Деполітизація, департизація чи декланізація державної служби?
Очевидно, що особливістю кризового характеру розвитку українського суспільства в нинішніх умовах є не лише, як це раніше відмічалося, відсутність належних державних органів або ж відповідно підготовлених кадрів, здатних по-новому організувати роботу й змусити належним чином функціонувати державний механізм, зокрема, й економічний. До цієї особливості слід додати ще й відсутність сучасної концепції державної служби, яка б відповідала вимогам державотворення в Україні. Як зазначають науковці, «усвідомлення та осмислення перетворень, що відбуваються в суспільстві, призводить до потреби використання нової теорії державної служби» (І. Пахомов. Проблема побудови сучасної теорії державної служби. «Право України», 2006, №8, с.105).
Усім, хто уважно стежить за процесами, які останнім часом відбуваються в країні, стає зрозумілим, що успіх перетворень буде значною мірою залежати від того, наскільки швидко й успішно керівництво(?!) країни зможе створити необхідні умови для функціонування Української держави. Успіх також буде залежати від того, наскільки посадові особи, на яких покладено відповідальність за формування державної політики, розуміють свою роль і наскільки ця роль вмотивована.
З утратою монопольного становища держави, а Українська держава в повному сенсі його й не мала, помінялися функції системи державного управління. Особливу роль тут відводили процесам роздержавлення, приватизації.
За таких умов розвитку ми стали свідками становлення, з одного боку, громадянського суспільства з непевними (не українськими) інститутами, а з другого, — утвердження нової якості держави (напівукраїнської, у кращому разі), в якій ринкова економіка стає величиною домінантною. Отже, сама зазнає якісних і кількісних змін, впливаючи на хід політичних процесів.
Знаменно, що 15 років України у різних політичних орієнтирах призвели до сповзання і примітивного мавпування державотворчої практики інших країн, витворення бюрократичного абсолютизму. Знаменним на цьому тлі стала поява та домінування бізнес-кланів як у сфері економіки, так і політики, що зачепило своїми метастазами й державний апарат.
Ці знакові клани стали породженням і суб’єктами української приватизації та роздержавлення, що знайшло своє літературне оформлення у формі фінансово-промислових політичних груп (ФППГ). Власне процеси приватизації та роздержавлення національних багатств країни є показниками так званої українізації суспільного життя. Зв’язок прямо пропорційний з усіх поглядів.
Як свідчить практика, метою цих груп є гроші та влада разом взяті. Вони виступають як гримуча суміш, здатна розірвати будь-який простір, у тому числі й політичний чи економічний, духовний чи культурний — все залежить від мети, засобів та виконавців. Як буквально висловився Ренат Ахметов: «Олігархи — це руйнівна сила».
Ворогуючі між собою олігархи, транзитні прем’єри і спікери, впливові міністри мають власні політичні об’єднання, а представлені у Верховній Раді України партії, за найближчого спостереження, виявляються лобістськими формуваннями.
Навіть без конституційної реформи, як це бачимо за президентства Віктора Ющенка, Кабінет Міністрів України формується парламентською більшістю. Але цьому передує клопітка «робота» з формування пакета державних (урядових) посад, які розподіляються за результатами багатоходових політичних торгів. Ще ширше — у цей пакет, поряд з міністерськими портфелями та меншими посадами, входять керівні посади вертикально-горизонтальних центрів прийняття управлінських рішень.
Отже, влада в Україні, можна гіпотетично допустити, — це олігархія в точному сенсі Аристотелевого визначення.
І, о диво! Останнім часом доволі часто лунають заклики щодо деполітизації державної служби й, отже, виведення з орбіти політичних баталій державних службовців, які мають стояти на сторожі українських законів.
«Уряд має тверду позицію щодо деполітизації державної служби та забезпечення соціальних гарантій державним службовцям, і це буде закріплено в законопроекті» (Юрій Єхануров, газ. «Урядовий Кур’єр», 2006, 6 липня, №123, с.2).
Здавалося б, усе правильно. Державні службовці повинні насамперед займатися реалізацією завдань, які функціонально на них покладені, та, власне, за їхнє виконання (якісне!) вони отримують «жалування».
Але ж чи випадають вони з політичного контексту у своїй діяльності. Невже реалізація окремих складових державної політики, а сюди відноситься і політика у сфері економіки, соціальна політика, культурна політика, інформаційна політика тощо.
