Чи неминучий диктат Голлівуду?

Послідовністю і систематичністю відрізняється розв’язання цієї проблеми у Франції. Сенс наявної там квоти — не лише підтримка національної культури, а й захист професійних прав творчої інтелігенції, тобто права людини на роботу у своїй країні. Що вища квота трансляції чи показу вітчизняної продукції, то більше фільмів має бути зроблено на території країни. Але кіно — одне з найзатратніших видів мистецтва, тому, вводячи квоту, необхідно створити законодавчі механізми, що в принципі дозволяють фінансово забезпечити виробництво фільмів, передбачуваних нею.

У Франції існує державний орган, «що дає» гроші, щось на кшталт нашого Міністерства культури, — Національний центр кінематографії, який згідно зі скрупульозно розробленою регламентацією розподіляє між кінематографом і телебаченням кошти, що надходять в основному від трьох видів оподаткування: на квитки в кінотеатр, на доходи телеканалів і на продаж відеокасет. Два останніх податки з’явилися порівняно недавно, але надходження від них істотні: наприклад, збори з телеканалів утричі перевищили надходження від кінопрокату. На IV Надзвичайному з’їзді російських кінематографістів Микита Михалков назвав таку систему «французькою моделлю підтримки кінематографії» і заявив про своє бажання впровадити її і в Росії.

Однак Національний центр кінематографії Франції — це лише одна ланка налагодженого механізму. Фінансування майже кожного кінопроекту починається з контракту між державою і власником телеканалу. Ефір, небо країни, належить країні, як і земля. Тому компанії, що там працюють, не можуть не нести відповідальності перед громадянами цієї країни, які мають переважне право отримання роботи у себе на батьківщині. Так вважають французи. Тому, читаючи титри сучасних французьких фільмів, завжди можна побачити логотипи кількох виробників, серед яких, крім державного джерела фінансування, обов’язково присутній і французький телеканал (не більш як третина фінансування) та спеціальні фонди або зарубіжний копродюсер. До речі, значні грошові штрафи, які накладаються на телеканал у разі порушення контракту, спрямоваються у фонд підтримки молодих кінематографістів.

У нещодавно ухваленому у нас законі про кіно введено поняття квоти національної кінопродукції, що само по собі вже є досягненням. Але серед визначених законом джерел фінансування кіновиробництва названі лише держава, банківські кредити, спонсорство і меценатство. Отже, фактично, як і раніше, основним фінансовим джерелом збиткового національного кіновиробництва в Україні залишається державний бюджет. Нести тягар витрат iз виробництва національної кінопродукції він у нинішніх економічних умовах не спроможний. Адже в сучасному світі діє жорсткий закон, за яким виживає не найкращий, а найсильніший. Не дивно, що тепер за правом сильного на наших екранах панує американське кіно, що давно вже стало господарем на світовому ринку. Протистояти його експансії дуже важко всім європейським країнам. Але вони бодай намагаються (і часто, як свідчить приклад Франції, доволі успішно) боротися...