Чиновники здадуть партквитки

Президент зробив черговий досить несподіваний хід — вніс до Верховної Ради законопроект № 8306 про держслужбу, який забороняє урядовцям перебувати в політичних партіях. Це означає, що глава держави починає абсолютно логічний, з погляду державного інтересу і збереження своєї особистої популярності, рух до департизації державного апарату. Модель «Единой России», за якою ПР будує свій розвиток, визнається за українських умов неприйнятною. Але чому Янукович пішов на такий крок саме зараз? Що це означає?

П’ЯТЬ ПРИЧИН

Партія, лідером якої є Президент, який формально з 3 березня 2010 року в ній не перебуває, — це копія російського досвіду. Там Володимир Путін теж є лідером «Единой России», не будучи членом партії. Взагалі досвід будівництва найпотужнішої української партії з самого початку спирався на російський досвід. Мало того — ПР спочатку «заточувалася» під всеукраїнське домінування. Проте подібне прагнення призвело регіоналів до кризи вже в перший рік їхнього начебто необмеженого всевладдя. Партія «розпухла», вона виявилася наповнена урядовцями всіх мастей і рівнів, обліплена незліченними «прилипалами», які вважають, що партквиток ПР є гарантією на всі випадки життя.

Історія Партії регіонів повторює історію будь-якої домінуючої партії на радянському і пострадянському просторі, тим більше, що членство в ній великою кількістю завзятих виконавців на місцях стало підноситися майже як обов’язкове свідчення лояльності до влади. Від подібної зайвої завзятості, від неможливості більше приховати під личиною «партії-моноліту» дрібні й великі конфлікти, які розривають ПР, і відбувається перша мотивація ухвали Віктора Януковича. Але є й інші.

Другою мотивацією можна вважати піар-акцію перед західною громадською думкою. Останнім часом таких акцій робиться багато — від «брюссельських канікул» Тимошенко до однієї з цілей справи Кучми. Президент не просто «відсторонюється» від партії, що привела його до влади і служить йому основною опорою, він починає відходити й від групи своїх порадників, орієнтованих на російський вектор і пряме копіювання російських зразків побудови державної машини. Можливо, цей рух зовні непомітний (тим більше, що Хорошковський і Табачник міцно засіли на своїх місцях), але зрушення в усвідомленні Президентом справжнього ставлення Росії до українських інтересів уже видно. Російське більше не вважається автоматично придатним до запровадження в Україні. Досвід наших сусідів тепер, скоріше, замість беззастережного зразка для наслідування сприймається вже по-іншому — як певний орієнтир, причому цей орієнтир повинен тепер пройти апробацію в місцевих умовах. Усвідомлення принципової відмінності української та російської політичних систем, розуміння неможливості уніфікувати Україну, так само, як і надмірне ототожнення Партії регіонів з суто «донецькими», — все це змушує подумувати, як бути з начебто корисною, але громіздкою партійною структурою.

Третя мотивація глави держави — прагнення вивести з-під удару несприятливої громадської думки репутацію багатьох своїх нинішніх, так само, як і майбутніх, соратників. Країною поширюється хвиля арештів і затримань за підозрою в корупції урядовців, міських голів, суддів, які виявляються забезпечені партквитком ПР. Власне кажучи, цього слід було чекати. Коли всі «зовнішні» вороги — тобто опозиція — скинуті, коли головні опозиціонери вже сидять у СІЗО або ходять на допити, а інші (як Тягнибок) приберігаються для «славних справ», неминуче починається боротьба серед своїх. І вістря правоохоронних органів, перед якими поставлено завдання демонструвати боротьбу з корупцією та незмінну принциповість від імені Президента, виявляється тепер повернуте на Партію регіонів. Вона сприймається у свідомості навіть базового електорату Президента лише як сукупність чиновників, потенційно схильних до корупції.

Загалом, партійну чистку вирішено замінити департизацією. Поки не пізно. Адже заразом департизуються і члени «Батьківщини», «Свободи», КПУ та інших...

Четверта причина, з якої Янукович пішов на такий крок, — прагнення захистити ПР від перебіжчиків. Приклад БЮТ дуже вже показовий. Приклад десятків інших урядовців, що десятиліттями перебігали від однієї партії влади до іншої, починаючи ще з «глибоко» кучмівських часів (а доти значна частина їх встигла побувати ще й у КПРС), показовий тим більше. І віднині прагнення ввійти до правлячої партії все ще розглядається як «дах», як автоматичний прояв лояльності. Наочний приклад нещодавно показав, наприклад, колишній нардеп від БЮТ Олександр Фельдман, який офіційно вступив до ПР після того як на один із його основних активів — харківський ринок «Барабашове» — почали частенько навідуватися перевіряючі інстанції й навіть люди в масках.

