Чому помилки УНР не стали повчальними?

Андрій Іванець — кримський історик, колишній завідувач відділу Адміністрації Президента з питань тимчасово окупованої території та соціальної адаптації, координатор ГО «Таврійська гуманітарна платформа». Він уже публікувався в «Дні». Одним із найбільш знакових його матеріалів — «Помилка гетьмана Скоропадського», в якому автор проводить історичні паралелі між Євромайданом та часами національно-визвольних змагань 1917—1920 рр.

Приводом для нашої розмови стала річниця трагічних подій у Криму, після яких пан Андрій, як і багато інших кримчан, втратив можливість жити на півострові. «Минулого року Слідчий комітет РФ зробив «виток» матеріалів справи зі списками тих, хто їздив на Майдан. І це не єдина справа, де я можу фігурувати», — поділився історик.

 «День» поговорив із Андрієм ІВАНЦЕМ про сьогоднішню політику України щодо Криму, про перспективи відновлення державного суверенітету та історичні аналогії з сьогоденням.

— Як би ви порівняли ресурси, які використовує Росія, щоб закріпитися у Криму, із тим, що робить Україна для деокупації півострова?

— На превеликий жаль, ресурси не порівнювані — у нас їх менше у принципі. Проблема в тому, що ми навіть не використовуємо наявні у нас ресурси та можливості, щоб відновити суверенітет у Криму. Потрібно створити додаткові організаційні структури, а існуючим збільшити штат і фінансування. Дуже позитивно, що у нас на материку відновила роботу прокуратура Криму, органи МВС, які мають відслідковувати незаконну діяльність на півострові. Але там відбувається систематичне порушення прав людини. Все це повинно фіксуватися на рівні серйозної доказової бази, яку збиратимуть компетентні органи. Вони відкрили понад 100 справ проти більшості депутатів, які брали участь в анексії Криму, але їх треба довести до суду. А кількість епізодів, які потребують державного реагування, збільшується щодня, тож ці держструктури повинні мати більше можливостей. Потрібен орган, який би займався окупованими територіями. На сьогодні держструктури, що існують, мають недостатній штат, щоб вирішувати ту велику кількість завдань, яка перед ними стоїть.

— Які методи використовує окупант, щоб посилити позиції в Криму?

— Росія використовує різні технології: примушення до російського громадянства, створення інформаційного гетто тощо. Перше, що зробили окупанти у Криму, — відключили українське ТБ, радіо і незаконно запустили російське, плюс тиск цензури, силових структур. Нелояльні ЗМІ не мали змоги залишитися в інформпросторі. Органи освіти переорієнтовані на ідеологічну переробку населення. Відбувається пряме застосування репресивних методів і мілітаризація Криму. Все це дозволяє росіянам досить ефективно контролювати цю територію.

Але для України питання не стільки в тому, як будуть реагувати кримчани на те, що з ними виробляє окупант, скільки, чи ми докладаємо достатньо зусиль, щоб виробити механізм повернення Криму. 2014 року не кримчани вирішували долю півострова — вони були лише ширмою для прикриття проведення широкомасштабної спецоперації Росії, яка застосувала інформаційну зброю, збройні сили, економічні можливості й т. ін. Кримчани не були суб’єктом під час анексії Криму — так само в момент повернення півострова найімовірніше питання буде не в кримчанах, а в тому, чи складуться міжнародні обставини, щоб відновити дію міжнародного права. Оскільки Росія зламала ялтинську систему міжнародної безпеки, утворену після Другої світової, вона зробила світ небезпечним у глобальному масштабі. Тому проблема відновлення суверенітету України над Кримом та Донбасом є світовою, і за певних обставин можуть скластися механізми, які дозволять без збройної операції відновити її суверенітет.

«СПУСКОВИМ ГАЧКОМ ДЛЯ ПУТІНА СТАЛИ ПОДІЇ 2008 РОКУ НА САМІТІ НАТО В БУХАРЕСТІ»

— Як ви оціните запропонований Президентом формат «Женева+»?

— Ситуація щодо Криму і Севастополя в плані дій українських органів влади на початку цього року більш оптимістична, ніж рік тому. Порошенко зробив заяву про ініціювання процесу початку переговорів щодо Криму в форматі «Женева+», в якому мають взяти участь держави-гаранти Будапештського меморандуму. Очевидно, що в рамках прямих переговорів із Росією ми не вирішимо це питання через різницю в економічному й військовому потенціалах. Тому ми мусимо заручитися міжнародною підтримкою тих держав, які цінують дію міжнародного права і мають зобов’язання перед Україною.

Росія, розтоптавши базові речі міжнародного права, є економікою, залежною від зовнішнього світу. Тому введені санкції негативно впливають на неї. Прогнозувати те, коли спрацюють економічні санкції, часткова дипломатична ізоляція та інші форми тиску на агресора, досить важко, але це може статися у короткотерміновому відрізку часу. І, головне, ми мусимо готуватися до цього моменту. Якщо Росія буде достатньо послаблена, щоб зрозуміти, що Крим є занадто великим тягарем, якого треба позбутися, ми маємо знати, як скористатися цією ситуацією максимально ефективно.

— Окупація Криму, вочевидь, була не спонтанною, й охоплює не лише 2014 рік. Історично, які б ви виділили її віхи?

— Були спроби окупувати Крим і спровокувати сепаратизм у 1990-х роках, був 2003 рік — конфлікт щодо Тузли. Але період правління Януковича є ключовим.

