Більшість: чи варто «переможцям» ображатися?

Президентська ініціатива політичної реформи була для більшості політичних рухів і груп в Україні якщо і не несподіванкою, то найменш неочікуваною прикрістю. Адже серед сучасних українських партій дуже мало таких, які здатні фукнціонувати у межах пропорційної системи виборів, складати ідеологічно можливі коаліції більшості – відтак формувати Кабінет та відстоювати його політику. Такими партіями можна назвати із великою вірогідністю лише чотири: КПУ, СПУ, СДПУ(О) та Рух у разі об’єднання. Всі інші мають лише одну або дві з ознак справжньої, повноцінної парламентської партії: ресурс, ідеологію, інфраструктуру, особистість та здатність до компромісу. Візьмемо екс-заєдистів: трудовики мають Тiгіпка, НДП мають інфраструктуру, аграрії мають ідеологію, регіонали – ресурс. Утім, у межах єдиної партії всі вони разом – неуявні. Певну перспективу утворити міцну партію можна побачити у межах трудовиків та промисловців, оскільки вони збалансовують одна одну (захисники робочих місць разом із їхніми найбільшими генераторами).

Звідси, більшість навіть із тих десяти-п’ятнадцяти партій, що зберігають шанси потрапити до парламенту, бояться переходу до нової форми правління, адже для цього потрібно чітко визначитися із ідеологією, лідером, сегментом електорату, коштами. Парламентська республіка, навіть її найобмеженіший, напівформальний тип (як у «президентській» Франції), ліквідує партії-клуби, партії «n-ного шляху», партії класової боротьби, партії-генератори месій. У парламентській республіці важливі насамперед програми, базовий постійний електорат і здатність до компромісу. Крім того, у ній відсутня абсолютна особиста влада, до якої рушать усі наші месії.

Повернемося до того німецького прикладу, що його навів пан Костенко –– він, вочевидь, мав за ціль зробити аналогію між Україною та Німеччиною. Але ж немає тут аналогії! Намагатимусь пояснити, чому.

По-перше, самі по собі німецькі соціал-демократи не виграли виборів, адже дістали на дещицю менше місць за консерваторів. Проте їхні теперішні партнери здобули більший відсоток, аніж традиційні партнери консерваторів. Здатність до компромісу відіграла головну роль.

По-друге, у Німеччині, так само як у нас, змішана система виборів. Якщо б у нас була пропорційна, то можна було б сказати, що НУ, СПУ, БЮТ та КПУ зібрали найбільше голосів – разом. Але вони програли мажоритарку, в той час як німецькі дві центрові партії її виграли. Наші чотири опозиційні та напівопозиційні партії не тільки програли її, не тільки не утворили між собою нормальної коаліційної угоди, але й не здатні на компроміс із парламентськими партіями інших таборів.

А по-третє, усі згадані механізми у німецькому випадку встановлені законодавчим шляхом. І тому певне тяжіння виступу Юрія Костенка до аналогій невиправдане.

Які недоліки та переваги тієї навколоцентристської більшості, що її наразі створено? Почнемо з переваг. По-перше, її ресурсу вистачить на прийняття низки нагальних законів. По-друге, вона здатна формувати новий, аби підтримати старий Кабінет Міністрів.

Втім, недоліків більше. По- перше, її ресурсу недостатньо, аби змінити Конституцію, а відтак – легалізувати власне існування та виписати нові форми владних стосунків. По-друге, у цій більшості немає виразної фракції-лідера, «центрової» партії. По-третє, у більшості лише дещиця спільних ідеологічних засад, та й ті, що є, можна розмістити у фразі «Ми за мир».

На що можна сподіватися? Напевно, лише на розкол «Нашої України», адже поки що ця більшість нагадує сценарії «Український дім-2» та «Спікеріада-2002/2». Якщо подібний розкол відбудеться, то більшість можна буде назвати «правоцентристською», а поки що – лише «навколоцентристською». Адже на сьогоднішній день лише СПУ та БЮТ претендують на непримиренність, оскільки «наші» виявилися просто не надто вправними у компромісах, а комуністи, вивчивши молдовський досвід, напевно, перелякані через можливу відповідальність за перебування (потенційне) у владі. Втім, кілька інтерв’ю з Леонідом Грачем у ЗМІ наштовхують на думку, що у КПУ може колись з’явитися лідер, який не уникає відповідальності.

Тепер доречно викласти бачення реформи, спираючись на ті моделі, які довели свою ефективність у подібних, хоча і не аналогічних до України умовах.

У нашій Конституції закладене підгрунтя для розвитку французької моделі – через існування повноважного інституту президентства поряд із Кабінетом Міністрів. Чим ми неефективно відмінні від базової фрацузької моделі?

У Франції існує інститут коабітації (співіснування). Вона виникає тоді, коли діючий президент походить із, скажімо, правої партії, а парламентську більшість формують ліві, згідно результатів виборів. Тоді президент починає займатися виключно зовнішньою політикою та формально – усіма іншими обов’язками. Цей механізм попереджує всі ті ситуації, що постійно виникають в Україні.

Проте, Україні необхідна верхня палата, де були би, нехай і від партій, рівно представлені регіони. Бо у Франції той Сенат – це просто атавізм. А у США Сенат виконує саме згадану функцію. Мажоритарна система для соціально неблагополучної країни є загрозою для демократії, адже завжди багато дозволяє локальним патронам. Щодо виборів до верхньої палати – мажоритарка цілком логiчна, бо ж вона має представляти місцевості, а не народні уподобання.

Втім, поки що політична реформа – це лише гарне побажання...

Наразі ж… під прапором погроз заокеанських конкурентів крокують вулицями непримиренні «козачки». «Маленький українець», за долю якого так страждають Бальцеровичі-молодші, Жанни д’Арк у трубопроводних обладунках, чекає, доки три роки зростання відобразяться на його кишені.

Усім цим лідерам не до фундаментальних реформ. Вони хочуть змінити не саму систему влади, а лише її обличчя. Тому, замість участі у більшості, вони її зневажають. Тому, замість самодостатніх відсічей на звинувачення з боку уряду США, танцюють перед ним єврогопака, несміливо посміхаючись і тичучи пальцями на «владу»…

...У революційній Англії дуже багато шляхтичів співчувало республіканським ідеям, навіть обиралися до Довгого парламенту. Проте, коли розпочалася громадянська війна, більшість їх залишилася на боці короля. Тому що ідея була вищою за фракційні сутички. Тому що державність мусить мати якийсь немеркантильний сенс.