Чому Сталін нас нищив?

4. ЯК ОСМИСЛЮВАЛИ ГОЛОДОМОР

Голодомор є явищем, яке важко осмислити. Адже треба знайти діям його організаторів раціональне пояснення, виявити їх логіку і політичний інтерес. В усіх інших співставних за масштабами трагедіях цього ряду логіка абсолютно прозора. Турецькі уряди і нацисти знищували греків, вірмен і євреїв саме за те, що вони були греками, вірменами і євреями. Невже комуністи завжди нищили українців за те, що вони були українцями? Навіть якщо ми заявимо, що рядові комуністи були іграшкою в руках керівників ВКП(б), а останні, своєю чергою, — іграшкою в руках генсека (що більш-менш відповідає істині), то залишається відкритим запитання: чому Сталін нас нищив у 1933 році?

Відсутність переконливої відповіді на це запитання не означає, що її взагалі не може бути. Не випадково групи авторитетних фахівців — комісія Конгресу США у квітні 1988 року і Міжнародна комісія юристів у листопаді 1989 року зробили висновок про те, що Голодомор був геноцидом. Обгрунтування цього висновку обидві комісії залишили фахівцям. Слід подивитись, як фахівці використали наявний в їхньому розпорядженні час — півтора десятиліття.

МОВЧАЗНИЙ ТЕРОР

Не так давно в Інституті історії України НАН була створена фундаментальна праця про терор і тероризм на території нашої країни в ХIХ—ХХ ст. Ми в ній постаралися розібратися в сутності державного терору та індивідуального тероризму. Конкретний матеріал про терор і тероризм у вітчизняній історії останніх двох століть цілком достатній, щоб досконально у цьому розібратися.

Одна особливість терору і тероризму залишилася поза увагою наших дослідників, у тому числі поза моєю особистою увагою. Судячи з назви (у перекладі з французької — жах), терор і тероризм спрямовані на демонстративність, показовість. Хтось знищується, аби показати іншим, що буде з ними, якщо вони не змінять своєї поведінки у певному питанні.

Типовим прикладом такого терору було розкуркулювання, тобто репресії щодо певної частки селян (від двох до п'яти відсотків за рознарядкою), щоб залякуванням змусити всіх інших подати заяви до колгоспу. Критерій відбору в «куркулі» був один — рівень заможності. Заможні селяни більше, ніж інші, бажали зберегти приватну власність, яка давала їм засоби для прожиття. Однак статус незаможника не служив охоронною грамотою для тих, хто пручався. Таких незаможників репресували як «підкуркульників».

Розкуркулення як форма репресії не може бути віднесене до категорії злочинів, передбачених Конвенцією ООН «Про попередження злочину геноциду і покарання за нього». Воно не спрямоване на знищення «повністю або частково національної, расової або релігійної групи як такої».

Щоправда, вже лунають пропозиції доповнити Конвенцію ООН від 9 грудня 1948 року поняттям соціального геноциду. Соціальні групи теж зазнають жорстоких переслідувань, спрямованих на їхнє знищення. Однак досі поняття соціоциду і класоциду не є юридичними, і тому не відносяться до теми, яка нами розглядається.

На перший погляд, терор голодом не має показовості. Це — стрілянина на ураження по площі. Жертвами її стають не індивіди, небезпечність яких для ініціатора репресії встановлена, і не наосліп обрані «хлопчики для побиття», а вся сукупність людей на певній території, включаючи дітей і вагітних жінок. Технологічна непотрібність демонстраційних ознак в терорі голодом і його, висловлюючись мовою радянських газет, «ідеологічна незабезпеченість» (чим можна пояснити необхідність знищення дітей і вагітних жінок?) обумовили здійснення цієї репресії у мовчанні. Терор голодом — мовчазний терор.

