«Чому нас не чують?»

Людина з двома вищими освітами, Альона (своє прізвище жінка називати відмовилась з міркувань безпеки) підтримує українських військових і морально, і матеріально: щодня молиться за кожного із захисників України, готує та передає домашню їжу. Жінка впевнена — в усіх ситуаціях треба мати витримку, не піддаватися на провокації і шукати вихід із глухого кута.

— Наприкінці літа минулого року наші діти їздили до Канева, аби вклонитися Великому Кобзарю. Напередодні цієї поїздки ми з дитиною довго обирали квіти, які вона потім повезла з собою. Ми тоді купували неживі, але надзвичайно яскраві і красиві соняшники, спеціально для того, щоб вони не зав’яли. Згадую, скільки позитивних емоцій було у моєї дитини, у її друзів, коли вони повернулися додому. В Каневі, на могилі Тараса Шевченка, діти залишили землю зі стародавнього Херсонеса, натомість до Севастополя вони привезли канівської землі, яку мали урочисто закопати під пам’ятником Кобзарю 9 березня, на день його народження. Але не судилося.

Звичайно, я не відпустила свою дитину на урочисте покладання квітів, читання віршів, побоюючись провокацій. 9 березня ми вдома запалили свічку, помолилися за упокій душі Тараса Григоровича,  самі прочитали багато віршів поета, послухали українських пісень. І як виявилося — я вже потім дізналася — зробила  все правильно, бо на мітингу біля пам’ятника розпочалася бійка.

Чому я і моя дитина не можемо на свято чи в будь-який інший день просто прийти до пам’ятника і вклонитися поетові? Сьогодні це стало небезпечно. Небезпечно збиратися на вулиці під українськими прапорами, небезпечно одягати національний одяг, небезпечно говорити українською. До чого ми йдемо у XXI столітті?

Я розумію, що в Криму багато російськомовних громадян, багато громадян Росії, з якими, звичайно, треба рахуватися, до котрих потрібно ставитися з повагою, як і до людей інших національностей, але чому сьогодні мої права як громадянина України брутально порушують?

Я хочу звернутися до росіян, до українців — до всіх, хто мене чує, будь ласка, зробіть так, щоб у Криму всі люди, без виключення, незалежно від громадянства, почувалися комфортно. Я дуже прошу представників російської влади нарешті знайти порозуміння зі своїми українськими колегами і вирішити все не шляхом ультиматумів і погроз, а мирно, шляхом перемовин. І зробити так, щоб припинилися порушення прав україномовного населення, щоб ті, що хочуть розмовляти українською, розмовляли, хто хоче одягати вишиванки, щоб одягали і не думали про те, що їх можуть побити. Бо насправді усі люди хочуть одного — жити мирно, без воєн. Сьогодні, як і завжди, мешканці Криму хочуть, щоб і українці, і росіяни жили в злагоді. І я не розумію, чому політики Російської Федерації нас не чують? Ми хочемо нормально жити, ми хочемо, аби поважали усіх: і українців, і росіян, і кримських татар, і караїмів, і євреїв, і вірменів. Ми хочемо жити в цивілізованій країні.