Чи може йтися про партійні уподобання, політичні смаки? А може, за цим стоїть прихований механізм розправи з непокірними державними службовцями, які принципово стоять на засадах українського націоналізму (патріотизму), єдиної помісної церкви, української мови? Бо ж усіх інших державних службовців, які цих засад, як і українських законів, не дотримуються, ще звільнено не було. Під приводом «професіоналізму» чиниться розправа (звільнення та судові тяжби) з людьми, які далекі від так званого прагматизму і дотримуються національно-демократичних орієнтирів розвитку країни. І тут поняття «професіоналізму» набуває пластилінових форм: будь-що можна виліпити, аби, якщо це треба, возвеличити, або ж розтоптати невдаху-чиновника.
Деполітизація державної служби, як і свого часу (20-ті роки XX ст.) українізація, — процес, за яким стоїть національне роззброєння. Не створивши національної (як у Німеччині, Франції, Польщі тощо) державної служби, її втягують у служіння фінансово-політичним кланам.
Та, власне, що ж таке політика, якої так бояться деякі з наділених владою посадовців?
Словники подають визначення політики — як загальний напрямок, характер діяльності держави, певного класу або політичної партії. Напрямок діяльності держави або політичної партії у тій чи іншій галузі у певний період.
Тут можна прочитати про чесну, брудну, брехливу політику, про економічну й соціальну, пенсійну, політику працевлаштування й розміщення продуктивних сил; політику, яка регулює фінансові потоки, кредитну, аграрну політику, енергетичну, цінову політику й т. ін. А якщо взяти за предмет розгляду кадрову політику, до якої якнайближче стоять питання деполітизації, то ж чи спроможні ми дати оцінку тим змінам, свідками яким ми є, без певних наслідків у зміні власної біографії?
Призначення та звільнення йдуть за ознаками політичних і партійних кольорів, і будь-які намагання надати цьому процесу цивілізованого лоску приречені на ще більші збитки в державі, деякі з них можна обрахувати, а ще частину, як наприклад, втрата віри і довіри, обрахувати важко. Хоча геометричне тиражування такої прогресії неодмінно відіб’ється на іміджі тої чи іншої політичної сили, партійної групи.
Показовим є так званий кадровий резерв, ефективність якого близька до нуля. Не засуджую сам інститут кадрового резерву, бо він, якщо його правильно використовувати, потрібен у трансформаційних умовах для створення національної держави. На жаль, цей інститут у сьогоднішніх умовах скоріше дискредитує державну політику, аніж сприяє досягненню європейських її стандартів.
То ж до чого закликають високопосадовці, наполягаючи на політичній нейтральності та лояльності державних службовців? Від чого останні повинні відмовлятися і хто визначає політику брудною й брехливою, з одного боку, а з другого, справедливою й народною?
Навіть якщо щиро повірити у можливість деполітизації державної служби, надавши їй нейтралітету (не втручатися, не вирішувати, не відповідати, не виконувати тощо), то хто чи що займе звільнене місце? А воно, як відомо, порожнім не буває...
Швидше йдеться про революційні збочення в процесі європейської інтеграції, в процесі горбатого пристосування, недолугого копіювання західних систем. Спустошене місце порваної державної політики посяде глобальний мегаімперіалізм (російсько-європейський коктейль) без патріотизму, традицій. Усі спроби змінити еволюційний хід історичного процесу показали, що це можливо, але ж чи потрібно? Та й чи потрібна така державна служба, коли вона стоїть поза державною політикою. Потреба в таких пертурбаціях продиктована намаганнями за будь-яких умов, не зважаючи на цілком прогнозований результат, домогтися оригінальної альтернативи. Власне, оригінальність подібної «української альтернативи» полягає у формуванні (нав’язуванні) думки щодо публічної віри політиків у вічну злагоду, рівність, братерство, спокій, які їм забезпечать своєю «нейтральністю» державні службовці. Цікаві світобачення вже були описані Томасом Мором, відомим утопістом минулого. А чи не задорого це для бідної держави починати реформи з вихолощення суті державної служби.
Наступним витвором сучасної навколодержавницької думки є ідея департизації державної служби. Сам по собі термін «департизація» значно зрозуміліший за формою, оскільки ближче стоїть до потреб управління змінами в контексті державного управління. Але лише за формою, бо ж творити партійні осередки, як це було раніше за влади комуністів, у структурі державного управління є не лише недоречним, а й шкідливим.