У чому тоді його сенс? Як знайти приховану, але цілком необхідну для будь-якого терору показовість в діях влади, спрямованих на вилучення у селян не тільки хліба, а будь-якого продовольства? Відповідь на це запитання дозволить зрозуміти, чому Сталін нищив українських селян не завжди і не всюди (як нищили греків, вірмен, євреїв і ромів), а тільки а) у 1932—1933 рр. і тільки б) у двох адміністративно-політичних утвореннях, де українське населення складало більшість — УРСР і Кубанському окрузі Північно-Кавказького краю.

Я знаю відповідь, але не можу відповісти негайно. Негайна відповідь була б викладенням моєї особистої позиції, і тільки. Скільки вже грунтованих на емоціях особистих позицій висловлювалося щодо проблеми Голодомору! Свого читача я хочу підвести до самостійної відповіді на це запитання, надаючи в його розпорядження необхідну суму незаперечних фактів.

Починати таке дослідження потрібно з аналізу історії питання. Слід розібратися в тому, як у часі і просторі осмислювався український Голодомор.

Природно, мабуть, що безпомилково і негайно в ситуації розібралися самі селяни, яких знищували за допомогою голоду. Очевидці Голодомору розповідали співробітникам Дж. Мейса, що влада цілеспрямовано нищила їх. Вони не могли довести цього документально, але відчували зловісні наміри радянської влади усім своїм єством. Не дивно, що комісія Конгресу США заявила, спираючись саме на ці твердження, що голод 1932—1933 рр. в Україні є геноцидом.

Про загибель людей від голоду знали тільки там, де вони гинули. Засоби масової інформації мовчали. Навіть у службовій документації компартійно- радянських установ, яка мала гриф «цілком таємно», слово «голод» вживати не дозволялося. Нижче буде показано на одному прикладі, що цього правила дотримувалися і на вершині владної піраміди — у політичному бюро ЦК ВКП(б). Коли для влади виникала необхідність втручання — хоча б для того, щоб поховати мертвих, відповідні інструкції підлеглим давалися через «особые папки». Це робилося, мабуть, не тільки для того, щоб приховати інформацію. В будь-якому регіоні голод був секретом Полішинеля. Хто-хто, а самі голодуючі про нього знали. «Особые папки» були потрібні, щоб зробити неможливими офіційні і неофіційні розмови про голод у середовищі компартійно-радянських працівників. Такі розмови між нормальними людьми привели б до природного запитання: як допомогти? А допомога якраз і не передбачалася. Отже, можна сказати, що замовчування голоду — один з механізмів геноциду.

Замовчування призводило до того, що в регіонах, де терор голодом не застосовувався, уявлення про характер і масштаби голодування в Україні були розмитими навіть у людей дуже високого рангу. Ось як згадував про Голодомор Микита Хрущов, який на початку 30-х рр. був другим секретарем Московського міського й обласного комітетів ВКП(б): «Я просто не уявляв собі, як може бути в 1932 році голод на Україні? Скільки ж тоді загинуло людей? Тепер я не можу сказати. Відомості про це просочилися в буржуазну пресу, і в ній аж до останнього часу моєї діяльності іноді прослизали статті відносно колективізації і ціни цієї колективізації в життях радянських людей. Але це тепер я так кажу, а тоді я нічого такого, по-перше, не знав, а по-друге, якби і знав про щось, то знайшлися б свої пояснення: саботаж, контрреволюція, куркульські витівки, з якими треба боротися та ін.».

Цей уривок зі спогадів можна прокоментувати тільки стосовно дати Голодомору. Перебуваючи вже на пенсії і надиктовуючи на магнітофон свої думки про пережите, Хрущов помилився з датою, що дуже показово. У першій половині 1932 року в Україні спалахнув голод з десятками тисяч смертних випадків і навіть з випадками канібалізму — як наслідок хлібозаготівель з урожаю 1931 року. Проте Голодомору не сталося. Голодомор є наслідком цілковитої конфіскації хліба з урожаю 1932 року, після якої відбулося вилучення усіх інших продовольчих запасів. Смертні випадки від Голодомору почалися пізньої осені 1932 року і досягли апогею у червні 1933 року.

