Чотирнадцять мільйонів знищених Усесвітів

Загибель людини, близької вам. — це трагедія, бо Ви відчуваєте, що загинув цілий Всесвіт, пішла назавжди у вічність велика частина Вашого «Я». Цю трагедію може відчути й будь-яка інша особистість — за тієї умови, звичайно, якщо вона спроможна уявити «чужий» біль як власний і в такий спосіб усвідомити, що «чужого» болю взагалі не буває! Але які людські відчуття будуть адекватно передавати таку моторошну, жахливу катастрофу, як винищення 14 мільйонів людських душ на просторі між Москвою та Берліном у 1933—1945 роках? Американський історик Тімоті Снайдер, який обгрунтував саме цю цифру й вивчив у своїй останній праці «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» таємниці пекельної машини масових вбивств, запущеної нацистським та радянським диктаторами, знає: такі відчуття лежать уже поза зоною «нормальної» людської свідомості. І все ж таки Тімоті Снайдер вважає: нікого з мільйонів безневинних жертв ми не маємо жодного права забувати, є моральний імператив — відновити й назвати їхні імена там, де це взагалі можливо зробити, адже йдеться не про статистику — про чотирнадцять мільйонів знищених людських Всесвітів...

Книга професора Снайдера «Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним» вже викликала широкий міжнародний резонанс, перекладається основними мовами світу (найближчим часом очікується й українське видання). Це обумовлено як моральною гостротою й незмінною актуальністю теми, так і заслужено високим науковим авторитетом самого автора. Пан Снайдер, професор Єльського університету (США), автор відомих у США та Західній Європі праць «Націоналізм, марксизм та сучасна Центральна Європа» (1998), «Реконструкція націй: Польща, Україна, Литва, Білорусь. 1569—1999» (2003), «Нариси таємної війни: місія польського художника із визволення Совєцької України» (2005), «Червоний принц: таємне життя Габсбурзького ерцгерцога» (2008), є визнаним фахівцем у галузі політичної, етнічної та соціальної історії країн Східної Європи (особливо Польщі, України, Білорусі, держав Балтії, західних областей Росії — підкреслимо, що саме оці терени й названі в новій книжці американського історика «кривавими землями»!). І тому не дивно, що перебування професора Снайдера в Києві було ознаменоване, зокрема, його участю й виступом зі змістовною лекцією у поважному представницькому заході «Форум Посла США», метою якого є створення платформи для обговорення нагальних питань, тенденцій і впливів, що визначають порядок денний сучасного світу.

Лекцію Тімоті Снайдера й водночас презентацію його останньої праці «Криваві землі» привітав коротким вступним словом найвищий дипломатичний представник США в Україні пан Джон Теффт. У залі Дипломатичної академії МЗС України, де 21 жовтня відбувався захід, не було жодних вільних місць.

Загальну увагу, зрозуміло, привернув виступ самого пана Снайдера. Цю лекцію, яка зовсім не була сухою й академічною, а навпаки — «олюдненою» гуманістичним сприйняттям історії, насиченою глибоким розумінням того, що стоїть за холодними цифрами мільйонів убієнних жертв, ми (з мінімальними скороченнями та з прагненням бути максимально точними у передачі думок автора) і пропонуємо читачам «Дня».

«Ви спитаєте мене: про що ця книга? Про життя, душу й трагічну загибель «окремих» людей. Приміром, я розповідаю про тяжку долю українця, який у 1933 році, знаючи, що помре і його труп буде поховано у спільній могилі — з останніх сил сам викопав собі могилу і, відчуваючи, що вже геть знесилів від голоду, ліг у цю могилу, щоб залишитись там навіки...

Йдеться в книзі також про загибель польського кадрового офіцера у 1940 році, закатованого НКВС СРСР. Він вів (до останніх хвилин свого життя) щоденник; останні рядки: «Вони просили в мене мою обручку, яку я...» — і на цьому запис обривається.

Уявіть собі також вересень 1942 року. Єврейська жінка нашкрябала напис у синагозі, звертаючись до найближчої людини на світі: «Мені дуже шкода, що я не можу бути з тобою. Цілую тебе мільйон разів». Невдовзі ця жінка прийняла смерть від рук нацистів.