Нарешті, п’ятою причиною можна назвати бажання послабити партійний вплив формального голови партії — прем’єр-міністра Миколи Азарова. Фактично владу в нього вже забрано — через закон про Кабінет Міністрів. Але партійна влада залишилася. І тут ми стикаємося з унікальним казусом нашого законодавства. Виявляється, прем’єр-міністр, так само, як і Президент, всі міністри Кабміну та їхні заступники, не є... державними службовцями. Тобто, виходить, що позапартійними урядовцями, які покладуть партквитки на стіл так само дружно, як свого часу їх отримували, продовжуватимуть керувати партійний прем’єр-міністр і міністри. То навіщо ж тоді «город городити»?

ЯК У ІНШИХ

Безумовно, для нашої країни указ про департизацію чиновників слід вважати прогресивним. Проте світова практика далеко не завжди свідчить на користь безумовної позапартійності держслужбовців. Наприклад, у США, з їхньою чіткою двопартійною моделлю, членство чиновника в партії не є нонсенсом — навпаки, воно відповідає принципу «переможець отримує все», що діє в англосакській моделі виборів. У Британії, звідки цей принцип і пішов, ситуація аналогічна. Тобто в двопартійній моделі партійність держслужбовця є однією з умов і інструментів відстоювання інтересів виборців. Якби в Україні з’явилася така модель розвитку (про що, в принципі, йшлося 2009 року, коли планувалася відома зміна Конституції «на двох»), то про департизацію чиновників, напевно, мови б не було.

У країнах континентальної (європейської) моделі законодавства партійне членство держслужбовців також не заборонене, а навіть заохочується. І у Франції, й у Німеччині кар’єру за партійною лінією часто доповнює, якщо не випереджає, досягнення фактичної влади. Причому якщо адміністративну структуру в такій країні очолює представник іншої партії, всі «партійні» чиновники зобов’язані подати у відставку. Так кується й міцніє партійна дисципліна, й нічого негативного тамошня громадськість у цьому не вбачає. Мабуть, через високий рівень бюрократичної культури в цих державах. Там ніхто не перебігає з партії в партію зі швидкістю зміни президента, і того швидше — за зміною настрою та пріоритетів глави держави.

У наших умовах, коли всі партії влади неминуче становляться вульгарною аналогією Компартії, коли чиновники тримають «ніс за вітром», коли сама по собі партійна ідейність їм байдужа, коли «кропив’яне сім’я» бюрократії майже невиліковне від своїх хронічних хвороб — у таких умовах неможливо говорити про департизацію як певну панацею від гріхів чиновництва. Для цього треба міняти не лише систему державної влади, для цього треба міняти менталітет чиновника.

І ЦЕ ЛИШЕ ПОЧАТОК ІСТОРІЇ...

До речі, чиновникові, як і будь-якому громадянинові, не можна заважати сповідувати політичні погляди. У цьому закон про департизацію ущемляє права держслужбовців як осіб. Отже, президентська ініціатива, за її зовнішньої корисності для України, ризикує стати черговою профанацією й торжеством формалізму.

Адже від складання партквитка чиновник не припинить «вагатися разом з лінією Президента». І колишній комуніст не припинить проповідувати ідеї про червоні прапори, так само, як і член «Свободи» не відмовиться від думки про геройство Бандери.

Щодо Партії регіонів, то ідейною партією вона ніколи не була — це була партійно оформлена група найпотужнішого територіально-промислового регіону країни. Ідеологія цієї групи була обумовлена менталітетом її корінного регіону — але не більше того. Який тепер, ставши правлячим, неминуче зіткнувся з проблемою того, що може бути «розчинений» у армаді всіх, хто бажає засвідчити свою відданість новому партійному прапору. Тож можна прогнозувати: припинивши бути партійними, українські чиновники не припинять бути «государевими людьми». І навряд чи припинять брати хабарі та поводитися бездушно по відношенню до обивателя. Хоча, може, одного «прикриття» вони позбавляться. Що нам усім на користь.

І ще раз підкреслю: російська в’язка «президент — партія — держава» все-таки у нас не приживається. Що тим паче чудово. Схоже, сама логіка історичного процесу, хоч би хто виступав її безпосереднім знаряддям, схиляє наших правителів до правильних рішень.