Слід додати, що читачі даремно шукатимуть наведену цитату у відомому чотиритомнику спогадів М. Хрущова. Цей текст запозичений з іншого варіанту диктовки, який був опублікований у березневому числі журналу «Вопросы истории» за 1990 рік.

Як ми тепер знаємо, значно точніші відомості про те, що відбувалося у Радянському Союзі, мали спецслужби і дипломатичні представники країн Заходу. Зокрема, британське міністерство закордонних справ (Форін офіс) і уряд Великої Британії користувалися різноманітною і широкою інформацією з різних джерел, як це доводить опублікована у 1988 році в Кінгстоні (штат Онтаріо, США) збірка документів «Форін офіс і голод: британські документи про Україну і Великий голод 1932—1933 рр.» Упорядниками цього збірника були Богдан Кордан, Любомир Луцюк і Марко Царинник.

Про Голодомор був чудово поінформований Беніто Мусоліні. З Харкова до нього надходили детальні і точні рапорти генерального консула Серджіо Граденіго. Рапорти склали цілу книгу, упорядковану А.Граціозі і видану в Туріні у 1991 році (тепер упорядник має намір перекласти її на українську мову).

Добре орієнтувався у становищі в Радянському Союзі новообраний президент США Франклін Делано Рузвельт. Проте, як і всі інші лідери великих держав, він керувався у відносинах з Кремлем виключно власними національними інтересами. У 1933 році Сталін почав шукати шляхи зближення із західними демократіями, тому що не розраховував ужитися з Адольфом Гітлером, який прийшов до влади в Німеччині. Західні демократії вітали таку зміну курсу. Восени 1933 року Сполучені Штати Америки визнали Радянський Союз.

Отже, трагедія Голодомору відбувалася на очах лідерів і вождів, які мовчали… Про це варто пам'ятати сучасним лідерам великих держав, коли в ООН розглядатиметься у черговий раз питання про визнання українського Голодомору 1933 року геноцидом.

ПРОРИВ МОВЧАННЯ

На відміну від політичних діячів, які мовчали, західні журналісти частіше за все виконували свій професійний обов'язок, якщо їм вдавалося побувати у регіонах, уражених голодом. Одеська державна наукова бібліотека ім. М. Горького за рахунок частково власних коштів, а головне — грошей української діаспори, зібраних В. Мотикою (Австралія) і М. Коцем (США), опрацювала і видала бібліографію українського Голодомору. Упорядники Л. Бур'ян та І. Рікун знайшли понад 6 тис. публікацій (до 1999 року включно). Зокрема, у зарубіжній пресі вони зафіксували у 1932 році 33, а в 1933 році — 180 публікацій.

Як можна бачити з цього бібліографічного покажчика, особливо активно тему голоду відслідковувала україномовна газета «Свобода», яка видавалася в Джерсі-Сіті (штат Нью-Джерсі, США). Характерним є заголовок її кореспонденції від 15 лютого 1932 року: «Москва хоче голодом виморити українських селян». Він засвідчує, що оцінка голоду, який став наслідком хлібозаготівель з урожаю 1931 року, була емоційною. Насправді цей голод не підпадає під категорію геноциду (так, як вона сформульована). Держава забрала весь хліб, внаслідок чого селяни гинули (за весь 1932 рік загинули голодною смертю, за моїми підрахунками, 144 тисячі осіб). Проте ознак терору голодом у першій половині 1932 року ми не бачимо. Навпаки, коли факт голоду був офіційно встановлений, голодуюче населення одержало насіннєву і продовольчу допомогу в розмірі 13,5 млн. пудів зерна. Раднарком УСРР постановою від 21 травня визначив райони, які найбільше постраждали від голоду. Вони одержали й додаткову допомогу харчовим зерном, рибою і консервами.