Але моя книжка, по суті, розповідає про долю 17 мільйонів мирних людей, які були винищені на просторах Східної Європи з 1933 по 1945 рік. З цих 17 мільйонів 14 мільйонів припадає на так звані криваві землі — це західні області Росії, Україна, Білорусія, Балтія, Польща, тобто простір між Москвою та Берліном. Чому саме ця територія привернула мою увагу? Бо там були присутні в 30—40-х роках ХХ століття як німці, так і радянський режим (а не лише одна якась влада). І саме тут відбувся Голокост (знищено 5,5 мільйона євреїв), саме тут загинуло 8,5 мільйона мирних мешканців — неєвреїв.

Це — найгірша моральна, політична, географічна, зрештою й коротко кажучи — людська катастрофа в історії Європи. І я з жахом відкрив для себе ось що: чи бачили ми досі масштаб цієї катастрофи? Ні, не бачили. І для того, щоб відповісти на запитання: чому не бачили? І чому, власне, сталася катастрофа? — я і написав цю книгу. Я не міг би створити цю працю, якби не мав у своєму розпорядженні ґрунтовних історіографічних видань, присвячених Голодомору в Україні та Голокосту. Але коли Ви читаєте всі ці книги, то у вас не виникає чіткого уявлення (а воно має виникнути, і це важливо!), що всі ці страхіття відбувались на вельми чітко окресленій території — і я про це сказав, — яку я назвав «Криваві землі».

Як були пов’язані між собою страждання всіх цих народів?

Справа в тому, що коли описуєш ці безмежно жорстокі події лише і винятково в національних категоріях — неминуче відбувається певне «відштовхування» окремих національних світобачень. Бо існує певний ліміт для відтворення цих небачених у світовій історії страждань суто в національних термінах. Інакше кажучи, коли люди того чи іншого народу ставлять запитання: «Чому ми так страждали?» або ж «Чому ми творили такі звірства?» (а часто буває необхідним ставити обидва ці запитання паралельно!), то певні інтелектуальні обмеження не дають нам бачити глобальність, тотальність цієї катастрофи. І виникає ще одне запитання, яке я теж досліджую: «Як ці кати взаємодіяли між собою?»

Працюючи над «Кривавими землями», я прагнув використовувати такі підходи. По-перше, жодної метафізики, тобто жодних національних винятків. Книга починається з констатації того кричущого факту, що така жахлива кількість людських істот (людей, безвідносно до їх національної належності!) була вбита. І все, що йде далі — тільки розвиток цієї думки. По-друге, я хотів уникнути «діалектики» — у гіршому розумінні цього слова. Це коли кажуть (ви, мабуть, знаєте, хто мається на увазі): «Так, ми вбили мільйони людей, але ж ми перемогли у Другій світовій війні». Таким чином, робиться висновок, що і колективізація, і голод, по суті, були необхідні. Я вважаю таку позицію абсолютно неприйнятною з погляду моралі. Бо можна посилатись лише на ті обставини, які були, приміром, у 1933 році — не виправдовуючись тим, що було потім, через роки. До речі, зауважу, що нацистська та сталінська системи були протилежними; вони не скасовували одна одну, навпаки — взаємно акумулювали. І найгірше страждали там, де панували почергово обидві системи.

Але продовжу перераховувати деякі методи, застосовані в роботі над книгою. Можна сказати, що це — не книга про Польщу, Україну, Росію чи Білорусь, це — книга про всі ці землі разом. Всі ці люди — жертви й є предметом розгляду, незалежно від того, ким вони є.

Але все, що пишеться в книзі, невблаганно підводить нас до України. Чому нацисти або сталіністи вбили тут так багато людей? Далася взнаки хибна, антилюдська ідеологія, до того ж «підкріплена» владою, державою, і це «надихнуло» на злодіяння, які немає з чим порівняти у світовій історії! Адже антисемітизм, наприклад, на побутовому рівні існував у Німеччині задовго до Гітлера; проте, лише підтриманий державною машиною нацизму, він спричинив усі страхіття Голокосту. Аналогічно: марксизм став смертельно небезпечним тоді, коли став основою ленінсько-сталінських людиновинищувальних інституцій. Конкретизуючи сказане й повертаючись до України, відзначу: з 1933 до 1945 року саме ця земля стала найсмертельнішим місцем у світі; два режими могли, зрештою, погодитися з тим, що робити з Польщею, але так і не погодилися (і не могли погодитись!) з тим, що робити з Україною. І економічні амбіції та інтереси двох тиранів так само закономірно призвели їх до зіткнення на українських теренах.

