Більшовики з Віллабаджо
Я не випадково почав свій роздум про розкол у парламенті з телевізійно-рекламної ілюзії. Роль телебачення в політиці велика, значення оцінене всіма. Де гроші — там і телебачення, де телебачення — там влада. Ось і потяглися за депутатом Волковим низкою телеоператори й дівчата з мікрофонами, а в стінах будівлі на Грушевського — незвична тиша, й лише з півдюжини інформаційних агентів коротають свій час, позіхаючи.
Як назвати те, що сталося в парламенті, коли не політичною виставою, шоу? Правда, не залишає підозріле почуття, що «імпрезу» цю було влаштовано лише для однієї людини, для втіхи монаршого ока «глядача № 1». Так чи інакше, спектакль удався на славу: ВР продемонструвала твердість принципів, ВР-II — вірність шляхові реформ. Ліві плекають образу, праві святкують перемогу, всі «сестри» отримали по сережках, але що отримали ми з вами, прості виборці?
А ми з вами отримали довгождану «більшість», «ахінею й поезію» (А.Платонов).
«Більшість»: хіба стала б вона нею, якби не вбрала в себе й парламентське «болото», тобто чималу групу тих депутатів, які приходять на засідання лише від нагоди до нагоди, голосують заочно, і ледь закінчиться звичайна ранкова склока під назвою «прения», якнайшвидше поспішають до фойє зі своїми мобільними телефонами й невідкладними справами?
«Більшість»: чи можна її вважати такою, що відбулася, якщо вона ж із тріском провалила бюджет? Марно Віктор Ющенко загинав пальці, пояснюючи, що й до чого, — слухали його уважно, але не дослухали, заголосили, повставали, порозходилися. Бачте, області дотаційними стануть. Але в той же час всі чудово знають, що місцеві бюджети, нехай зі скрипом, але виконаються, а ось із державним — швах. Спрацювали тенденції відцентрові, перемогли інтереси містечкові й, у кінцевому результаті, — шкурницькі. Особливо ясно позиція «більшості» з'явилася під час голосування по законопроекту уряду про зміни в оподаткуванні підприємств. «За» — 94 голоси. Але й за альтернативний проект — усього 145. Якщо рахувати голови тих, хто покинув будівлю Верховної Ради, то так, реформаторська більшість існує. Але якщо рахувати тих, хто реально бажає змін у країні, то — ні. «Реформістів» навряд чи набереться й третина від конституційного складу парламенту. Вісім років ми говоримо про реформи, майже чотирнадцять років «перебудовуємося», й ось фінал — ліві вже не можуть, праві не хочуть, дорогоцінний час упущено.
Обличчя будь-якої організації — це її керівник. Про мужикуватого місцеблюстителя ВР сказати можна одне: він увесь із народу. Але про лідерів більшості цього не скажеш, хоч обличчя знайомі: Л.Кравчук, В.Медведчук, за ними Волков і Гавриш, Ємець і ще один пан з «квартирним питанням». Невже в надрах партій нелівої орієнтації не визріло за всі роки незалежності іншого серйозного політика, що реформатори змушені вхопитися за людину з трьома «екс» — екс-комуніста, екс-спікера, екс-президента. Для політика вчасно піти — мистецтво нелегке, заслуговує на повагу немічний Борис, який востаннє струсив сивою гривою, але для наших рідних ватажків це мистецтво явно не миле. Засидівся на трибуні не один лише Ткаченко. Ця політика, й для його опонента все одно, що волоока красуня, яку можна, вхопивши за лікті, бентежити гарячим шепотом — прямо в ніжно опушене дівоче вушко. Шаріють щоки юної красуні, клацають затвори фотоапаратів — побачити такий віраж прямо у фойє Верховної Ради для політпапарацці удача, «вау»!
З іншого боку «фронту» справи є аж ніяк не веселішими. Яких тільки хльостких слів не летіло з трибуни на адресу «координатора більшості»! «Скотина», «сволота» і навіть «павук». Інші успішно освоювали сексуальну тематику: «інавгурація зі збоченнями», «вони ж усі імпотенти, вони ж 226 осіб зібрати не можуть, нормальні люди в такій ситуації користуються вібратором». Було й таке: «коли собаці немає що робити, він щось лиже. Поганому танцюристу заважає те, що лиже собака». І висновок: «на скривджених Богом ображатися не можна». Тверезих голосів, котрі закликали до пошуку компромісу, лунало небагато, але й вони потонули в загальному хорі ненависті й роздратування.