Як правило, кореспонденції про голод в СРСР у 1933 році в газетах країн Заходу істотно запізнювалися. Винятком з цього правила теж була «Свобода», яка друкувала свої повідомлення дуже оперативно. Ось їх назви за початок 1933 року: «Большевики висилають на Сибір населення кубанських станиць» (21 січня), «Большевики змінюють спосіб здирання збіжжя з селянства» (23 січня), «Голод охопив Радянську Україну» (28 січня), «Після масової висилки українців з Кубані большевики почали виселяти селян з України» (11 лютого), «На Україні нема зерна для посіву» (13 лютого). Тепер ми розуміємо, хто викликав появу роздратованої записки Сталіна членам політбюро ЦК ВКП(б) Молотову і Кагановичу, яка датується 13 лютим 1933 року: «Не знаете ли, кто разрешал американским корреспондентам в Москве поехать на Кубань? Они состряпали гнусность о положении на Кубани (см. их корреспонденции). Надо положить этому конец и воспретить этим господам разъезжать по СССР. Шпионов и так много в СССР».

Кореспонденції «Свободи» були репортерськими і поширювалися у порівняно вузькому колі представників української діаспори. Перші аналітичні повідомлення про радянський голод належали журналісту Малькольму Маггеріджу. Він встиг здійснити поїздку Північним Кавказом і Україною до появи 23 лютого 1933 року заборонної постанови політбюро ЦК ВКП(б) «Про поїздки по СРСР іноземних кореспондентів» і у березні опублікував свої враження в англійській газеті «Манчестер гардіан». Три насичені конкретними фактами статті не залишали сумнівів щодо голоду, який почав поширюватися в основній хлібовиробній смузі СРСР.

Слідом за матеріалом М.Маггеріджа ця газета опублікувала статтю «Голод в Росії», підготовлену за особистими враженнями Гаретом Джонсом, колишнім секретарем британського прем'єр-міністра Ллойда Джорджа. У ній стверджувалося, що Росія охоплена таким же катастрофічним голодом, як у 1921 році.

Сенсаційні повідомлення «Манчестер гардіан» спробував спростувати кореспондент американської газети «Нью- Йорк таймс», англієць за походженням і громадянством Уолтер Дюранті. Суть його замітки, надрукованої у номері від 31 березня 1933 року, була відображена у назві: «Росіяни голодують, але не вмирають з голоду». Варто зазначити, що Дюранті — єдиний із західних журналістів, якому вдалося взяти інтерв'ю у Сталіна. Він завжди намагався писати так, щоб не викликати невдоволення Кремля. (Детально про цю історію — в публікації «Дня» «Повість про двох журналістів», №120 від 16 липня 2003 р. — Прим. ред.)

Дані про голод страхітливих масштабів в Росії продовжували прориватися крізь «залізну завісу». 21 серпня 1933 року газета «Нью Йорк геральд трибюн» опублікувала матеріал Ральфа Барнса з першою оцінкою кількості жертв — мільйон осіб. Факт голоду підтвердив і Дюранті в «Нью Йорк таймс». З його короткої замітки, опублікованої 24 серпня 1933 року, випливало (хоч прямо про це не говорилося), що кількість загиблих становить щонайменше два мільйони осіб. Через день у цій же газеті з'явилося повідомлення Фредеріка Берчелла, де вказувалася інша цифра — чотири мільйони осіб.

Радянська влада не шкодувала зусиль і коштів, аби приховати наслідки голоду від іноземців. 6 грудня 1932 року декретом ВУЦВК і ОНК УСРР (до речі, опублікованим, — щоб інші боялися) на «чорну дошку» було занесено п'ять сіл, які тривалий час не могли розрахуватися з державою по хлібозаготівлях. Винайдений Лазарем Кагановичем статус «чорної дошки» означав, що селяни позбавлялися права на виїзд за межі села, припинявся підвіз будь-яких промтоварів, йшли безперервні обшуки в садибах «боржників» з вилученням всього продовольства. Село Гаврилівка Межівського району на Дніпропетровщині вимерло повністю. Про цю трагедію стало відомо за кордоном, і американські журналісти попросили дозволу поїхати в Дніпропетровську область. Дозвіл вони дістали напрочуд легко. У книзі «Про що ми могли дізнатися» (Russia Today: What we can learn from it), виданій 1934 року в Нью-Йорку, Е.Шервуд писав: «Група іноземних візитерів дізналася про чутки, що в с.Гаврилівка всі люди, крім одного, мовляв, померли з голоду. Вони вирішили негайно перевірити, відвідали сільський ЗАГС, священика, місцеву раду, суддю, вчителя… Виявилося, що троє з 1100 жителів померли від тифу, було вжито заходів, щоб припинити епідемію, не було смертей від голоду». Можна не сумніватися: американський журналіст добросовісно розповів про те, що побачив на власні очі. Але можна не сумніватися і в тому, що колишні жителі Гаврилівки померли від голоду.