У книзі хронологічно викладається становлення, розвиток та трансформація гітлерівського та сталінського курсу на масові вбивства — починаючи від Голодомору і до зруйнування Варшави у 1945 році. На мою думку, тут можна виділити три такі періоди: а) 30-ті роки, коли радянський режим, безумовно, був «попереду» (колективізація, Голодомор, масові репресії кінця 30-х); б) 1939—1941 роки, коли обидва режими, тоді «дружні», були варті один одного; в) 1941—1945 роки, коли нацисти перевершили всіх у своїх звірствах.

Варто, однак, ще повернутись до подій в Україні та СРСР, як вони подані в книзі. Я вважаю, що Голодомор був не спланованою, але навмисно винищувальною акцією Сталіна. Він знав, що ця політика принесе смерть мільйонам людей, але в інтересах зміцнення своєї влади не зупинився перед цим. Що ж до «Великого Терору» середини та кінця 30-х років, то цей терор не був питанням комуністичної партії або військових; він був спрямований передовсім на «простих» робітників та селян. Можу назвати таку цифру: лише в 1937—1938 роках 250 тис. людей було застрелено в СРСР тільки за їхню національну приналежність (це були в першу чергу поляки, а також євреї, білоруси, вихідці з країн Балтії).

Визначальний, найважливіший розділ моєї книги присвячений тому періоду (1939—1941 рр.), коли Гітлер і Сталін були союзниками. НКВС активно просувався тоді на Захід, на західноукраїнські та західнобілоруські (колишні польські), балтійські землі, а німецькі аналогічні «заклади» відпрацьовували, рухаючись на Схід, практику масових вбивств (навчаючись при цьому багато чого у «чекістів»!). Аналізуючи злочини нацизму та сталінізму, ми часто забуваємо про такий важливий фактор, як державність того чи іншого народу (або її відсутність). Польща, прибалтійські країни були зруйновані як держави; доля євреїв була, можливо, ще жахливішою (шансів урятуватися на землях між Москвою та Берліном у них було 5 %).

Ще один суттєвий розділ книги присвячений економічним аспектам терору двох тиранів. Так, нацисти прагнули зруйнувати Радянський Союз за дев’ять тижнів (свідомо планувалося, що з голоду при цьому помре 30 мільйонів людей). Реально німці здійснили знищення чотирьох мільйонів людей; згодом вони дійшли висновку, що «дуже практично» просто розстрілювати людей, і так і чинили.

Хоча в книзі не йдеться безпосередньо про порівняння двох тоталітарних систем (мова йде про територію, де як радянські владні органи, так і нацисти були присутні, і дуже важко буває розрізнити, хто саме які злочини скоїв), проте для нас дуже важливо порівнювати їхні криваві справи; адже якщо ми не можемо порівнювати, то ми не можемо думати. Вся історія (зокрема, й така страшна, як та, що про неї йдеться) починається з порівняння. І це — не інтелектуальна гра, а осягнення трагічної долі досвіду. Можна й необхідно порівнювати долі українців і євреїв, українців та поляків — і розуміти при цьому щось дуже важливе. Зокрема, розуміти, що цифри (14,6; 3,1 мільйона загиблих) є для нас занадто жахливими. Ми успадкували щось, чого ми досі не можемо прийняти й осмислити...

А головне — історія зводиться не до смерті, а до життя! А життя — це особистості. Ось чому — і це принципово — на завершення цієї лекції я хотів би назвати конкретні імена та прізвища тих трьох безневинно загиблих, про яких я розповів на початку виступу. Звичайно, я взяв їх із документів. Отже, українського селянина звали Петро Вальдій; прізвище польського офіцера було Кароль Арнцовський; єврейську жінку звали Дора Каган...»

Не обов’язково цілком погоджуватися з усім, що говорив професор Єльського університету (до речі, одного з найкращих у США та світі), лауреат численних міжнародних премій та нагород Тімоті Снайдер. Але навряд чи варто заперечувати одне: праці цього вченого роблять вагомий внесок у життєво необхідну справу — осмислення страшного досвіду ХХ століття. А якщо розпочнеться плідна дискусія, що ж — можна тільки вітати.