«Четверта хвиля»

Українці, як і загалом світова громадськість, високо оцінили помаранчеву революцію насамперед за наданий нею потужний імпульс поглибленню демократичних перетворень. Однак слід розуміти, що йдеться про тривалий багатоаспектний процес, який не зводиться, як на цьому весь час наголошується, лише до демократичних виборів. Системних перетворень потребують усі без винятку сфери суспільного буття.

У зв’язку з цим привертає увагу чи не найгостріша проблема нинішнього розвитку — відсутність чітких уявлень щодо перспективи нашого майбутнього. Складається враження, що ми почали пливти морем, контури якого ще остаточно не позначено на маршрутній карті. Уся надія на професіоналізм іноземних лоцманів. Із повагою ставлюся до їхніх підказок, але потрібно мати й власну голову.

Власне, суть завершального етапу зазначеного періоду в кінцевому підсумку полягає в забезпеченні осмисленої (наголошую саме на цьому) трансформації діючої системи суспільних відносин до демократичного (у широкому розумінні цього питання) способу суспільного життя. Дуже важливо перевести цей процес із суто спонтанного розвитку в суспільно регульоване русло. Успіх можливий лише на такій основі.

ГЛОБАЛІЗАЦІЯ ДЕМОКРАТИЧНОГО ПРОЦЕСУ

Це явище, по суті, визначає основний вектор світового цивілізаційного розвитку. Американська та французька революції ХVIII ст. започаткували першу хвилю цього процесу. Від середини Другої світової війни розпочалася друга хвиля демократизації. Її третя хвиля розпочалася у середині 1970-х років у Південній Європі (падіння військових диктатур в Іспанії, Португалії та Греції). Далі вона поширилася на Латинську Америку, досягла деяких країн Південно-Східної Азії і нарешті, внаслідок колапсу комуністичних режимів та краху СРСР, охопила країни Центральної та Східної Європи. Цей процес найбільш глибоко досліджується американським ученим С. Гантінгтоном у книзі «Третя хвиля. Демократизація в кінці ХХ століття», яка побачила світ іще в 1991 році.

Потужні імпульси, які надала помаранчева революція процесам суспільних перетворень не лише в Україні, а й на терені інших пострадянських країн, за умов їхнього системного поглиблення можуть розглядатися як передумови нової — четвертої хвилі демократизації. Звісно, що йдеться про країни з далеко неоднозначними історичними передумовами та традиціями, проте ознаки відповідного розвитку стають дедалі помітнішими. Вони підтверджують висновок щодо правомірності визначення демократизації як базового параметра перехідного періоду, об’єктивного критерію прилучення наших країн до сучасного цивілізаційного процесу.

У зв’язку з цим потрібно мати на увазі принаймні чотири ключові позиції, що характеризують загальні закономірності глобалізації демократичного процесу. Перша — не існує універсальної форми демократії, її демонстраційних зразків і стереотипів, які потрібно наслідувати. У будь-якій країні демократія розвивається у специфічній, притаманній лише для неї формі. Відповідно можна говорити про загальні принципи й водночас про різні (специфічні) типи демократії. Друга — не існує і не може існувати завершених форм демократії. Третя — світовий досвід підтверджує нежиттєздатність «імпортних» зразків демократії, нав’язування демократичної моделі «ззовні». Такі анклави є, як правило, нежиттєздатними. Четверта — потрібно враховувати й так званий «ефект демонстрації», який в умовах глобалізації інформаційних потоків відіграє функцію локомотива демократизації, зменшуючи залежність останнього від наявності відповідних економічних і соціально- духовних передумов.

Вважається, що процес демократичного транзиту тієї чи іншої країни має поєднувати в собі такі типологічні етапи: а) ерозія і розпад авторитарного режиму, лібералізація суспільних (насамперед політичних та економічних) відносин; б) етап інституційної демократії; в) етап неконсолідованої демократії; г) консолідована демократія ліберального типу. Очевидно, що найвищою планкою в розвитку демократії є утвердження консолідованої (ліберальної) демократії, яка, з одного боку, відрізняється найглибшою стабільністю, а з іншого — найбільшою мірою реалізує права та свободи громадян. Консолідована ліберальна демократія є типовою для нинішніх країн Заходу. Тривалий (понад 250-річний) процес її становлення та розвитку підтверджує неприпустимість радикалізму в питаннях демократизації, некоректність будь-яких намагань штучної трансплантації її імпортних зразків на терени інших держав. Це небезпечний, безперспективний, стовідсотковий волюнтаризм.

