Діалог про найголовніше

Відвертий діалог українських та російських істориків із такої чутливої й надважливої проблеми, як генеза сталінської тоталітарної держави та її вплив на розвиток націй колишньої царської імперії (бо треба ж дати відповідь на основне запитання: яким чином Сталіну вдалося замість царської «тюрми народів» створити нову тюрму, якісно страшнішу, жорстокішу та кривавішу?) —  то є річ надзвичайно необхідна і, мабуть, особливо «затребувана» часом. Тому той факт, що вперше за останні роки представницька делегація російських учених прибула в Київ для участі в VI Міжнародній науковій конференції «Історія сталінізму», є далеко не рядовим і багато важить для інтелектуального спілкування гуманітаріїв обох країн.

Ми правильно оцінимо вагу такого спілкування, якщо врахуємо, що як більшовизм, так і сталінізм виросли з імперської російської традиції. Російська наукова спільнота осмислює цей факт важко, з певним запізненням (як запізнився по багатьох параметрах її діалог з українськими колегами, і це тривожно), з багатьма труднощами перш за все політичного характеру. Проте дуже важливо, щоб цю спадкоємність —  Романовська царська держава —  більшовицький, сталінський СРСР —  було усвідомлено і в нас, і в Росії. Дуже важливо слухати й чути одне одного. Конференція була справді міжнародною —  окрім українських та російських учених, у ній брали участь дослідники з країн Балтії, США, Німеччини, Вірменії, Білорусі, Франції, Ізраїлю, Казахстану та інших країн.

Зазвичай вітальні промови членів оргкомітету таких форумів є певною мірою справою ритуальною: слова подяки, ввічливі дипломатичні реверанси... Але не в цьому разі. Адже змістовним, значущим і, безперечно, позитивним є сам той факт, що шановні фахівці — історики з Росії, України та ще з понад 20 країн зібралися для організації інтелектуального діалогу з такої надважливої проблеми, як національна політика сталінізму. Чому? Відповімо відверто: тому що слід брати до уваги сьогоденну політичну, соціальну, духовну та моральну ситуацію в Росії, проблеми з демократією в цій величезній державі (це —  якщо висловлюватися максимально стримано) та й загалом погіршення клімату українсько— російських відносин, що, слід визнати, хай і не висловлювалося вголос, але підсвідомо враховувалося промовцями. Отже, зростала вага буквально кожного слова.

Конференцію (а вона вперше проводилася у Києві і взагалі —  вперше за межами Росії) на правах господаря відкрив директор Інституту історії НАН України академік Валерій Смолій. Він зазначив, що сама вже географія країн, представлених на форумі, засвідчує величезне наукове значення цього зібрання і проблеми, якій воно присвячене. Валерій Смолій нагадав, що перша конференція з циклу «Історія сталінізму» (зараз проводиться шоста) відбулася ще 2008 року в Москві; відтоді було проведено п’ять таких наукових форумів, присвячених, зокрема, регіональним аспектам сталінізму, долі селянства у сталінську добу, примусовій праці в СРСР та іншим темам. До побажань усім учасникам заходу плідної роботи, успішних пошуків істини приєдналися також чільні члени оргкомітету з російської сторони. Ось на цих виступах хотілося б зупинитися докладніше.

Директор Російського державного архіву соціальної історії Андрій Сорокін застеріг присутніх від «ексцесів надмірної політизації та інструменталізації» в обговоренні проблем, підкресливши, що «ні в кого немає монополії на істину в інтерпретації історичного минулого», й визнавши водночас, що «певна частина російського суспільства і досі ностальгує за минулим. Ми не поділяємо таких настроїв, тому є співорганізаторами цього зібрання». Адже, на думку пана Сорокіна, «тема сталінізму як суспільно-політичного феномена продовжує зберігати свою актуальність. Небезпека сталінізму як суспільного явища зростає в міру того, як відходять із життя ті, хто реально пам’ятає, що він собою являв». Разом із тим, як заявив промовець, «не можна розділяти радянські народи на «жертви» та «бенефіціарії» національної політики Сталіна. Постраждали усі». Зауважмо лише, що ця слушна теза легко піддається лукавим трансформаціям у «псевдоінтернаціоналістському», а по суті, імперському дусі...

Валерій Тишков, директор Інституту етнології та антропології Російської академії наук, академік РАН, визнавши, що «за тоталітарної сталінської влади ціна людського життя нічого не важила, дорівнювала нулю», водночас заявив, що «йдеться про період в історії країни, який наповнений трагедіями, драмами, але й безперечними досягненнями» (очевидно, в інтерпретації глибоко шанованого академіка «досягнення» та нульова вартість людського життя поєднуються?). Торкнувшись проблеми створення «єдиного підручника» з історії Росії для середніх шкіл, академік Тишков повідомив, що зараз РАН відстоює проміжний (компромісний?) варіант: необхідно розробити «єдиний історико — культурний стандарт в галузі історичної науки», а потім —  побачимо. Повідомивши, що очолюваний ним академічний інститут підготував і видав величезний том «Українці» в серії «Народи світу», пан Тишков завершив виступ висловленням надії на те, що «академічна наука в Росії не буде зруйнована» (у світлі відомого законопроекту в Держдумі). Багато в чому в іншій тональності виступав Олександр Дроздов —  виконавчий директор «Єльцин — Фонду». Він передав присутнім «низький уклін» від удови першого президента Росії, Наїни Йосипівни, яка «з найглибшою повагою ставиться до України та українців, і наслідуючи в цьому сімейну традицію, і як самодостатній громадський діяч». За теперішніми московськими критеріями, відверто визнав пан Дроздов, «конференція, присвячена історії сталінізму —  це не те місце, де можна досягти успіху». Нашого фонду, сказав О. Дроздов, немає на «телекартинках», а в нинішній Росії це дорівнює небуттю (додамо: а чи тільки в Росії?!). «Проте нас підтримує усвідомлення того, що ми справжні, наша мета —  просвітництво та створення такого середовища, де відроджувався б реальний зміст життя... Ми чітко розуміємо, що 70 років тиранії не минули безслідно, —  заявив Олександр Дроздов, —  і, як наслідок, існують дві Росії: одна —  орієнтована на модернізацію та інша —  страшенно архаїчна. Саме цій, другій, Росії ми «зобов’язані» тим, що тема цієї конференції залишається актуальною».