Не менш шкідливим є сама акцентуація цього питання, бо ж процес партизації пішов своїми метастазами значно глибше. Свідченням цьому є виборчі процеси різного калібру, в результаті яких виникають різноманітні кікімори з ознаками певної партійності. Мало хто заперечить факт такого утворення. Адже саме партії в нас здебільшого поки що є, по суті, бізнес-політичними групами. І саме через них та їхніх представників в органах влади інколи визначаються ті чи інші преференції. В усталених демократіях Заходу немає жорсткого підходу до партійності державного службовця. Але це усталені демократії, де є політична практика, законослухняність, правова та політична культура.
Хоч як парадоксально, парламентсько-президентська форма правління своїм майбуттям декларує формування партійних осередків (бо ж слабкі у нас партії, як часто заявляють можновладці), і все відбувається на фоні декларативної тотальної департизації.
Чи ж знайдеться людина, яка щиро повірить, що член певної партії (КПУ, СПУ, Регіони України, «Наша Україна», БЮТ тощо) може впродовж доби змінювати свої уподобання: з 9.00 до 18.00 — одні, а після 18.00 — інші.
Не потрібно було б занадто драматизувати цю ситуацію, якби нас не робили свідками, а то й учасниками такого шоу, за яким простежується намагання окремих високопосадовців шельмувати громадську думку.
Хто зацікавлений і кому вигідна департизація і деполітизація державної служби?
Як на мене, і одне (деполітизація) й інше (департизація) шкідливі своїми наслідками. Бо ж коли є стаття 32 «Політична нейтральність та лояльність державних службовців» проекту нового закону про державну службу, то її потрібно буде виконувати. І всіх, кого слід прибрати з тієї чи іншої посади (навіть при максимальному професіоналізмі), можна буде звільнити з роботи. Мотивування: політично чи партійно заангажований. І спробуй довести свою лояльність і свій нейтралітет уже в судах. Життя не вистачить, не кажучи вже про здоров’я.
Гадаю, що творчість політичних винахідників і раціоналізаторів на цьому не закінчиться. Вони придумають нові форми, як удосконалити державну службу й державне управління, як вихолостити суть державної служби, залишивши лише: «Што изволите» і «Яволь, гер начальник...»
Чи ж потрібні думаючі люди в системі державної служби?
У державної служби повинна бути одна політика — служіння своїм переконанням, а переконання — це не що інше, як поєднання морально-етичних і політичних світосистем в процесі виконання службових обов’язків на благо України.
І наостанок. Вибудовуючи ефективну систему державної служби й державного управління в Україні, потрібно дбати не про процес хоч яким би він красивим був у рамках публічності, транспарентності, доброчесності й т. ін., а про очікуваний результат. Не про роздуття функцій і штатів і вибиття під цей процес коштів, а про набір якісних послуг, які потрібні громадянину України.
Аналіз державної служби свідчить, що ця установа разом зі своїми представництвами в областях працює на саму себе, перетворюючись із декларовано нейтрального органу державного управління в заангажований підрозділ із претензіями на самостійне ведення державної політики, і не лише щодо підготовки, перепідготовки, підвищення кваліфікації державних службовців, а й щодо розстановки кадрів (державних секретарів та інших «не заангажованих» державних службовців у центральних органах виконавчої влади, в областях і районах).
Гіпотетично деполітизація і департизація можуть розглядатися, дискутуватися як питання теорії, як формула ідеалу. Але ж питання стоїть в практичній імітації сучасного ефективного менеджменту.
Теперішня практика реалізації державної політики в Україні формується на абстрактній теорії прав і обов’язків, а з другого боку, є свідченням упередженої заангажованості в проведенні кадрової політики.
Державна служба є логічним продовженням політичних, а часто й партійних інститутів та, власне, — відображенням політичної ситуації в Україні.
Саме державна служба, а конкретніше, — Головне управління державної служби має розробляти і впроваджувати ідеологію державного управління. На жаль, у одної частини «сильних світу сього» залишилося більшовицьке сприйняття ідеології, й воно, хоч як це сумно, здійснюється вкупі з «п’ятою колоною» під прикриттям «деідеологізації», «деполітизації». Інша частина політикуму вважає, що можна здійснювати державне будівництво і формувати Українську державу та громадянське суспільство без національної ідеології.
Можна було б це трактувати прикрим нерозумінням, якби не досвід столітніх поневірянь українського народу з такими поводирями.
Як правило, до «деполітизації», як і до «деідеологізації» закликають ті сили, чия ідеологія (більшовицько-російська) себе скомпрометувала, і які прагнуть реваншу під національними прапорами.