Ще більшого клопоту працівникам ДПУ завдала поїздка по СРСР відомого французького політичного діяча Едуарда Ерріо — голови комітету з іноземних справ Палати депутатів, а у минулому — прем'єр-міністра. Програму візиту склали з урахуванням побажань високого гостя побувати в Україні і на Північному Кавказі, що найбільше, як він чув, постраждали від голоду.

За день до прибуття Е.Ерріо в Радянський Союз Сталін написав з курорту на Північному Кавказі, де він відпочивав, В.Молотову, Л.Кагановичу і фактичному керівникові ОДПУ Г.Ягоді: «По сведениям Евдокимова (повноважний представник ОДПУ на Північному Кавказі. — С.К. ), белогвардейцы готовят теракт против Эррио в Одессе или других пунктах СССР. По-моему, предположения Евдокимова имеют основание. Надо немедля поручить Балицкому (повпред ОДПУ по УРСР і голова ДПУ УРСР. — С.К. ) самому бывать в местах пребывания Эррио и принять все предупредительные меры против возможных эксцессов». Як бачимо, вказівку уберегти гостя від картин голоду Сталін давав в езоповій формі навіть своїм поплічникам. Це вражає…

26 серпня 1933 року Е. Ерріо прибув пароплавом до Одеси, через день опинився у Києві, потім у Харкові і на Дніпробуді. Він всюди оглядав, що хотів, зустрічався з сотнями людей. 31 серпня з Ростова-на-Дону Ерріо поїхав у Москву, не помітивши будь-яких ознак того, що оглянута місцевість пережила голодомор. Клопіт щодо організації такої поїздки для Сталіна обернувся значним політичним капіталом. 13 вересня газета «Правда» надрукувала зроблену в Ризі заяву Ерріо. У заголовок кореспонденції були винесені слова останнього: «Виденное в СССР — прекрасно».

У другій половині 30-х рр. тема голоду в СРСР втратила на Заході актуальність. У пам'яті людей відклалися суперечливі газетні повідомлення. Як водиться, більше вірили відомим політикам, таким, як Е.Ерріо, а не журналістам. Події Другої світової війни остаточно витіснили всілякі згадки про Голодомор.

ЗУСИЛЛЯ УКРАЇНСЬКОЇ ДІАСПОРИ

Серед емігрантів, які опинилися в країнах Заходу після Другої світової війни, було немало свідків Голодомору. Деякі з них мовчали, тому що боялися репресій родичів в СРСР. Проте знаходилися й такі, хто бажав розповісти про пережите. Є немало книг, складених з їхніх розповідей і виданих українськими громадськими організаціями до річниць Голодомору. Своєю грунтовністю виділяються дві: двотомний англомовний довідник під своєрідною назвою «Чорні справи Кремля: Біла книга» (Детройт, Торонто, 1953—1955), а також виданий українською мовою збірник під редакцією Ю.Семенка «Голод 1933 року в Україні: свідчення про винищення Москвою українського селянства» (Нью-Йорк, 1963).

