Чи втрачене десятиріччя?

І все ж одне таке наукове дослідження є. Я маю на увазі книгу харківських авторів — політика Володимира Гриньова й економіста Арнольда Гугеля — «Втрачене десятиріччя — контури новітньої політичної та економічної історії України». Знайомство з цією книгою, безсумнівно, має спонукати наших політиків, соціологів і економістів до публічної полеміки з найгостріших проблем сучасності, піднятих у монографії. Думаю, що тих, кого хвилює майбутнє України і хто всерйоз задумувався над її перспективами, книга не зможе залишити байдужим.

Боюся, що навряд чи з’являться читачі, які в усьому погодяться з позицією авторів. Читаючи «Втрачене десятиріччя», я відмічав місця, де моя точка зору співпадала з авторською, а де — ні. Підрахував: на кожні чотири «за», одне — «проти». І це незважаючи на те, що я давно знаю, поважаю і люблю Арнольда Семеновича Гугеля. Така вже це людина — безкомпромісна і смілива в своїх думках, з одного боку, і мисляча гранично широко — з іншого. В книзі аналізуються причини, що призвели до краху радянської тоталітарної системи, причому відповідальними за глибоку кризу, що вразила знову створені держави, автори вважають не тільки політичний режим, а й деформоване цим режимом суспільство. У тому числі і тих, кого у нас зазвичай називають «демократами» чи «націонал-демократами»: «Певною мірою винні в цьому (непривабливому вигляді багатьох держав, що виникли на уламках Радянського Союзу) самі демократи. Логіка жорсткого протистояння і боротьби з консервативними колами в керівництві КПРС, які втілюють деякий реакційний «Центр» (він же — «імперський центр»), обумовила їхню відому «всеїдність» у виборі союзників, очевидно, за принципом «ворог мого ворога — мій друг»). «Всеїдність», про яку йдеться, нікуди не зникла. І сьогодні проявляється вона як чи не найвиразніша риса наших політиків. Лідер комуністів, наприклад, засуджує пограбування народу «мафіозними структурами», виступаючи поряд із Юлією Тимошенко, вчорашньою соратницею «хресного батька» Лазаренка. Серед найрішучіших противників Президента — колишній лідер відверто пропрезидентської партії (а раніше — комсомольський вождь українського масштабу) і вчорашній представник Глави держави в парламенті. Може бути, це не «всеїдність», а, навпаки, дотримання «голосу совісті»? Але чому, в такому випадку, цей голос почутий тільки зараз (коли соціально-економічна ситуація в країні починає поліпшуватися і з’явився реальний шанс на політичну демократизацію), а не чотири-п’ять років тому (коли криза в країні була особливо гострою, зате кар’єра наших героїв складалася цілком благополучно)? Чому лідери «Нашої України», яка зовсім нещодавно включила до своєї програми вимогу парламентсько-президентської республіки, сьогодні (коли у Ющенка з’явилася надія самому опинитися в президентському кріслі) стверджують, що ця вимога «не на часі»? Проте стосується все це не тільки опозиціонерів. Політикам так званої партії влади всеїдності також вистачає.

Арнольд Гугель ніколи нікому не прислужував. Своє критичне ставлення до того, що робить влада, він ніколи не приховував. У 1991 р. він критикував мотиви, якими керувалися можновладці при проголошенні незалежності країни, пізніше виступав проти імітації «національної ідеї» та всевладдя держбюрократії, потім публічно піддав критиці конституційний процес і прийняту в 1996 р. Конституцію (цьому присвячений перший розділ книги). Критика авторів книги була не огульною, а конструктивною. Їхню систему поглядів можна було б реалізувати в програмі Соціал-ліберального об’єднання (СЛОна). «Але спроба ця, — сказано в книзі, — виявилася безуспішною, зокрема тому, що система виборів, особливо її залежність від масштабів фінансування та прямого використання того, що… глибокодумно називають «адміністративним ресурсом», …вже повністю виключала можливість приходу до влади дійсно демократично орієнтованих політичних сил».

З позиції соціал-лібералізму, який протистоїть як «лівому радикалізму», так і монетаризму політиків із праволіберального табору, написано й економічний розділ книги. Автори різко критикують методи проведення приватизації в Україні, що перетворилася, за їхніми словами, на «соціально- економічний фарс». Нові методи залучення капіталу в українську економіку і, зокрема, в приватизацію, — вважають вони, — повинні засновуватися на принципі: «Поменше віднімати та ділити, побільше додавати і множити». Гугель і Гриньов визнають, що в останні два роки намітилася позитивна динаміка в розвитку української економіки, але підкреслюють, що саме по собі збільшення обсягів виробництва і ВВП — ще не гарантія виходу з кризи. Позитивні тенденції, що намітилися, швидше свідчать про деяке протверезіння керівників нашої економіки та перегляд хибних принципів економічної політики, що, безумовно, важливо, але не достатньо для досягнення стабільного розвитку.

Останній розділ книги присвячений місцю України в геополітичному просторі. Автори критикують не тільки деякі аспекти української зовнішньої політики, а й політику Заходу щодо пострадянських країн і, зокрема, України. Гостро відреагували автори книги на «бездумну», з їхньої точки зору, політику НАТО в Косово і Македонії. Вони відмічають штучність бар’єрів, які створюються політичними силами націоналістичної орієнтації, в українсько-російських відносинах, а також у трикутнику «Україна — Росія — Захід». Абсолютно неприйнятна для авторів політика примусової українізації, що проводиться під тиском все тих же націоналістичних сил, яка заважає консолідації громадянського суспільства в Україні і повноцінному використанню всього потенціалу багатонаціонального українського народу.

Особливо цікавою мені здається концепція авторів книги щодо «європейського вибору» України. Не потрібно, вважають автори книги, спекулювати «європейським вектором», всіляко стараючись, заради отримання одномоментної вигоди, демонструвати нашу готовність приєднуватися до різного роду союзів — навіть до тих, до яких нас не кличуть. Потрібно розвивати «Європу в Україні». А це означає — проводити демократичні реформи в економіці та політиці та сприяти перетворенню вчорашнього «совка», тобто покірної підданої всевладної держави, на по-європейськи мислячого громадянина зі своєю власною, добре продуманою політичною позицією.

Важко в короткій рецензії торкнутися всіх проблем, порушених у книзі, — уже дуже великий їхній обсяг і дуже серйозний авторський аналіз кожної з них. Але одне я хотів би порадити авторам, якщо книга буде перевидаватися (а вона того варта): назва «Втрачене десятиріччя» потрібно б узяти в лапки. Безумовно, багато, дуже багато було ще не зроблено (або зроблено не так) в перші роки нашої незалежності. Але все ж ці роки не втрачені. І тому, що Україна як незалежна держава вже відбулася, і ще тому, що з помилок минулого можна і потрібно зробити корисні висновки для нашого майбутнього. Автори рецензованої книги це зробили. Володимир МАЛИНКОВИЧ