Тепер, коли читач має бодай стисле уявлення про виступ російських гостей форуму (зауважмо, що всі вони представляють більш-менш ліберальну частину інтелектуально-політичного спектра РФ), розповімо про найцікавіші наукові виступи учасників конференції. Зі змістовною доповіддю «Статус титульних націй у псевдофедеративній державній структурі СРСР на етапі створення радянського ладу. 1917—1938 рр.» виступив доктор історичних наук, професор, постійний автор «Дня» Станіслав Кульчицький. «Для вождів більшовиків, —  зауважив Станіслав Владиславович, —  національна політика завжди була на другому плані, у порівнянні з класовою —  бо вони взяли на себе «непідйомну працю» здійснення комуністичної утопії. Тим не менше життя змусило приділяти цій сфері належну —  виняткову(!) —  увагу. При цьому комуністичне будівництво проводилося традиційним методом «революції згори».

Успіху у відновленні старої імперії, що розпалася 1917 року, підкреслив доповідач, більшовики досягли завдяки політичному симбіозу влади Рад (яку було проголошено в Конституції) та диктатури своєї партії (про що, ясна річ, у Конституції тоді не згадувалося, але яка реально діяла в гранично жорстокий спосіб). При цьому більшовики ладні були формально навіть «дати незалежність» неросійським націям колишньої імперії, розуміючи, що жорсткий диктат московського партійного центру перетворить цю «незалежність» на ніщо.

Для правильного розуміння національної політики в тоталітарному СРСР, на думку професора Кульчицького, необхідно взяти до уваги принцип «політизації етнічності». Вожді більшовиків оголошували «титульними» всі нації, що складали більшість на тій чи іншій території, в тій чи іншій республіці Союзу (союзній, автономній...). При цьому титульною нацією «першого порядку» були росіяни (показовий факт: ще 2 травня 1933 року Сталін під час першотравневих урочистостей в Кремлі, ставши на стілець —  трибуни не було, —  виголосив тост за «росіян, бо це —  основна нація світу, вона перша підняла прапор Рад в усьому світі».

Україна була експериментальним полігоном більшовизму, підкреслив Станіслав Кульчицький. Що ж до росіян, то наявність багатьох титульних націй (українці були такою нацією в межах УРСР, проте, потрапивши до Російської Федерації, переставали нею бути) не підривало їхнього привілейованого становища —  бо вони вважали себе «титульною більшістю» в будь-якому регіоні СРСР. А олігархічний центр відстоював передовсім інтереси російської «титульної нації», а не якоїсь іншої. Суперечливою (по суті, як дволикий Янус) була й політика «коренізації» (у нас —  «українізації») 20-х років. Із одного боку, вона певною мірою сприяла зміцненню радянської влади в республіках, проте з другого —  сприяла й піднесенню національної самосвідомості неросійських народів СРСР, котрі прагнули перетворити декоративну, бутафорську, державність у щось реальне. Це повною мірою (можливо, навіть насамперед) стосувалося й України, де сталінська влада створювала навіть «фантомні» організації з інакодумців із наступним їх репресуванням. Проте українці, попри все, усвідомлювали себе нацією. У той же час постійне перебування в епіцентрі сталінських репресій глибоко відбилося на здатності українського народу протистояти більшовицькій «державі— комуні». Без цього не зрозуміти ХХ століття.

Із доповіддю «Радянське і національне. Єдність суперечностей» виступив Рональд Суні (Чиказький університет, США). Він акцентував увагу на тому, що нації не є якимись «уявними спільнотами» (термін історика та публіциста Бенедикта Андерсона), але річчю реальною, ефективною. Національна ідентичність передбачає особливого роду зв’язок, спорідненість, близькість. «Якщо взяти США, —  наголосив  Суні, —  то у нас ця ідентичність —  передусім прихильність до спільних політичних принципів, які становлять потужний культурний синтез. У цьому сенсі нація —  це воістину воля народу».

* * *

Поза рамками цих коротких заміток вимушено залишилося ще багато насичених доповідей, виголошених на конференції. Назвемо лише деякі: «Сталінські депортації народів і проблема ідентичності» (В. Тишков, Москва), «Політика українізації в РСФСР в 1922—1932 рр. та розвиток національної самосвідомості українців Росії (К. Дроздов, Москва), «Статус «чорної дошки» в сталінських репресіях 1932—1933 рр.» (Г. Папакін, Київ), «Національна форма «сталінського міста» (Р. Чепайтене, Литва), «Правові практики і міжнаціональні відносини у післявоєнному СРСР» (Ж. Кадійо, Франція). Звісно, все це —  лише маленька дещиця сказаного. Проте, думається, спільний біль і тривоги всіх науковців, що прибули на форум у Київ, дуже добре передають слова видатного німецького філософа-гуманіста ХХ століття Теодора Адорно: «Минуле буде опрацьоване лише тоді, коли вдасться подолати самі причини подій минулого. Лише тому, що ці причини продовжують діяти,  чари минулого дотепер не розвіяні».