Українська діаспора використовувала кожну річницю Голодомору для того, щоб правда про сталінський злочин стала надбанням широкої громадськості. Особливо багато було зроблено в 50-ту річницю. В цей час вже функціонував при Університеті провінції Альберта в Едмонтоні Канадський інститут українознавчих студій, а в Гарвардському університеті — Український дослідний інститут, заснований Омеляном Пріцаком. За вивчення голоду 1932—1933 рр. в Україні взялися дипломовані фахівці. У 1983 році в Університеті Квебека (Монреаль) була проведена наукова конференція, присвячена ключовим проблемам Голодомору. Результати її роботи знайшли відбиття у книзі, виданій через три роки в Едмонтоні. З найбільш грунтовними дослідженнями виступили Богдан Кравченко, Максудов (псевдонім колишнього московського дисидента Олександра Бабьонишева, який теж боявся за родичів), Джеймс Мейс, Роман Сербин.

50-а річниця Голодомору у багатьох відношеннях стала переломною. Події 1932—1933 рр. в Україні почали привертати увагу істориків, політиків, журналістів. Ситуація загострювалася тим, що в СРСР не визнавали наявності голоду у 1933 році. Коли журналісти зверталися до українських дипломатів в ООН із запитаннями на цю тему, ті або ухилялися від відповіді, або заперечували наявність голоду. Врешті-решт, вони змушені були звернутися за інструкціями: що робити з проблемою п'ятдесятирічної давності? Політбюро ЦК Компартії України доручило вивчити це питання секретарю ЦК з ідеології і голові КДБ УРСР. 11 лютого 1983 року останні звернулися до В.Щербицького з доповідною запискою, суть якої відбита у назві: «Про пропагандистські та контрпропагандистські заходи щодо протидії розв'язаній реакційними центрами української еміграції антирадянській кампанії у зв'язку з продовольчими труднощами на Україні, що мали місце на початку 30-х рр.»

Глава організації «Американці в обороні людських прав в Україні» Ігор Ольшанівський вивчив архіви комісії Конгресу США з Голокосту і запропонував створити ідентичну комісію з розслідування українського голоду. Конгресмен від штату Нью Джерсі Дж. Флоріо і сенатор від цього же штату Б.Бредлі підтримали ідею, з якою до них звернувся Ольшанівський, тому що в штаті проживало багато українських виборців. У листопаді 1983 року Дж.Флоріо вніс до Палати представників законопроект про утворення комісії Конгресу, під яким стояли підписи 59 конгресменів, здебільшого його колег по Демократичній партії.

Хоч через рік під цим законопроектом стояли підписи вже 123 конгресменів, керівники демократів в Палаті представників поставилися до нього пасивно. «Навіщо витрачати гроші американських платників податків на те, що сталось десь 50 років тому?» — запитували вони. Тоді по всіх штатах, де проживали українці, була організована акція під девізом «Коріння трави». До конгресменів, голів комісій і підкомісій Конгресу, голови Палати представників О'Нілла і президента США Р. Рейгана надійшли десятки тисяч індивідуальних і колективних петицій. Ні раніше, ні пізніше такої велетенської за масштабами акції американські українці не влаштовували.

Сенатор Б.Бредлі вніс аналогічний законопроект 21 березня 1984 року в Сенат. Віце-президент Українського народного союзу Мирон Куропас користувався великим впливом серед численних українських громад Іллінойсу. У свій час він активно сприяв перемозі на виборах сенатора від Іллінойсу Ч.Персі, який став головою комісії у закордонних справах. Тому проходження законопроекту в цій сенатській комісії не натрапило на штучні перепони. Перші слухання пройшли в ній у серпні з позитивними результатами. Виступаючи перед сенаторами, І.Ольшанівський заявив, що час не чекає: вцілілі жертви українського голоду уже старі й немічні, свідчення від них треба дістати так швидко, як тільки можна. 19 вересня комісія у закордонних справах схвалила текст законопроекту і передала його повному складу Сенату. Через два дні Сенат прийняв його одноголосно.

