це увагу. Оскільки суспільство, яке побудоване на різкій нерівності, не матиме свого майбутнього. Загалом, якщо в Україні триватимуть демократичні процеси, то ми маємо шанс на оновлення політичної еліти.