Лікаря, який не лікує, а калічить, знімають з роботи й віддають під суд. Парламент — це інститут узгодження інтересів, орган об'єднання, консолідації. Якщо ж він не справляється зі своїми обов'язками, більше того, виявляє фатальну пристрасть до розподілу й розмноження — чи парламент це? Чи не є це чимось новим, що злоякісно переродилося, чимось, чому ще не дали назви? Вважається, що народ має повне право сказати «ні» такій канцерогенній установі — й буде правим. Справа не тільки в тому, що не ухвалюються потрібні закони, замість роботи ведуться політичні ігрища, замість політики — запобігливість перед виконавчою владою, прагнення відвоювати собі в майбутньому місце у верхній палаті. Завдано шкоду престижу країни, ідеї парламентаризму взагалі, а значить — ми неминуче скочуємося до авторитаризму, звичного до нудоти...
І все ж таки не правий Олександр Ткаченко — випадок роздвоєння парламенту не такий уже й безпрецедентний. У грудні 1917 року фракція більшовиків, грюкаючи чобітьми й вивергаючи лайки, залишила будівлю Центральної Ради. Їм услід свистіли й сміялися, але вже через місяць самій Центральній Раді довелося пакувати чемодани. Київ було взято військами російського генерала, Рада втекла до Житомира, а потім і ще далі. Невдовзі «парламенту, що співає» й зовсім не стало — 29 квітня 1918 року його розігнали німці; настав час гетьманщини. Що особливо пікантно перегукується з нинішнім часом, це той факт, що протягом останніх днів свого існування ЦР скасувала смертну кару, ухвалила Конституцію, й спочила в бозі, так і не ухваливши бюджету. Незабаром країна розпалася на три частини. Петрушевич, Вінниченко й Бич отримали по «князівству», не особливо прагнучи до об'єднання — їм і нарізно було добре, особливо на Кубані. «Зневажаючи народний ідеал справедливості, пани-отамани боролися за владу, керуючись лише становими інтересами і «життєвим» досвідом», — говориться в книзі «Україна: альтернативи поступу», один з авторів якої (хто б ви думали?) — Дмитро Табачник. І далі там же: «Іронія історії виявилася в тому, що орієнтуючись на Антанту, вони зрештою завели Україну під знамена «єдиної й неподільної».
Не треба бути пророком, щоб бачити, куди веде нас Верховна Рада, котра розкололася.
Історія повторюється, трагедія стає фарсом. Все велике й трагічне починалося колись з малого, як травма черепа починається з того, що смішно послизнувся на обмерзлих сходинках. Цифра три завжди була для України магічною. Чи розуміє Олександр Мороз, що нинішній розкол у парламенті — це лише луна минулого розколу в «канівській четвірці»? «Нація — це повсякденний плебісцит: а чи варто нам жити разом?» (Х.Ортега-і-Гассет).
Залишилося останнє — провести референдум, щоб з'ясувати, вирішити, нарешті, це наболіле питання. Обравши федеральний парламент, це можна зробити тихо й безболісно, мирно, без пилу й цілком пристойно поділити країну на три частини: Захід, що досяг успіху, голодний Схід і тих, хто ляже з люлькою на березі Дніпра, сонно промовляючи: «моя хатина — скраю».
...Настав час відновити телетрансляції з Верховної Ради. Ми всі маємо право бачити те, що там відбувається, не користуючись послугами недоумкуватого резонера з першого національного. На жаль, за 80 років мало що змінилося — та ж убогість і апатія населення, поглиненого боротьбою за виживання, та ж аморфність і примітивна структурованість суспільства, та ж аристофобія, антиінтелектуальність, а, простіше кажучи, жлобство верхів. Народ забитий і страждає мовчки — над ним панствували татари й ляхи, більшовики й австро-угорці, він уже й не чекає нічого, але все ж він, принаймні, має право знати правду, а не слухати нудотну казочку про хлопчиків з Віллабаджо, які користуються запашним, чарівним, «реформаторським» «фейрі».