Навпаки, в Палаті представників законопроект проходив з ускладненнями. Члени комісії у закордонних справах не бажали зайвий раз «гнівити Москву», в чому їх підтримували чиновники з Державного департаменту. Слухання, що відбулися 3 жовтня 1984 року (це був передостанній день роботи 98-ї сесії Конгресу), виявили різнобій в думках. Р. Палмер, який виступав від адміністрації (Президента США і Державного департаменту), заявив про непотрібність ще однієї бюрократичної комісії, за якою «лавиною покотяться подібні домагання інших етнічних груп». Конгресмен Д. Рот, який представляв інтереси Американського європейського конгресу, нагадав про діяльність у Конгресі США комісії з Голокосту євреїв і підкреслив: «Обидва народи нищилися через політичні причини і лише за те, що вони були тими, ким були. Тому Конгрес США повинен приділити їм однакову увагу, щоб весь світ дізнався про ті огидні і жахливі злочини, аби вони ніколи не повторилися».

Комісія у закордонних справах Палати представників так і не представила законопроект, який лобіювали українські організації. Становище урятував Білл Бредлі. Користуючись правом сенатора вносити поправки в бюджет, він у останній день роботи Конгресу, 4 жовтня 1984 року, «причепив» до Фінансової резолюції витрати на діяльність тимчасової комісії з українського голоду.

Палата представників, яка мала право відкидати внесені сенаторами поправки, з цією поправкою все-таки погодилася, тому що законопроект з українського голоду був схвалений Сенатом, а часу на дискусії не залишалося. Фінансова резолюція, тобто 470-мільярдний бюджет на 1985-й бюджетний рік з «причепленою» поправкою в сумі 400 тис. доларів мала бути схвалена негайно, інакше уряд залишався без грошей.

Р. Рейган підписав Фінансову резолюцію 12 жовтня 1984 року. Так у Конгресі США народилася комісія, покликана, як вказувалося у законі, «здійснити вивчення українського голоду 1932— 1933 рр., щоб поширити по всьому світу знання про голод і забезпечити краще розуміння американською громадськістю радянської системи шляхом виявлення у ньому ролі Рад».

У комісії Конгресу США з українського голоду були представлені два сенатори, чотири конгресмени, три представники виконавчої влади і шість представників української громадськості. На посаду виконавчого директора, на прохання організації «Американці в обороні людських прав в Україні», був призначений співробітник Українського дослідного інституту в Гарварді, один з нечисленних американських спеціалістів з історії радянської України Джеймс Мейс.

У Гарварді Дж. Мейс допомагав англійському історику Роберту Конквесту збирати і обробляти історичний матеріал для книги про Голодомор. Конквест прославився книгою про масові репресії в Радянському Союзі у 1937—1938 рр. На прохання Крайового комітету вшанування жертв Голодомору в Україні, 1933 року він взявся за розробку нової для нього теми. Наприкінці 1986 року книга «Жнива скорботи: радянська колективізація і терор голодом» з'явилася в Оксфордському університетському видавництві і одразу стала сенсаційною (українською мовою вона була віддрукована видавництвом «Либідь» на кошти американської діаспори в 1993 році).

Ніхто не чекав, що дослідницька група з шести українознавців на чолі з Дж. Мейсом зможе за короткий строк здобути переконливі докази найбільшого злочину Сталіна. Але Мейс здійснив науковий і громадянський подвиг. Комісія Конгресу США з українського голоду не стала, як побоювався Р. Палмер, бюрократичним утворенням. Розроблена Дж. Мейсом спільно з молодим дослідником Леонідом Герецем методика опитування дозволила об'єктивізувати розповіді свідків Голодомору. Накладаючись одне на інше, свідчення корегували властивий індивідуальним спогадам суб'єктивізм, тобто ставали повноцінним джерелом.

Як тільки це стало можливо, Дж. Мейс приїхав в Україну, а в 1993 році він оселився у нас назавжди і впродовж багатьох років працював у газеті «День» і в Києво-Могилянській академії. «Мені судилася така доля, що ваші мертві вибрали мене, — написав він в одній з численних кореспонденцій в газеті «День» (від 12 лютого 2003 року). 2 травня 2004 року його не стало. Через рік у «Бібліотеці газети «День» вийшла присвячена йому книга «День і вічність Джеймса Мейса». Вона є об'єктивним свідченням вагомого місця цього сина Америки у новітній історії України.