В уявленні путінського істеблішменту Україна є «чимось незрозумілим і випадковим». Їх заяви про «єдиний народ» — це фактична підстава для окупації, бо в такому разі навіщо українцям своя держава, мова, культура? Їх імперські комплекси реалізуються в політиці, а Україна в їхньому розумінні є перепоною для відновлення імперського впливу на пострадянському просторі. Її вихід зі сфери Росії і входження до європейської родини для Кремля є мінімум психологічно неприйнятним. Тож російське керівництво вживало заходів із розпаду нашого суспільства, його прив’язування до себе. Фінальна стадія була під час правління Януковича, коли Україну послаблювали економічно, послаблювали її міжнародні можливості, й це мало завершитися її повною деконструкцією.

Фінальна стадія гібридної війни розпочалася ще влітку 2013 року, коли відбулася початкова фаза економічної війни. Тоді чинився тиск на українське керівництво, щоб ми припинили рух у бік Європи. Далі, на початку осені під час переговорів під Москвою, Януковича остаточно зламали. У жовтні — чергова поїздка спікера кримської Верховної ради Константінова завершилася тим, що він попросив підняти документи щодо передачі УРСР Криму. Тоді ж у парламенті Криму ставили питання про підпорядкування собі Північнокримського каналу, при тому, що його утримання було дорогою справою. А під час Революції Гідності заяви кримської верхівки були більш радикальними, ніж заяви представників влади Януковича у Києві. З Москви до Криму приїжджав Сурков, Гіркін. Сценарій анексії розпочався 20 лютого 2014 року — під час незаконної висадки військових на українській території, хоча тоді Янукович ще перебував у Києві.

Окупація Криму на тому етапі розглядалася як частина великого плану, оскільки 1 березня Держдума РФ дозволила Путіну вводити війська в Україну. Тоді ж була озвучена ідея створення «Новороссии». На щастя, найбільш радикальному сценарію українському суспільству вдалося запобігти.

На мій погляд, спусковим гачком для анексіоністських планів Путіна стали події 2008 року на саміті НАТО в Бухаресті. Саме тоді пролунали реваншистські заяви Путіна, що «Україна — це навіть не держава, і «якщо Україна вступить до НАТО, вона втратить Крим і схід». На превеликий жаль, західні лідери піддалися тиску Путіна — під впливом Німеччини і Франції Україні та Грузії не надали Плану дій щодо членства. Це розв’язало російському президенту руки, і вже у серпні відбулася війна у Грузії. Тоді ж Путін заявляв, що Крим — це територія України. Але лідери, які проводили експансії, робили подібні заяви для прикриття власних намірів. Заява Гітлера про те, що він ніколи не нападе на Францію, пролунала за кілька днів після наказу про розробку військового плану її захоплення. Так само він говорив: щойно вирішиться питання нацменшин у Чехословаччині, Німеччина не посягатиме, а гарантуватиме їй територіальну цілісність — за п’ять місяців ця держава зникла.

Якщо ж відкинути публічні заяви, то Росія збільшувала військовий бюджет, вийшла з договору про розміщення звичайних озброєнь в Європі й проводила низку інших підготовчих заходів до військової агресії. Те, що завдяки режиму Януковича Україна була послаблена, створило для Путіна ілюзію, що з нею можна буде покінчити як із суб’єктом міжнародної політики та цілісною державою. Але він не врахував, що у нас дуже життєздатне суспільство, яке в момент кризи змогло замінити зруйновані державні механізми і втримати державу від знищення.

«БЕЗ МІЦНОЇ АРМІЇ МИ БУДЕМО НЕЗАХИЩЕНИМИ»

— Чи бачите ви аналогії у ставленні до кримської проблеми сучасного українського керівництва з діячами періоду УНР?

— У період Української революції 1917— 1920 рр. українська політична еліта визначалася з кордонами України, і у неї не було розуміння, що Крим має входити до складу України. Але з часом таке розуміння виникло — вживалися певні заходи для встановлення контролю над півостровом. Проте тоді Крим мав невизначений статус, і після розпаду Російської імперії на нього претендували різні національно-державні проекти — український, російський (білих), більшовицький, навіть турецький і польський. Доля півострова визначалася розстановкою сил. У наш же час міжнародне право повністю на боці України — поза сумнівом, Крим є невід’ємною складовою частиною України. В цьому принципова різниця.

Але подібність із тодішніми подіями у тому, що запізнене розуміння значимості Криму, яке було в 1917 — 1920 рр., спостерігалося і в новітній період історії України. Київ не приділяв достатньої уваги Криму, його внутрішньо українській інтеграції, напрацюванню гуманітарних й економічних стратегій. Хоча через реваншистську позицію Росія в будь-якому разі могла б спробувати відірвати Крим.

— Тож чи добре наші політики вчать історію?

— На превеликий жаль, історія нікого не вчить принаймні дуже багатьох людей. Як 1917 року не приділяли достатньої уваги військовому аспекту національно-державного будівництва, так цей аспект нас підвів і в момент прямої агресії Росії. Без міцної армії ми будемо незахищеними, і жодні міжнародні договори не вбережуть нас від російської агресії. Лише розбудова власного сектору безпеки та оборони у поєднанні з міжнародними гарантіями дасть нам реальні можливості захистити свою територію та самим визначати свою долю.