Чи буде використана унікальна — може остання — можливість об’єднання?
Головним практичним результатом Собору УПЦ КП було прийняття двох важливих документів. Це, по-перше, «Звернення до єпископату, духовенства та мирян УАПЦ» — до «Церкви-Сестри» із закликом покінчити на порозі III тисячоліття християнської ери зі старими непорозуміннями, протиріччями. «Не будемо брати у новий вік старі проблеми!» У Зверненні також нагадується зміст Угоди про спільні дії, підписаної двома церквами у резиденції Вселенського патріарха наприкінці 2000 року. Вельми важливими були слова Звернення про те, що в об’єднаній церкві кожна духовна особа, кожен віруючий знайдуть своє почесне місце.
Другий документ Собору — «Звернення до Вселенського патріарха Варфоломія I», де висловлено вдячність за його зусилля, спрямовані на об’єднання українських православних церков, на вирішення наших болючих проблем, що є спадщиною довгого чужеземного правління, тоталітаризму та атеїзму. Звернення підкреслює роль Константинопольського патріархату в історії українського православ’я й твердить, що тільки Константинопольська церква — Церква-Матір — має дійсне право надати українцям Томос (Документ) церковної незалежності. Собор УПЦ КП запрошує патріарха Варфоломія I відвідати Україну з пастирським візитом і приїхати до Києва наприкінці травня 2001 року, висловлюючи надію, що саме тоді буде вручено Томос про визнання Помісної автокефальної церкви. Патріарх Філарет нагадав, що патріарх Варфоломій І вже має запрошення Президента, Уряду, Верховної Ради (підписи 240 депутатів) України, а тепер — також церкви.
Сьогодні навіть запеклі скептики можуть повірити у те, що дві з трьох українських церков можуть таки об’єднатися і що об’єднана церква буде визнана канонічною. Такий зараз розклад тих внутрішніх та зовнішніх факторів, від яких суттєво залежить церковна ситуація. Це, по-перше, активізація зусиль практично всіх гілок влади України, її найвищих структур, спрямованих на нормалізацію ситуації в українському православ’ї. Згадаємо тільки, який активний рух спостерігався останнім часом на шляху між Києвом та Царгородом! Другим, суперважливим, фактором є позиція стосовно України патріарха Варфоломія I, яка не так давно, під впливом деяких міжнародних обставин, радикально змінилася на краще. Однією з таких обставин є стабілізація відносин між урядом Туреччини та Константинопольською кафедрою; другою — погіршення стосунків патріарха Варфоломія з Московським патріархатом, запеклим противником утворення незалежної православної церкви в Україні. Дійшло до того, що цього року Московський патріархат бойкотував традиційну зустріч представників всіх світових Православних церков на Різдво (за Новим стилем), яка відбулася 26 грудня у турецькому місті Ізнік. Там, зокрема, було підписано спільну заяву про християнську єдність, запропоновану патріархом Варфоломієм І. Той факт, що на зустріч — попри відсутність Москви — прибули всі інші православні церкви, а також те, що всі вони підписали екуменічну заяву Вселенського патріарха, налаштовує нас оптимістично стосовно майбутнього визнання Української помісної церкви світовою православною спільнотою.
Як бачимо, все, начебто, складається добре на користь об’єднання та канонічного визнання. На жаль, однак, церкви аж ніяк не поспішають користатися сприятливими обставинами, які можуть і не повторитися. Ще у вересні Собор УАПЦ задекларував готовність до об’єднання і з цієї причини навіть не обрав після смерті патріарха Димитрія нового патріарха. Делегація за делегацією повноважних єпископів їздять до Константинопольської патріархії, підписують угоди про співпрацю, спільні заходи, спільні ради. Все це залишається, втім, на папері та на словах. Пройшло Різдво, пройшов Великий Ювілей, а православні церкви, які збираються найближчим часом об’єднатися, не відслужили хоча б однієї спільної літургії. Хоча немає жодних канонів чи апостольських правил, які б забороняли повне спілкування між двома православними церквами. Їх нічого не розділяє, окрім так званого «людського фактору», а саме: хто ким буде після об’єднання, кому яка єпархія, чи посада, чи парафія дістанеться. Ці міркування перевищують весь високий, так палко декларований, церковний і державний патріотизм.
Дивує ще те, що досі не розпочалася хоча б яка практична підготовка об’єднання, яке, втім, не є такою простою справою. Адже так чи інакше, а буде мінятися географія церкви, будуть переміщатися парафії, кафедри, єпископи, священики. Вже давно мали б працювати кілька змішаних комісій, які б узгоджували долю кожної парафії, кожного настоятеля, не кажучи вже про владик. Звичайно, можна спочатку об’єднатися, якщо Бог дасть, а вже потім зайнятися новою структурою церкви. Це, однак, означає тільки одне — новий розкол.
