Державна мова і мова жестів
Коли депутати координують важливі голосування в залі засідань помахом руки, дуже часто це — їх найкрасномовніший, найвдаліший вислів. Найпромовистіший і водночас найлаконічніший вираз їх думання.
І досить безпечний також.
Бо в ньому вони не можуть перепутати, скажімо, Руську Трійцю з «русской тройкой» і не зронять нічого необачного, як от про те, як треба «разводить котят».
Мова жестів — видатна мова. Хоч і мало про неї говорять.
Мову жестів варто би було захистити в Законі про засади мовної політики, що його депутати не захотіли відкликати і все таки змусили свого голову підписати, через те що були певні, що вони Закон у другому читанні приймали без усяких там порушень — дуже швидко і майже мовчки. Поряд із мовами національних меншин, які українські бюрократи не знають і, напевне, ніколи не знатимуть, варто би було прописати там і тиху мову жестів, яку вони знають дещо ліпше.
Мову знаків.
Це — важлива мова.
Кивок голови, відповідний погляд, жест рукою завжди мали дуже велике значення і спонукали до цілком конкретних дій.
Скажімо, в такій організації, як Коза Ностра.
Ця мова вживається там, де нормальний дискурс не потрібен або навіть шкідливий. Мовчання строгого лідера може сказати набагато більше тим, хто це мовчання вміє почути, бо добре знає, як саме той веде бровою або вказівним пальцем. Там, де змагальність гілок влади притлумлена, дебати звичайною мовою — державною чи регіональною — відходять на другий план. Вони є лише тлом, яке можна проігнорувати, бо й так усе ясно.
Тим більше що в тих дебатах можна щось не те бовкнути.
Багато високопосадовців до мови слів і голосу можуть почати ставитися з острахом.
І це було помітно, коли до Закону про мовну політику знову поверталися на початку тижня. Виглядало, що декого з тих, хто цей Закон перед тим готував і пропихав, заціпило. Говорили здебільшого ті, хто хотів Закон відкликати.
Бо якраз напередодні з’явилася дещо несподівана соціологія щодо ставлення українців до мовних проблем. Виявилося, що українці останнім часом усе-таки дбають про українську мову більше, ніж про будь яку іншу, і що навіть на сході країни дбальців за солов’їну є немало. Компанія «Рейтинг» провела опитування і довідалася, що громадяни України (37%) вважають, що захисту потребує українська мова, лише 18% — що російська, і 34% — обидві мови. За останні три роки частка прихильників російської як державної зменшилася на 11%, і лише за червень, період колотнечі навколо мовного Закону, таких поменшало на 4%.
Опитування також підтвердило, що українці добре розуміють, нащо їм підкидають мовне питання — 74% знають, що то для передвиборчих дивідендів.
І взагалі подейкують, що українці про мову думають дуже мало порівняно, ну, скажімо, з квартплатою.
Ну як таким можна догодити?
Ще зовсім недавно виглядало, що мова про мову могла відволікти українців від мови про соціальні стандарти.
Принаймні, політичні діячі так думали.
Політика — як любов, що, за Робертом Фростом, є непоборним бажанням бути непереборно бажаним. Але як змогти стати бажаним такому вибагливому народу? Який каже, що йому треба більше російської мови, а потім каже, що йому, зрештою, не так важливо, якою мовою написано рахунок за комуналку, а лише те, яка цифра там стоїть. Арабська.
Як тут не заніміти? Відмахнутися. Нахмуритися, похитати головою. І більше — нічичирк. На мові жестів це буде — розчаруватися у власному народі. Він якось не так сприймає, коли в нього питають, що йому насправді треба, а потім йому пояснюють, як без того обійтися.
Вихід, звичайно, є. Можна перестати бути такими політиками, які тиснуть руку виборця перед виборами, а після них — його горлянку. Виглядає все-таки, що українці люблять вільно дихати для того, щоб вільно говорити. Вони своєї мови не бояться і говорити люблять на повний голос. Українською, російською чи гагаузькою. І вони зовсім не страждають на балакучість, вони лиш радіють кожній її миті. А новий Закон якось не дуже вписується в звички того народу багато говорити і не затуляти іншому рота, коли з нього вилітає якась не така мова.
Хоча, як стверджують навіть особливо непримиренні критики, не все в тому контроверсійному Законі про мовну політику було таке недоречне. Ідея, що пересічному бюрократові, гіпотетично, доведеться вчити так багато мов, коли не буде грошей на перекладача, є цілком корисною.
Для самого чиновництва.
Коли українцям набридне буде «котятами», яких вічно розводять, і вони зберуться на черговий ненасильницький протест, чиновництво буде вміти кликати на поміч десятком різних мов.
Вголос. Не на мигах.