СКЛАДОВІ ДЕМОКРАТИЧНОГО ПРОЕКТУ

Не викликає сумніву, що логіка поглиблення демократичного транзиту в Україні має максимально акумулювати світовий досвід демократичних перетворень. Але водночас це має бути наш, суто національний, український демократичний проект. Виключно складний за своїм змістом системний процес демократизації українського суспільства може стати успішним лише тоді, коли він, по-перше, спиратиметься на попередньо сформовані об’єктивні передумови, по-друге, здійснюватиметься еволюційно (поетапно), по-третє, реалізовуватиметься без зовнішнього тиску.

Не слід опускатися до міщанської психології, заперечуючи очевидне: попередній період, незважаючи на цілком природну неоднозначність його оцінок, залишив помітний слід у системному оновленні всіх сфер суспільного життя. Згідно з визначеною вище схемою (перший етап — ерозія та розпад авторитарного режиму; другий — утворення інституційної системи демократії; третій — неконсолідованої демократизації; четвертий — етап демократичної консолідації), можна стверджувати, що демократичний транзит в Україні нині перебуває між другим і третім етапами.

Йдеться про значимість об’єктивних передумов поетапного поглиблення демократичного процесу. За їхньої відсутності діючі інституційні атрибути демократії нагадують хіба що порожні чи напівпорожні посудини, які ще слід наповнити конструктивним змістом. Що ж мається на увазі? По-перше, незавершеність адміністративної реформи. У нас залишаються не до кінця розв’язаними принципові питання, що стосуються відособлення політики як самостійної професійної діяльності, формування адміністративного апарату, нової бюрократії, менеджерів державного управління, які володіють сучасними принципами керівництва складними соціально-політичними процесами. На Заході адміністративна реформа, покликана в комплексі розв’язати й ці питання, розглядається як одна з неодмінних передумов утвердження демократії сучасних стандартів. Адміністративна реформа, громадянське суспільство та ринкова економіка — ось ті три кити, що формують фундамент консолідованої демократії, який нам потрібно ще облаштовувати.

По-друге. Ми не змогли сформувати дієздатну систему розподілу трьох гілок влади (законодавчої, виконавчої та судової), утвердити ефективні противаги в їхній діяльності. Це питання виявилося одним із найскладніших у державотворчому процесі. Особливо відчутними є відсутність у нашій державі, як і в інших країнах пострадянського світу, досвіду та традицій розподілу влади. Багато помилок, яких ми припустилися на попередньому етапі реформ, можна пояснити й цим чинником також. В умовах тоталітаризму система влади розбудовувалася за протилежними принципами. Показовою є така деталь: у виданому ще за часів радянської влади в 1973 р. «Філософському словнику» розподіл влади називається принципом «буржуазного демократизму»... Водночас особливо вразливою для демократичного процесу є незавершеність судової реформи, а відтак — і нездатність судової системи за допомогою механізмів судового контролю підтримувати розподіл влади та захищати права і свободи громадянина. Йдеться, по- суті, про ще одну — фактично базову передумову демократизації, яка залишається остаточно нереалізованою.

По-третє. Необхідно враховувати й те, що утвердження демократичної держави можливе лише на основі утворення повномасштабного правового поля. Це також одна з базових вимог демократизації. На Заході формування основних засад правової держави пов’язується з найбільш пізніми етапами демократизації суспільства, адже про законність, як таку, можна говорити не лише тоді, коли правове поле повністю заповнене, а й коли в суспільстві діють якісні закони. У нашій же дійсності особливо позначається внутрішня суперечливість існуючого законодавчого поля. У цьому ж контексті слід розглядати несформованість у населення правової культури, поваги до закону. Це також одна з базових вимог демократії. Для вирішення зазначених проблем потрібна копітка робота, час, не лише інституційні, але й психологічні зміни.

По-четверте. Вважається, що основним соціальним носієм демократичної культури є середній клас. Якщо в країні відсутній потужний середній клас і зберігається глибока майнова диференціація населення, демократія залишається лише красивим, однак порожнім словом. В умовах відсутності середнього класу демократія реалізується у спотворених формах. У цьому випадку парламент, партії та преса стають не механізмами демократії, а інструментами популізму, реалізації олігархічних (номенклатурних) та бюрократичних інтересів. Прийнято вважати, що критичною масою середнього класу, яка забезпечує його реальний вплив на політичні процеси, й на демократизацію суспільства теж, є не менш як половина дієздатного населення. В Україні частка середнього класу лише в останні роки зросла до 20%.

По-п’яте. Потрібно враховувати пряму та зворотну залежність між ступенем розвитку економіки й демократизацією суспільного процесу. З одного боку, демократія розглядається як один із потужних стимулів економічного прогресу, з іншого — глибина та міцність демократичних перетворень, їхня динаміка, як, до речі, й реальна свобода мас-медіа, в багатьох принципових аспектах визначається рівнем розвитку економіки, ступенем економічного розкріпачення особи. С. Гантінгтон вважав, що в бідних країнах демократія взагалі є неможливою. За його оцінками, найбільш інтенсивно процес демократичного транзиту здійснюється у країнах із середнім рівнем економіки, в яких рівень ВВП на одну особу (за цінами 1970-х років) становить 1000— 3000 доларів. Лише в останні роки ми змогли піднятися до відповідного рівня. Якщо в 1998 році рівень номінально ВВП на одну особу в Україні становив всього 606 дол. (в Туреччині — 3120, Польщі — 4290, Угорщині — 5180, Франції — 24956 дол.), то в 2004 році він досяг 1363 доларів.

Слід враховувати й органічну взаємозалежність розвитку демократії й реалізації прав приватної власності та створенні на її основі умов для всебічного розвитку особистості. Відсутність повноцінної приватної власності, нероздільність власності та влади при домінуванні останньої стали основною причиною історичної поразки «реального» соціалізму. І річ тут не лише в суто економічних перевагах. Приватна власність — основний гарант особистої свободи людини. Це ж стосується й цілей демократії. Ми тільки тепер почали розуміти, що, за великим рахунком, не формальна, а реальна демократія можлива лише в системі суспільних відносин, що базуються на приватній власності та свободі особистості. Демократія, як і правова держава в цілому, за своєю суттю, з одного боку, базуються на відносинах приватної власності, з другого — є унікальними «пристроями» для захисту приватної власності й свободи людини. Події останнього періоду наочно переконують нас у тому, що й у забезпеченні системних умов утвердження та реалізації інституту приватної власності нами зроблено ще дуже мало.

По-шосте. На процесі демократичного транзиту особливо гостро позначається несформованість в Україні основних інститутів громадянського суспільства. Без дієздатних інститутів громадянського суспільства завжди існує загроза підпорядкування насамперед представницьких інститутів влади, як і влади загалом, узурпованим інтересам. Йдеться про те, що лише громадянське суспільство, як це доведено світовим досвідом, спроможне наповнити інститути демократії сучасним цивілізованим змістом. Активна участь громадян у помаранчевій революції послужила для деяких аналітиків приводом для висновку щодо сформованості основних засад громадянського суспільства. Переконаний, що в цьому випадку бажане видається за дійсність. Головною функцією інститутів громадянського суспільства є заповнення, за Р. Дарендорфом, «вакууму між державною організацією та атомізованими індивідами». Зрозуміло, що реалізація зазначеної функції потребує розгалуженої інституційної системи, яка в Україні лише започатковується. То ж коректніше говорити про те, що ми зробили лише перші кроки й у формуванні громадянського суспільства. А якщо це так, то слід виходити з об’єктивної реальності, розуміння того, що ми поки що знаходимося на етапі догромадянського суспільства. Це означає, у свою чергу, те, що в нас лише формуються передумови для реальної демократичної консолідації влади, що яку б модель «прискореної демократизації» ми не винайшли, вона за таких умов залишатиметься неефективною.

Треба також розуміти, що демократія за своєю суттю — не безконфліктний режим. Суспільні конфлікти та суперечності — це не загроза демократії. Йдеться скоріше про інструменти демократії. Загрозу можуть спричинити лише такі конфлікти та суперечності, за яких сторони, абсолютизуючи свою правоту, виявлять неспроможність до компромісу. Як пише відомий французький філософ П. Рікер, демократія являє собою органічне «поєднання консенсусу з конфліктом». Таке поєднання суперечить принципам так званої «керованої демократії». Нам такої демократії не потрібно, хоча реальні загрози саме такого перебігу подій достатньо відчутні. Маємо уберегти себе від подібного, бути свідомими того, що в суспільстві, яке дедалі ускладнюється, конфлікти не зменшуються кількісно й не пом’якшуються якісно, а, навпаки, множаться й поглиблюються. Головним для демократії є інше — публічність відповідних конфліктів та наявність толерантних процедур їхнього подолання. Суспільство повинне обов’язково піднятися саме до такого розуміння демократичного процесу.

Сьогодні не можна не помічати того, що принципові суперечності стосовно основних засад економічної політики та механізмів її реалізації, розпад владної коаліції, як і жорсткі політичні баталії, пов’язані з наближенням парламентських виборів, відтіснили у тінь базові завдання демократичного процесу, які, по суті, представляють стрижень започаткованої ще в 1991 році всієї системи суспільних трансформацій. Як на мене, така ситуація є неприпустимою. Її потрібно виправляти.